Підступна «варьонка»

Все у них починалося з великого кохання. Усім зізнавалися, що закохалися з першого погляду. І їм заздрили.
Були підстави. Світлана «заарканила» Андрія (імена в матеріалі змінено) — чи не найкращого хлопця зі свого курсу. Обоє були симпатичні. Завжди ходили «за ручку». Цілувалися по закутках. Їхні очі були наповнені сонцем, щастям. А незабаром у них народився хлопчик.
Однак Андрій, як з’ясувалося з часом, виявився зовсім не таким, якого з себе до цього вдавав. Одне слово, він був добрячим ловеласом. Зраджував дружині «наліво і направо». Світлані про його походеньки неодноразово розказували знайомі.
І ситуація дійшла до розлучення.
Першою про це, за вечерею, завела мову Світлана. Але почала здалеку:
— Я все знаю.
Андрій відклав убік виделку, кілька секунд мовчки дивився на дружину, а відтак, осміхнувшись, спитав:
— Не зрозумів. Ти про що?
— Не придурюйся! — процідила Світлана. — Я все знаю!
— Про що?
— Про зраду!
— Ти розумієш, що ти верзеш?
— А ти?
— Якась абракадабра. Що — я?
— Сніжанка… Леська… Маринка… Продовжувати?
Від почутих імен Андрій опустив очі.
Світлана злорадно вела далі:
— Знайомі сучки, еге ж? З ким ти там іще спав? — А відтак добила чоловіка. — Ти навіть не спромігся стерти імена цих шльондр зі свого мобільника.
Андрій оскалився:
— І до телефону свого носа всунула!
Світлана зневажливо хмикнула. Затим ошелешила свого блудливого кота:
— Заяву я подала.
— Яку заяву? — не одразу збагнув Андрій.
— На розлучення.
— Хм. А не поспішила?
— Після цього всього у нас майбутнього вже немає.
— Ну що ж…
Андрій заходився збирати речі. Та раптом схаменувся:
— А куди я піду? Мені йти нікуди. У нас — дві кімнати. Житимемо окремо. Поки що. Далі буде видно.
— Що «буде видно»?! — скипіла Світлана. — Сподіваєшся, що я тебе прощу?
— Це не те, що ти подумала, — спокійно відказав Андрій. — Житиму окремо в кімнаті, доки не розміняємо квартиру.
— А що тут «розмінювати»? — заперечила Світлана. — Ти сина врахував?
— По-любому мені належить частка.
— Нелюд! А втім, біс із тобою! Суд вирішить.

І вони розлучилися. Мешкали по «своїх» кімнатах (так вирішив суд). Спільними були кухня і санвузол. Не розмовляли. Все мовчки. Андрій навіть не зважав на дворічного сина. Він взагалі ігнорував його з перших днів народження, нібито, й не його була дитина.
Світлані бракувало грошей на прожиття. Аліменти від колишнього чоловіка були мізерними. Він навмисне влаштувався на роботу з малим окладом. Або придумав якісь махінації.
Часто Андрій не ночував удома.
Якось до Світлани зателефонувала знайома:
— Знаєш, де твій колишній кинув якір?
Світлані це було нецікаво, однак спитала:
— І де?
— У Сніжанки.
— Мені байдуже.
— Вибач, я не задля образи. Просто хотіла, щоб ти знала.
— Дякую. Але мені все одно байдуже: У Сніжанки він чи в якоїсь іншої шльондри.

На вихідних Андрія не було.
Вдома, як мовиться, хоч кулею покоти. Світлана нервувала. У борг навряд чи хто дасть із сусідів. Набралася вже. І хтозна, як усе те повернути. Що могла, віднесла до ломбарду. Навіть обручку. Та ще одна халепа — Світлана причастилася до чарки. Голодувала і дитина. Сама ж молода жінка не працювала.
Суботнього дня Світлана піднялася поверхом вище до тітки Катерини. Однак та її зустріла з напруженням, зрозумівши, що сусідка прийшла взяти в борг.
— А коли віддаси?
— Днями отримаю аліменти — тоді й віддам. — І Світлана з великої кишені халата видобула пластикову півлітрову пляшку.
Тітка зникла на кухні, а згодом повернулася, з посмішкою проказала:
— Саме вигнала! Ще тепла! Охолоди.
Та охолоджувати самогон було ніколи. Тіло вимагало негайного похмілля. А закусити нічим. На столі лише півбуханки черствого чорного хліба та кілька огірків-жовтяків.
У голову прийшла підступна ідея. Плечем виважила двері в Андрієву кімнату. В холодильнику знайшла «півпалки» вареної ковбаси і копчену скумбрію. Зраділа. Закусила. Нагодувала і сина.
А наступного дня заявився Андрій. Одразу помітив «вторгнення» до його житла. Мовчки зайшов до кімнати, а через хвилин десять кулею влетів на кухню, де за столом сиділа Світлана.
— Де ковбаса?! — заревів колишній. — Де варьонка, злодійка?!
— В дупі! — мляво відказала Світлана.
— Зжерла, тварюко?!
— Оооо, яка вишукана культура!
— А вламуватися в чуже житло — це культура?!
— В чуже?.. Ах, так, так. Чуже.
— Ну… Я тобі влаштую!
— На хвіст солі мені насиплеш.
— Знаєш, як це називається?
— Як?
— Проникнення в чуже житло!
Світлана зрозуміла натяк і розсміялася.
Це розізлило Андрія:
— Порегочеш у мене!

У суді неабияк здивувалися Андрієвій заяві. Однак, згідно із законом, позов таки прийняли.
А коли чутка про «ковбасний суд» розлетілася містечком і знайомі почали насміхатися з Андрія, той мусив відмовитися від позову. А з часом узагалі переїхав мешкати до Сніжани.