«Сулейман» із Дагестану: «Чеченці стали на захист України, бо вдячні за підтримку в їхній війні»
- Армія
- 25
- коментар(і)
- 28-11-2023 14:21
Історія захисника України Миколи Войцеховського з позивним «Сулейман» із десантно-штурмових військ могла би стати сюжетом для книги чи фільму про російсько-українську війну. Адже в Україну Микола приїхав із Дагестану, де жив із батьком з 13-ти років. До цього мешкав у Рівному.
Здобув у Дагестані освіту, працював в охоронній фірмі, а коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, миттєво прийняв рішення — 25 лютого виїхав з дому.
— Коли путін оголосив свою «військову операцію» і в телеграмі з’явилися перші кадри обстрілу України, я сказав бабусі-дагестанці, що їду в Україну. У Дагестані всі проти війни, тому одразу засудили дії путіна. Мене ніхто не відмовляв їхати, — розповів він.
— Добратися в Україну в перші дні повномасштабного вторгнення було практично не можливо. Як тобі вдалося?
— Добиратися було дуже важко, адже кордони почали закривати. 25 лютого я виїхав із Махачкали в Ростов, а звідти в Запоріжжя я добирався вісім днів. Треба було перетнути російський кордон, потім проїхати через довбаний ДНР, щоб потрапити Україну. Мені допомогли браття-чеченці.
— Чеченці активно стали на захист України разом із нашими захисниками. Чим це було викликано?
— Під час чеченської війни Україна була єдиним народом з дружніх, який підтримав Чечню. Вони за це дуже вдячні українцям. Кажуть, що прийшли в Україну віддавати свій борг перед ними.
Я пішов воювати у добровольчий батальйон Джахара Дудаєва. Серед нас було лише три українця, я в тому числі, усі інші — чеченці. Потім мене, адже я маю українське громадянство, прийняли в лави ЗСУ.
— Тобі точно доводилося зустрічати українців, котрі не хотіли йти на війну, бо не здатні воювати. Як ти ставишся до цих чоловіків?
— Із тих, хто не хоче служити, не вийде гідних захисників. По-перше, усе залежить від людини. По-друге, чи здатен ти бути захисником — найкраще зрозуміло на практиці. Не лише під час навчання на військовому полігоні, а в бою.
Я радий, що потрапив на навчання в Британію. Інструкторами були норвежці, тривало навчання 35 днів (5 тижнів). Повністю пройшли курс молодого бійця. Це дало необхідні знання та навики, які допомагають у війську.
— Розкажи детальніше. Чим відрізнялося навчання за кордоном від українського?
— Уже на другий день у Британії нам дали кожному автомати. Перший тиждень стріляли холостими, потім видали бойові патрони. Отримали знання з парамедицини, саперної справи, стріляли з різних видів зброї, їздили на танках, стрибали з парашутами. Тут ми цього не змогли би опанувати, адже війська в мене десантно-штурмові, а небо в Україні закрите.
Виїжджали з бази на декілька днів, на тиждень. Копали окопи, ставили намети, оборонялися, нападали. Відбувалося це на учбовій базі НАТО. Є в них таке закинуте місто для цього, де все адаптовано для військового тренування.
— А відношення інструкторів до українських воїнів яким було?
— Відношення було дуже класним, з великою повагою. За пару годин видали нам усе необхідне військове спорядження. Як кажуть, від шкарпеток до бронежилетів. Усе потім ми мали змогу забрати з собою в Україну.
Якщо в когось щось пошкодилося (одяг чи амуніція) під час навчань, то міняли нам на нове. Окрім нашої зарплати, ми отримували ще в Британії щодня по
14 євро. Коли приїхали додому, усі гроші прийшли нам на картки.
Запам’яталося знайомство з британцями. Кожен з інструкторів розповів про себе: де він служить, про свою сім’ю, як дітей звати, де дружина працює, хто в нього мама — дуже багато всього.
Здивуванням для них було те, що приїхали до них не підготовлені бійці, а ті, кого мобілізували з різних сфер... Дуже уважно ставилися до нашого морального фону. Якщо хтось починав нервувати, то заспокоювали. Тих, хто був взагалі неготовий до навчань, не допускали до наступного етапу тренувань, поки не підготують.
У них все продумано до дрібниць у справі оборони і захисту. Наприклад, значно легші і зручніші бронежилети. До того ж, надійніші, бо практично повністю тебе закривають.
З того, що вони навчали за програмою НАТО, нам знадобилося відсотків 60. Ми з ними про це говорили відверто, що ми в реальних бойових умовах отримуємо більше досвіду, ніж вони мають. Вони погоджувалися. Але дали нам важливі знання. Прощалися з нами зі сльозами на очах.
Зауважу, один із курсів, який ми проходили в Британії — «Поводження з військовополоненими». Нас навчали дбати про них: якщо поранений — надати медичну допомогу, голодного — нагодувати і т.д. У рашистів все інакше. Вони над нашими жорстоко знущаються. Для них жодні закони війни не діють.
Буває, відправляють своїх на війну без жодних навчань, іноді без зброї навіть. Ми такого «воїна» у полон якось взяли. Розповідав, що у військкоматі сказали йому: «Автомат здобудеш у бою».
— Ти тривалий час перебуваєш на «нулі», у різних гарячих точках. Можеш сказати, що звик до бойових дій?
— До війни неможливо звикнути. До чогось звикаєш, але все одно страшно втрачати життя. Я, наприклад, досі не готовий до цього. Страшніше за все потрапити в полон. І коли побратими гинуть, а допомогти не можеш.
Буває, на позиції виїжджаємо на пару днів, а затриматися можемо на тиждень. Проблема в тому, що на «нуль» не завжди привезти можна їжу і воду. І змінити нас не можуть, бо ніхто не може до нас дійти... Скажу вам чесно, що в таких умовах і з калюжі можна пити вожу.
І ще після цього я ненавиджу солодке. Бо в сухпайках є солодкі батончики, які замість їжі доводиться їсти довгий час.
— Миколо, хочу тобі подякувати за твоє рішення стати на захист нашої країни під час війни. Щиро бажаю якнайшвидше повернутися додому і довго і щасливо жити під мирним небом.
— Дякую!
Здобув у Дагестані освіту, працював в охоронній фірмі, а коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, миттєво прийняв рішення — 25 лютого виїхав з дому.
— Коли путін оголосив свою «військову операцію» і в телеграмі з’явилися перші кадри обстрілу України, я сказав бабусі-дагестанці, що їду в Україну. У Дагестані всі проти війни, тому одразу засудили дії путіна. Мене ніхто не відмовляв їхати, — розповів він.
— Добратися в Україну в перші дні повномасштабного вторгнення було практично не можливо. Як тобі вдалося?
— Добиратися було дуже важко, адже кордони почали закривати. 25 лютого я виїхав із Махачкали в Ростов, а звідти в Запоріжжя я добирався вісім днів. Треба було перетнути російський кордон, потім проїхати через довбаний ДНР, щоб потрапити Україну. Мені допомогли браття-чеченці.
— Чеченці активно стали на захист України разом із нашими захисниками. Чим це було викликано?
— Під час чеченської війни Україна була єдиним народом з дружніх, який підтримав Чечню. Вони за це дуже вдячні українцям. Кажуть, що прийшли в Україну віддавати свій борг перед ними.
Я пішов воювати у добровольчий батальйон Джахара Дудаєва. Серед нас було лише три українця, я в тому числі, усі інші — чеченці. Потім мене, адже я маю українське громадянство, прийняли в лави ЗСУ.
— Тобі точно доводилося зустрічати українців, котрі не хотіли йти на війну, бо не здатні воювати. Як ти ставишся до цих чоловіків?
— Із тих, хто не хоче служити, не вийде гідних захисників. По-перше, усе залежить від людини. По-друге, чи здатен ти бути захисником — найкраще зрозуміло на практиці. Не лише під час навчання на військовому полігоні, а в бою.
Я радий, що потрапив на навчання в Британію. Інструкторами були норвежці, тривало навчання 35 днів (5 тижнів). Повністю пройшли курс молодого бійця. Це дало необхідні знання та навики, які допомагають у війську.
— Розкажи детальніше. Чим відрізнялося навчання за кордоном від українського?
— Уже на другий день у Британії нам дали кожному автомати. Перший тиждень стріляли холостими, потім видали бойові патрони. Отримали знання з парамедицини, саперної справи, стріляли з різних видів зброї, їздили на танках, стрибали з парашутами. Тут ми цього не змогли би опанувати, адже війська в мене десантно-штурмові, а небо в Україні закрите.
Виїжджали з бази на декілька днів, на тиждень. Копали окопи, ставили намети, оборонялися, нападали. Відбувалося це на учбовій базі НАТО. Є в них таке закинуте місто для цього, де все адаптовано для військового тренування.
— А відношення інструкторів до українських воїнів яким було?
— Відношення було дуже класним, з великою повагою. За пару годин видали нам усе необхідне військове спорядження. Як кажуть, від шкарпеток до бронежилетів. Усе потім ми мали змогу забрати з собою в Україну.
Якщо в когось щось пошкодилося (одяг чи амуніція) під час навчань, то міняли нам на нове. Окрім нашої зарплати, ми отримували ще в Британії щодня по
14 євро. Коли приїхали додому, усі гроші прийшли нам на картки.
Запам’яталося знайомство з британцями. Кожен з інструкторів розповів про себе: де він служить, про свою сім’ю, як дітей звати, де дружина працює, хто в нього мама — дуже багато всього.
Здивуванням для них було те, що приїхали до них не підготовлені бійці, а ті, кого мобілізували з різних сфер... Дуже уважно ставилися до нашого морального фону. Якщо хтось починав нервувати, то заспокоювали. Тих, хто був взагалі неготовий до навчань, не допускали до наступного етапу тренувань, поки не підготують.
У них все продумано до дрібниць у справі оборони і захисту. Наприклад, значно легші і зручніші бронежилети. До того ж, надійніші, бо практично повністю тебе закривають.
З того, що вони навчали за програмою НАТО, нам знадобилося відсотків 60. Ми з ними про це говорили відверто, що ми в реальних бойових умовах отримуємо більше досвіду, ніж вони мають. Вони погоджувалися. Але дали нам важливі знання. Прощалися з нами зі сльозами на очах.
Зауважу, один із курсів, який ми проходили в Британії — «Поводження з військовополоненими». Нас навчали дбати про них: якщо поранений — надати медичну допомогу, голодного — нагодувати і т.д. У рашистів все інакше. Вони над нашими жорстоко знущаються. Для них жодні закони війни не діють.
Буває, відправляють своїх на війну без жодних навчань, іноді без зброї навіть. Ми такого «воїна» у полон якось взяли. Розповідав, що у військкоматі сказали йому: «Автомат здобудеш у бою».
— Ти тривалий час перебуваєш на «нулі», у різних гарячих точках. Можеш сказати, що звик до бойових дій?
— До війни неможливо звикнути. До чогось звикаєш, але все одно страшно втрачати життя. Я, наприклад, досі не готовий до цього. Страшніше за все потрапити в полон. І коли побратими гинуть, а допомогти не можеш.
Буває, на позиції виїжджаємо на пару днів, а затриматися можемо на тиждень. Проблема в тому, що на «нуль» не завжди привезти можна їжу і воду. І змінити нас не можуть, бо ніхто не може до нас дійти... Скажу вам чесно, що в таких умовах і з калюжі можна пити вожу.
І ще після цього я ненавиджу солодке. Бо в сухпайках є солодкі батончики, які замість їжі доводиться їсти довгий час.
— Миколо, хочу тобі подякувати за твоє рішення стати на захист нашої країни під час війни. Щиро бажаю якнайшвидше повернутися додому і довго і щасливо жити під мирним небом.
— Дякую!
Розмовляла Юлія КЛИМЧУК
Коментарі відсутні