«Війна — це те, з чим нас не вчили жити, і з чим ми вчимося жити самі»

Із заводу — на війну

Звягелянин Дмитро Гарбовський до повномасштабної війни працював оператором на заводі «Церсаніт», а з її початком пішов на війну добровольцем, як тисячі інших українців. Пам’ятає той день до деталей — 28 лютого, через 4 дні після початку. 

Ми всі, до речі, пам’ятаємо ті сполохані дні та суцільний тодішній божевільний ажіотаж — одні виїжджали з України, інші збирали допомогу і везли хлопцям у військові частини.

Про свій військовий шлях Дмитро розповідає неохоче, не вважаючи, що це комусь цікаво. Але напередодні Дня Збройних Сил України я подумала: таких «звичайних» історій нині безліч, але чи мають вони залишатися нерозказаними? Адже ці наші люди творять історію — їхню місію зі збереження української держави важко переоцінити. Захисники заслуговують на те, аби про них розповідали і цінували. При житті.

Возить боєкомплекти в умовах небезпеки

Дмитро нічого героїчного не бачить у тому, що доставляє боєкомплекти на фронт, хоча саме такі цілі, які він, є в пріоритеті у ворога. Тому хлопці їздять з боєприпасами у броньованому «Хаммері», захищаючись від дронів. 

Одного разу в результаті прильоту (щоправда, на іншій техніці), смертельно поранило водія. Дмитро тоді був не за кермом, хоча зазвичай він водив машину. 

Загиблого побратима йому довелося витягувати з палаючої автівки. Евакуаційна бригада в ту ніч відмовилася їхати забирати хлопців — дуже небезпечно було. Довелося чекати до ранку, поки змогли приїхати. 

Дмитро тоді отримав важку контузію з розривом вушних барабанних перетинок. Після цього лікувався, а згодом повернувся до побратимів на схід.

«Спотикачі», «зуби дракона» — що це?

Раніше він служив в інженерному полку. Будував з військовими інженерами захисні споруди на кордонах нашої Батьківщини — на Чернігівщині та Сумщині. Розкладав «спотикачі», «єгозу» і «зуби дракона», допомагав саперам закладати міни. Потім служив у Курській області, зараз — на Сході України, поряд із фронтом. 

У складі ремонтного взводу вони з побратимами відновлюють техніку з передової. Від їхньої роботи залежить, наскільки швидко вона зможе виконувати важливі завдання, скільки життів збереже. Тому зараз хлопці збирають на новий генератор, щоб мати для ефективної роботи кращі можливості. Хто бажає долучитися — номер карти: 4874 1000 2029 2994.

Завдань — безліч, ресурсів — обмаль

Часто їхньому взводу доводиться витягувати машини з непролазного багна, є відповідні засоби для цього, тож немає невиконаних завдань. Завдань безліч, а ресурсів для виконання — обмаль. І ніхто не питає, як захисники виходять із цих ситуаціїй.

Постійно щось вигадують, шукають нові підходи в роботі, завдячують допомозі волонтерів, а коли чогось не вистачає — скидаються власними коштами, що досить часто доводиться робити. Велике значення в цьому має підтримка з тилу, вона додає сил, а коли її немає — розраховують на себе.

У причепі, разом із командиром Олександром Оксюком і побратимами, створили пересувну майстерню шиномонтажу. Тепер багато завдань хлопцям стало виконувати легше, хоча легких завдань на війні не буває.

Серед задач ремонтного зводу — зварювати антидронові сітки, які захищають людей і техніку. На сітки встановлюють «їжаків» із тросу, що служать додатковим захистом.

* * *

— Як ти ставишся до тих, хто не хоче йти на війну? — спитала я Дмитра, який служить з початку повномасштабного вторгнення ворога.

— Кожному — своє. Це — їхнє рішення, засуджувати не можу і не буду.

— Ти змінився за час служби на війні? Який новий досвід отримав?

— Війна усіх змінює. Когось робить упевненішим, когось змушує зневіритися. Багато нового досвіду я отримав — в екстремальній логістиці, коли їдеш вночі лісом, без фар (ми здебільшого вночі пересуваємося), в евакуації техніки та особового складу, у будівництві оборонних споруд. 

— Про зневіру зараз багато говорять в Україні. Зокрема, про те, що на початку була потужна мотивація, а тепер її немає. Що скажеш про це?

— Це зараз поширена думка, але ж наша сила, українців, не у зневірі, а у єдності, вірі в перемогу. У сміливій надії, що наступні покоління житимуть краще, заможніше, щасливіше, а головне — у мирі. Це є нашою спільною метою. 

Так, зневіри багато зараз. І серед моїх побратимів також, на жаль. Мотивація в багатьох людей зруйнована жорстокими реаліями, війною.

— Ти бачив зруйновані рашистами українські міста. Яке враження на тебе справило це видовище?

— Страшне враження, інакше не може бути. Усе, що там десятиліттями створювали українці, зруйновано ворогом. Гнітюче, болюче враження. Пустка. Навіть одна будівля після прильоту — це жахливе видовище, яке перекреслює мирні погляди пересічної людини, а коли йдеться про міста, великі території — це взагалі суцільний біль і жах. 

— Чи правда, що, повертаючись із війни, вдома захисники почуваються не в своїй тарілці, бо люди в тилу живуть іншим, мирним життям?

— Правда. У тилу дійсно життя інакше. І це добре, що тут менше небезпеки. Так, часто буває, що з побратимами на війні легше спілкуватися, бо там про наше спільне. Перед обличчям небезпеки багато зайвого стає непотрібним — і в спілкуванні, і в побуті.

Нам приємно, що життя в тилу продовжується, бо ми за це воюємо. Звісно, важко після війни опинятися в умовах веселощів, святкування — це контраст, де реальність друга. Але це має право бути, тож не варто засуджувати. Війна — це те, з чим нас не вчили жити, і з чим ми вчимося жити самі.

Наприклад, переглядаючи фото з війни, я зловив себе на думці: більшість хлопців на них сьогодні мають поранення, хтось отримав дуже важкі травми з ампутаціями, ще хтось пішов у СЗЧ або зник безвісти… 

Війна має свої сценарії людських доль. Хочеться вірити, не лише сумні. Усе погане колись закінчується, тож віримо в краще — у мир, який виборюємо.

— Повертайтеся додому живими та неушкодженими і знайте, що ми цінуємо наших захисників.

— Дякуємо.

Юлія КЛИМЧУК