Валерій Постіженко — тренер, який з 2014 року захищає рідну Україну. І в цей період він підготував чемпіона світу з важкої атлетики

Декілька звягельських тренерів із початком війни одягнули камуфляж, взяли до рук автомати і стали на захист України від рашистського ворога. Один із таких — президент і засновник Федерації важкої атлетики Житомирської області, старший тренер збірної важкоатлетів Валерій Постіженко.

Саме він відродив свого часу цей вид спорту на Житомирщині, брав участь у будівництві та капремонті спортивних залів на вул. Соборності і Київській, був ініціатором створення секції гирьової спорту в місті. Підготував першого чемпіона світу з важкої атлетики з нашої області.

Майор Валерій Постіженко пішов в українську армію ще з початком АТО, потім повернувся в тренерський штаб виховувати переможців для спортивних п’єдесталів, а з початком повномасштабної війни — знову до війська. Будучи до цього російськомовним, Валерій повністю перейшов на українську — це його принципова позиція. Ми поспілкувалися з тренером-захисником онлайн.

---

— Коли і чому Ви прийняли рішення стати на захист Батьківщини?

— Я служу у військовій частині А7306. Після того, як 24 лютого 2022-го року прибув у Н-В ТЦК та СП та був цього дня мобілізований. Чому? Тому, що маю досвід служби в АТО і є небайдужим до майбутнього нашої держави.

— Ви служили в АТО. Розкажіть про цей досвід.

— У 2015 році був призваний у 59-ту бригаду й одразу потрапив у АТО. Як командир артилерійської батареї у складі артилерійського дивізіону бригади, з 2015-го по 2016 рік виконував завдання із захисту держави під Попасною та Золотим, а в 2017-му році на посаді заступника командира протитанкового дивізіону — під Маріуполем.

— Ви — артилерист за військовою спеціальністю?

— Так, за першою військовою спеціальністю. У 1986 році я закінчив Хмельницьке вище артилерійське командне училище та проходив службу в лавах ЗС СРСР в ЦГВ — це, на той час, Чехословаччина.

— Уперше, коли воювали в АТО, і зараз, під час повномасштабної війни, — якось відрізняються враження, емоції?

— У мене особисто — ні. Ворог, як був із 2014-го року, так і залишився ворогом.

— Там, де ви зараз служите, бойові дії не ведуться?

— Ні. Я служу на Білоруському напрямку. Але треба бути дуже пильними. Ситуація може змінитися будь-коли.

— Напевно, Вам фізично легше у війську, бо Ви — спортсмен? Це якось позначається на Ваших нинішніх реаліях?

— Так, звісно легше. На нинішніх реаліях особливо не позначається. Просто служиш із мрією про перемогу.

— А спортом є час займатися? Чи з особовим складом проводите тренування?

— Ні. Такої можливості немає. Підйом відбувається не пізніше 5:00. Відбій, як коли. Плюс цілодобове чергування.

— Важко без спорту? Адже раніше це було Вашою основною діяльністю.

— Так, важко. Навесні 2021-го року я звільнився з ЗСУ, і 1 вересня 2021-го повернувся до роботи в ДЮСШ. Набрав на тренування дуже перспективних дітей, налаштував роботу в с. Наталівка та с. Майстрів. Уже в кінці цього року ми з вихованцями посіли перше командне місце на чемпіонаті Житомирської області. Розпочали підготовку до чемпіонату України.

І тут почалася війна. Пішов служити, а діти залишилися без тренера і без занять. Особливо це стосується моїх вихованців із сіл громади.

— Ви за них дуже переживаєте?

— Звісно. Тільки відновив роботу і тут війна... Коли готувати майбутніх олімпійців?

— Ваша тренерська гордість — важкоатлет Олег Ніколаєнко. Розкажіть про цього вихованця та інших своїх кращих спортсменів.



— Олег є вихованцем Новоград-Волинської ДЮСШ. Почав займатися спортом із 8 років. Уперше виграв чемпіонат України до 13 років з рекордом. Далі став чемпіоном України у вікових групах до 15, до 17, до 18, до 20 років зі встановленням рекордів України.

Багаторазовий призер чемпіонатів України до 23 років, чемпіонатів серед дорослих та кубку України. Срібний призер чемпіонату Європи до 17 років, до 20 років. Чемпіон світу серед спортсменів до 20 років. Майстер спорту, член національної збірної України. Зараз Олег є студентом Харківської державної академії фізичної культури. У нашому місті на базі залу важкої атлетики місцевої ДЮСШ готується до кубку України.

Є також дуже перспективний спортсмен — Олександр Ковальчук. Він був чемпіоном та призером юнацьких чемпіонатів України. Зараз готується до кубку України в нашому місті.

Також у мене займалася Лілія Прокопчук. Виконала норматив майстра спорту, стала чемпіонкою та призеркою чемпіонатів України з гирьового спорту. У складі збірної України виграла командний чемпіонат Європи. Зараз вона проживає у США.

— Війна багатьом талановитим спортсменам завадить розвиватися?

— Так. Зараз усім дуже важко, але після перемоги ми все налагодимо. Шкода, що спортивний вік дуже короткий. У важкій атлетиці — до 30-ти, гирьовий спорт та пауерліфтинг — до 40.

— Наскільки я пам’ятаю, Ви раніше спілкувалися російською, а зараз чудово — українською. Що скажете українцям, які не наслідують такий приклад?

— Хай спілкуються. Аби не були ворогами нашої держави. Я принципово перейшов на українську.

— Який аргумент під час цих змін обрали для себе?

— Ми зараз будуємо українську націю. Нація без мови — не нація. Я вважаю себе патріотом і творцем відродження нації.

— Декілька тренерів нашого міста пішли захищати Україну. Підтримуєте зв’язок чи вам не до цього?

— Підтримую. На початку війни багатьом дзвонив і намагався підказати, куди йти служити. Багато хто дослухалися і зараз служать.

— Чи наступатиме ворог із напрямку Білорусі? Звісно, точних прогнозів ніхто не дасть. А ви що думаєте?

— До весни точно не наступатиме, бо у ворога немає ким наступати і немає чим. А потім — побачимо.

— На кордоні відчувається присутність ворога?

— Так. Метушня білорусів щодо укріплення кордону.

— Чи багато ваших вихованців сьогодні воюють?

— Так. Шість моїх хлопців.

— Сьогодні у нас всіх є спільна мрія — Перемога України. Про що Ви ще мрієте?

— Мрію після Перемоги спочатку поїхати відпочити в одну з країн Карибського басейну, а потім повернутися до спортивної роботи і брати участь в Олімпіаді в якості тренера. Після Перемоги будуть нові спортивні успіхи.

— Чого потребують захисники, які служать разом із вами?

— Комусь харчі не ті, хтось сумує за рідними, комусь форма не підходить, комусь тісно в бліндажі, хтось рветься на навчання. Стосовно забезпечення з боку Міноборони, то воно тепер в рази краще, аніж на початку війни.

Юлія КЛИМЧУК