«Досі не маємо його могили, але нарешті в нас є місце пам’яті»

Схожих історій — про втрату близької чи коханої людини на війні, про чекання та сподівання, що все ж таки не загинув, поки немає тіла, — їх дуже багато. Але не всі історії  мають завершення — це реальність життя під час війни багатьох українських сімей: є рідні люди, яких досі не вдалося забрати з поля бою і гідно поховати... 

3,5 роки нема можливості забрати тіло

— Я вдячна організаторам заходів із вшанування захисників, — поділилася дружина Катерина Сємєнєнко. — Для нашої родини дуже важливо тепер мати місце, куди можемо прийти, принести квіти, згадати нашого Толіка. Адже досі ми не маємо його могили. 

Є дерево на його честь, посаджене в «Парку нескорених», куди ми найчастіше їздили увесь цей час. У грудні 2022 року ми з Падре Сергієм (на той час — капеланом нашої бригади) встановили, фото на столичній «Стіні памʼяті». А тепер місце пам’яті є у нас нарешті вдома. 

Катерина в деталях пам’ятає той день, коли востаннє спілкувалася з коханим. 

— У той ранок ми говорили по відеозв’язку, — розповіла вона. — О 7-й ранку разом із Толіком будили дітей, він бачив їх і сміявся, як вони просинаються. Остання смс пришла від нього за пару годин до операції, коли треба було вимикати всі пристрої зв’язку. Він не повідомляв, що готується до операції, тому я не могла очікувати найгірших новин. Ніколи не допускала думки, що він може загинути…

Загинув Анатолій, виконуючи завдання. Вони з бійцями мали провести розвідку та, за можливості, повернути втрачені напередодні позиції на Т-подібному перехресті між населеними пунктами Курдюмівка та Миколаївка Друга на Донеччині. На підступі до перехрестя потрапили під щільний артилерійський обстріл, унаслідок чого Анатолій отримав вогнегасне осколкове поранення, несумісне з життям. 

— Певний час його офіційно вважали безвісти зниклим. Але знали з першого дня, що він загинув. Я дізналася зранку, 20 вересня. З бригади не повідомили одразу, бо до ранку здійснювали евакуацію поранених. Натомість евакуацію загиблих наших військових ворожі війська не дали здійснити... 

У подальшому були неодноразові спроби це зробити, але ворог не давав можливості. Разом із Толіком загинули ще три хлопці, тіла яких так само не повернуто.

Рішенням суду від 31 жовтня 2025 року Анатолія Сємєнєнка оголошено загиблим при захисті Батьківщини, хоча з пошуку і повернення тіла він залишається в статусі безвісти зниклого. 

Грав у футбол, поки не пішов на фронт

У Звягелі Анатолій прожив 17 років, із січня 2006 року, нині тут продовжує жити його родина. На думку дружини, не враховуючи військовослужбовців 30-ї ОМБр, футболістів і тренерів, мало хто знає про його історію життя і досягнення. «А про наших військових громада має знати, тому мені захотілося більше розповісти», — каже жінка.

Його позивний був «Семен», хоча останніми роками більше подобався варіант «Semen». Військову службу розпочав 16 січня 2006 року в 30-й ОМБр, у 1-му механізованому батальйоні 2-ї механізованої роті, на посаді солдата. За роки служби у війську дійшов до звання капітана.

Тоді, у 2006 році, Анатолій не бачив себе військовим, це прийшло з часом. На момент підписання військового контракту він займався спортом, грав у футбол, мріяв пов’язати з ним своє життя. Спорт дав йому силу характеру та стійкість — у складних умовах не здаватися, уміти вистояти, витерпіти, рухатися далі, мотивуючи людей навколо себе.

Бригада, у якій він служив, з 2014 року воювала в найзапекліших бойових точках. 

Із 2014 року він брав участь в обороні та захисті держави на напрямках: Горіхове, Мар’їнка, Волноваха, Нью-Йорк у Донецькій області; Барвинкове, Ізюм на Харківщині. 

При звільненні м. Ізюм Анатолій очолював колону на звичайній машині, а за ним — усі бойові машини, бо мав усвідомлення того, що командир на важкі бойові завдання мав йти попереду, цим принципом завжди керувався. 

Воїн-миротворець, тричі брав участь у миротворчих місіях під егідою ООН. У 2010-2011 роках та у 2014-му був у Косово в Сербії; у 2015-2016 роках служив у Демократичній Республіці Конго.

Рота, де бійці служили з собаками кане-корсо

Упродовж АТО та ООС друга рота, як розповідає дружина Катерина, була однією з кращих і дуже незвичною за своїм складом, бо у ній служили не лише люди, а й собаки-охоронці породи кане-корсо. Пригадує, як кореспондентка ТСН Наталія Нагорна у своєму сюжеті назвала підрозділ її чоловіка «ротою кане-корсо». Ця порода стала символом відданості для їхньої сім’ї. 

— У нас живе Арес — «татов хлопчик», як його називав Толік. Собаку йому подарували хлопці з роти — він народився на передовій і жив біля свого хазяїна перші шість місяців. У день початку повномасштабного вторгнення, коли всі виїжджали з Києва, ми зі старшим сином поїхали в столицю забирати Ареса і його брата Буча. Буч має інших хазяїв, але також нині мешкає у Звягелі. Домовилися з чоловіком заздалегідь, що він відправить Ареса додому, але сталося так, що це відбулося саме 24 лютого. Тоді з передової до Києва собак привіз капелан бригади Сергій Дмітрієв. 

Француз зняв стрічку про його підрозділ 

Яскравий приклад служби підрозділу Анатолія в ООС показано в документальному фільмі 2021 року «Траншеї» французького режисера Лу Бюро. Після загибелі чоловіка режисер передав Катерині Сємєнєнко відеоматеріали, які не увійшли в фільм. 

Найскладнішим моментом для захисника був період звільнення Ізюму Харківської області в 2022 році. Тоді він уперше втратив багато побратимів, було багато поранених, треба було тримати зв’язок із родичами загиблих і повертати їх додому на щиті.

Анатолія нагороджено медалями «За сумлінну службу», «Ветеран війни», «Учасник АТО»; відзнаками «Козацький хрест», «За особливу службу» та Ради національної безпеки і оборони України; нагрудними знаками: «За взірцевість у військовій службі», «За зразкову службу», «Знаком пошани»; орденом «За мужність».

Також в особистому архіві є відзнаки ООН за участь у миротворчій діяльності, у спортивних змаганнях серед міжнародного контингенту. Багато спортивних медалей отримав як футбольний гравець, зокрема, у складі збірної ветеранів АТО 30-ї ОМБр.

— Усі ці відзнаки — про його непростий життєвий шлях. Приємно чути від побратимів, що він був найкращим командиром, — із гордістю каже дружина Катерина.

Яке воно — життя після втрати? 

На це питання дружина відповіла: «Життя після втрати змінюється кардинально, і ми — не виняток. Наші діти — це для мене стимул, який не дає опускати руки, змушує рухатися далі. 

Пріоритетом було, є і залишається для мене повернення тіла Толіка. Попри час, який минув — понад три роки, я займаюся цим далі задля гідного поховання мого чоловіка. Не втрачаю надії і роблю все для його повернення. Ми, живемо, як звичайні люди під час війни. Я працюю, діти вчаться. Але наша втрата і наш біль залишаться з нами назавжди».

Юлія КЛИМЧУК