«У житті завжди є місце відданості, доброті та героїзму»

Мешканець Звягеля Ілля Сімчук — наш колега, свого часу він працював у редакції нашої газети «Звягель», писали про нього статтю у 2013-му році — коли він досягав успіхів, займаючись пауерліфтингом. Зараз ми ним особливо пишаємося, бо він, людина мирної професії, без військових умінь чи спеціальної освіти, з початком війни однозначно вирішив — піде захищати Україну. Записався добровольцем і дуже переживав, чому йому аж два тижні не дзвонили з військкомату.

---

За освітою — інженер-механік, закінчив наш НВПЕТ, потім — КПІ. Став майстром спорту з пауерліфтінгу, піднявши штангу вагою 270 кг. Перед війною працював у Києві, займався ремонтом, виготовленням і тюнінгом вихлопних систем різної моторизованої техніки, ковальством. У спорті Ілля загартував витривалість і силу, тож на війну пішов впевненим. Про таких кажуть, що він — справжній чоловік, поряд із яким не буває страшно. Для нас він — приклад стійкості характеру. Зраділи, коли Ілля погодився на інтерв’ю і поділився думками про свою нинішню реальність у десантно-штурмових військах, на Донеччині, де йдуть запеклі бої.

«З військкомату зателефонували першого квітня»,

— розповів Ілля. — Поки чекав на повістку, то нервував, що довго не брали. Був морально і фізично готовим до війни. Відчував, що вона почнеться. Маю багато життєвих навиків, знав, що вони стануть корисними при захисті Батьківщини. Займаюся спортом, умію ремонтувати техніку, з легкістю пристосовуюся до різних обставин, фізично витривалий.

— Ти кажеш, що на війну мають йти мотивовані захисники. Мабуть, це надзвичайно важливо в обороні країни?

— Це дуже важливо! Ти маєш знати навіщо, заради кого і чого ти тут знаходишся. Якщо боєць демотивований, не готовий морально, то перебування на війні є значно складнішим. Це як у будь-якій справі: якщо ти відчуваєш, що потрібен, твої дії приносять потрібний, гідний результат.

— Хоч ти і спортсмен, але прийшов на війну, не маючи за спиною служби в армії. Як здобував військові навики?

— Проходили навчання на полігоні, також пощастило пройти програму підготовки «Interflex-2022» у Великій Британії.

«Британці ділилися з нами досвідом»

— Чим відрізнялися навчання в Україні та Британії?

— Навчання у Британії відрізнялося масштабністю, великим об’ємом навчального матеріалу та більшою практикою. На годину лекції припадає 5-6 годин практики, це дуже допомагає навчатися. Хоча більшість викладеного я вже знав, але зміг опанувати нові методи вирішення однієї і тієї самої задачі, навчитися новому та корисному.

— Які враження в тебе від спілкування з британськими військовими? Є принципова різниця між нашими захисниками і ними?

— Там, як і в нас, є різні люди з різними характерами, але всі хотіли допомогти, навчити вирішувати всі питання, які в нас виникали. Підтримка та хвилювання за Україну та нашу війну там дуже відчутна, навіть в елементарному спілкуванні.

Різниця між нашими та їхніми військовими нині принципово різна, тому що британці за останні 70 років не брали участь у війні з регулярною армією, в якої є танки, артилерія і авіація. Тож принципи ведення бою в них відрізняються від наших реалій війни.

«Продовжую займатися спортом»

— Фізична підготовка багатьом захисникам на війні допомагає. Тобі вдається підтримувати свою спортивну форму?

— У буднях військового, під час війни, цивільні захоплення — то розкіш, але своє захоплення спортом я зберігаю, намагаюся займатися при першій можливості. Розминатися, тримати себе в формі всіма доступними методами та підручними засобами. Зробив собі деякий спортивний інвентар, дещо в мене було.

Є різні ситуації на війні, часто екстремальні, які вимагають бути багатофункціональним, здатним виконувати багато завдань за короткий термін. Тож стають у нагоді минулі хобі, досвід, робота, освіта. Мої захоплення, що не бувають зайвими: уміння ремонтувати техніку, зварювання, ковальство.

— Твої друзі розповідають, як ти любиш котів, і що були часи, коли вони жили з тобою поруч у великій кількості, а колись їх було в твоєму домі 12! Це правда? Звідки така любов?



— Певно, що любов до тварин, а саме — до котів, вихована в мені батьками з дитинства. Батьки намагалися зробити з мене і моїх братів добрих людей, розвинути імунітет і відповідальність, а така контактна тварина в домі, як кіт — те, що треба. Та й гарний антистрес. Поруч із котами відволікаєшся від проблем і ніколи не нудьгуєш.

«Весілля під час війни — це екстрим»

— Які в тебе думки після повернення з дому на війну?

— Удома, звісно, краще. Востаннє був тут 5 місяців тому, приїжджав одружитися. Заряд енергії, позитиву і підтримки надихає на нові звершення. Отримав ще більшу віру в майбутнє, наснагу на маленькі і великі перемоги.

— На початку серпня ти приїжджав розписатися з коханою дівчиною. Весілля під час війни — це які емоції?

— Це повний екстрим. Я мав приїхати тільки на один день, так що все було швидко, палко та радісно. Для батьків це був сюрприз, що додало приємних емоцій нашому весіллю.

— Чи є у планах молодят зробити гучне весілля після війни? Чи для вас це — не головне?

— Не головне, більше хочеться поїхати в медовий місяць десь у теплі країни.

«Захищаю те, що люблю»

— Ілля, ти на війні практично з самого початку. Ніколи не шкодував про це?

— Я завжди любив наше місто, свій дім, земляків, рідних мені людей, ніколи не хотів поїхати жити за кордон… Переконаний, що моє місце — тут, а коли прийшла загроза всьому, що я люблю, у що вірю, то я не міг залишитися осторонь чи втікати. Завжди знав, якщо станеться щось подібне, буду захищати.

Вірю, що в житті завжди є місце доброті, героїзму та відданості. І не тільки, коли приходить війна, а й у звичайному житті.

— Яка зараз обстановка на Донеччині, де ти служиш?

— Гаряче. Кожних пів години чутно вибухи, щодня прильоти… Але треба стояти і виконувати покладені на нас завдання із захисту Батьківщини.

Розмовляла Юлія КЛИМЧУК