Наші захисники, які стали ангелами-охоронцями, залишаються жити в серцях близьких. Тож, ми нагадуємо, що в нашій газеті є рубрика, де кожна родина може поділитися спогадами про хлопців. Цього разу друкуємо розповіді дружини і доньки воїна-розвідника Кирила Марача. Його військова частина подала пропозицію Президенту України щодо присвоєння Кирилу звання Героя України посмертно.

— Я і зараз пам’ятаю дороги, де з татом ходила в лісі. Одного разу ми стояли на пагорбі, тато дивився на територію і сказав мені, що там вдалечині кабан є (бо тато впізнавав сліди будь-яких диких звірів). Я злякалася і запитала, чи ми туди не підемо, а тато каже: «Ми туди якраз і підемо! Якщо що, то швидко біжи і на дерево залазь». Ми пішли, мені трохи було страшно, але коли тато щось розповідав, то ставало спокійніше.

Ходили там досить довго, зайшли в густий ліс, сіли перепочити на пагорбі. Сиділи і слухали звуки природи, так було спокійно та затишно, я б лишилася в тому лісі з татом ще, але вже трохи темніло, і ми повинні були повертатися до машини.

Ми з татом могли просто сидіти і мовчати, нам було так добре разом. Він мене розумів, хоча часто і жартував зі мною, ми сміялися разом. Тато показав мені, як любити природу, як її чути і розуміти. Хоча він був мисливцем, він дуже любив тварин, завжди жалів їх, годував.

Тато, я тебе люблю. Обов’язково ходитиму в наш ліс і згадуватиму тебе, коли закінчиться війна…

Донька Настя, 13 років

 

* * *

— Ми вперше побачилися 3 лютого 2006 року. У мене тоді закінчився урок географії, з подружками Лізою та Христиною ми пішли в роздягальню забрати куртки. Сміялися, одягалися, і я боковим зором побачила, що на мене дуже уважно дивиться незнайомий хлопець. Мені стало не по собі… Я навіть злякалася, тому що він був дуже гарний, високий, гарно одягнений, і я не могла зрозуміти, чому він на мене так дивиться… Минуло п’ять хвилин і Кирило підійшов до мене.

Підійшов і каже: «Привіт, я тебе пам’ятаю з молодших класів, як ти бігала з косичками і часто одягала блакитний светр із Русалонькою. Пару днів тому побачив альбом шкільних фотографій твого класу (мій однокласник був сусідом Кирила), і я постійно думаю про тебе. Можна я тебе проведу додому, поговоримо?»

У мене підкосилися ноги, руки почали тремтіти, я не могла нічого до ладу відповісти. Просто щось мугикнула, і ми пішли… Подружки йшли за нами за кілька метрів позаду. Пару хвилин ми йшли і мовчали. Я подумала, що може це — розіграш однокласників, але Кирило виглядав таким серйозним і дорослим. Провівши під під’їзд, запитав мій номер телефону і дозволу ввечері подзвонити, а завтра мене після уроків знову провести додому. Так розпочалося наше кохання.

Перш, ніж одружитися, ми зустрічалися два роки. Після школи я поступила в Житомир, у політехнічний університет. Кирило закінчив навчання в технікумі (навчався на електромонтера) і влаштувався на роботу в Новоград-Волинський РЕМ, у відділ енергозбуту.

Ми бачилися лише на вихідних, і для нас це було ще те випробування. Іноді Кирило брав вихідний і приїжджав до мене в Житомир, я тоді пропускала пари, ми гуляли містом. Нам було дуже важко один без одного, сумували, а з часом зустрічі на відстані стали дедалі важчими.

Одного разу трапилася така історія. У Кирила був день народження. Це був понеділок, 12 квітня. Я повинна була їхати на навчання зранку, тато мене провів до електрички о 04:25, посадив у вагон і стояв чекав, поки я поїду. Я перейшла з одного вагону в інший, подалі від того, де стояв тато, вийшла з вагону і попрямувала до Кирила додому, щоб зробити йому сюрприз і першій привітати. До речі, він жив у селі Майстрів. Вранці о 05:30 я постукала до нього у вікно….

8 листопада 2008 року ми одружилися. Через рік у нас народилася донечка Анастасія, татова помічниця. Ще через рік і 9 місяців народилася друга донечка, Олександра, татова вреднулька.

Кирило суміщав роботу в енергозбуті з торгівлею на місцевому базарі. Це була його стихія, бо він дуже любив торгувати, спілкуватися на базарі з покупцями. Торгував спочатку електродротами, розетками, вимикачами, потім — побутовою хімією. Усе було б добре, я впевнена, але, на жаль, через певні фінансові проблеми, пов’язані з придбанням квартири, ми вимушені були припинити торгівлю.

Лютий 2014 року. Ми з Кирилом уважно дивимося телевізор. Не пропускаємо жодного випуску новин. Ще тоді в чоловіка почала рватися душа, що має відстоювати нашу Незалежність. Він дуже хотів їхати на Майдан, але щось ще стримувало його.

У березні 2015 року одного дня Кирило почав збирати речі. Я нічого не розуміла, розпитувала, відповідь була одна: «Поїду, підзароблю грошей на будівництві».

Так минуло два тижні. Одного вечора коханий подзвонив і сказав: «Не можу тебе більше обманювати, я — на Яворівському полігоні проходжу навчання, а далі їду на війну». Шок… Проте, якщо чесно, я завжди знала, що рано чи пізно так буде. Бо Кирило був воїном від народження.

Так почала місяцями тягнутися наша розлука, відео- дзвінки…

Кирило поступив на службу у 30-ту ОМБр радіотелефоністом, потім його перевели на посаду водія-електрика. Проте його мрія була — служити в розвідці. Тому у 2017 році він заступив на службу у розвідувальний батальйон. Спочатку — як стрілець-навідник, потім — командиром відділення, командиром взводу. Він був безстрашним. Був сміливим. Був чесним. За хлопців зі свого взводу завжди відстоював їх інтереси, був справедливим до всіх.

Бували такі роки, коли ми бачили тата вдома 1-2 місяці. Майже все дитинство наших дітей Кирило служив. Це не заважало брати безпосередню участь у їхньому вихованні: все знав про навчання, у кого які оцінки, хто чим захоплюється, хто ким хоче бути. Постійно був з донечками на зв’язку, постійні переписки через вайбер… Фотографував і знімав на відео для дівчаток котиків і собачок, природу. З села Зайцевого на Луганшині привіз додому кицю Лолу і собаку Кнопу, які зараз живуть із нами.



Вибрав для себе позивний «Стартер», тому що всі справи починав першим, стартував… Побратими нишком називали Кирила «Ізя-єврей», тому що завжди діставав для хлопців усе найкраще, міг домовитися з будь-ким, знайти спільну мову. Хоча, коли приїжджав додому, був мовчазний…

Кирило був хорошим мисливцем, хорошим стрільцем. Дуже любив ліс. У нього була мрія після війни поселитися в лісі, збудувати там будинок із дерева і жити в мирі.

Останні два роки, коли був у невеликій відпустці, полюбив ходити з металошукачем. З Настунею прокидалися о 5-тій ранку, робили собі бутерброди і їхали в ліс. Ще до цих пір наш гараж нагадує металобазу — усе знайдене приносили туди: відра, банки, цвяхи, ложки і вилки, ножі тощо.

Загибель Кирила — це велика трагедія нашої маленької сім’ї… Наше серце вже не так б’ється, наш сміх уже невеселий, наше життя вже не щасливе….

Моє серце рветься на шматочки, Кірюша — моя перша й остання любов… Найкращий батько, найкращий чоловік, найкращий син…

Ти — моя зіронька, моє сонце… Не знаю, як далі жити без тебе. Є донечки, яких треба виховати, а далі… порожнеча.

Дружина Людмила