«Якщо пекло існує, то ми на передньому краї його бачимо»

Тепер, коли зустрічаємо близьких з війни і говоримо про неї, у голові не вкладається, що це — наша спільна реальність. Тільки одна справа про це чути, інша — боротися за країну і власне життя в тому жорстокому, безжалісному і безкомпромісному жахітті.

Коли вперше довелося зустрітися з війни з героєм цього матеріалу звягельчанином Олександром Оксюком, який приїхав тоді лише на пару днів, я запитала: чим допомогти? Він відповів коротко: «Запасне життя є?»

 

Захисники дуже цінують життя. Значно більше, ніж ми в тилу. Коли Саня згодом приїхав додому, то зібрав усіх близьких і друзів, мотивуючи це тим, що нічого більше не можна відкладати на потім, чекаючи мирного життя, кращого часу... Хоча настрій у родини був не до святкувань, адже щодня переживають за сина, батька. Утім усі зрозуміли: кожна мить зараз, проведена разом, кожне добре слово, теплі обійми — на вагу золота. І саме це, як найважливіше, нас вчать цінувати захисники.

На фурі Олександру Оксюку довелося об’їздити пів світу, а потім — повернутися захищати дім та рідних.
 

«Це дуже страшно, але мусиш робити свою роботу»

— Ти повернувся у військо під час повномасштабної війни з мирної професії, із закордонної цивілізації... Чому так вирішив?

— Тому що в Україні — мій дім, дружина, діти, батьки. Як я міг вчинити по-іншому? Просто не міг залишитися осторонь і пустити напризволяще.

— Що скажеш про війну: яка вона?..

— У мене не вистачить слів, щоб пояснити… Людина, яка тут не була, навряд чи зрозуміє, як все відбувається. Війна — це дуже страшно. Ті, хто каже, що не страшно — або не до кінця кажуть правду, або… вони помирають першими.

Страшно, але мусиш робити свою роботу, попри все. Бо за тебе її ніхто не зробить. Так і воюємо тут…

— Чи став більше цінувати життя? Чи змінилися пріоритети, які були в мирному житі?

— Так. Набагато більше став цінувати життя. По-іншому спілкуюся з рідними, різними людьми. Тому що життя — це найцінніше, що в нас є. Знаю особисто хлопців, які його тут поклали. Це дуже важко. Навіть говорити на цю тему важко.

— Коли приїжджаєш додому, які в тебе емоції? Як рятуєшся від контрасту між життям у тилу і роботою на війні?

— На війні я роблю те саме, що робив в мирному житті. Я — професійний водій, свою справу знаю. Водіїв тут не вистачає дуже. Зараз я вже маю достатній досвід, майже сам не їжджу, навчаю інших бійців.


 

«Багато нюансів потрібно знати»

— А що саме входить у твої військові обов’язки?

— Навчаю механіків-водіїв працювати з технікою. Обслуговувати, ремонтувати, проводити евакуацію. На що звертати увагу, як поводитися в тих чи інших бойових ситуаціях, які небезпеки існують на передньому краї… Це — дуже важливий досвід. Є багато нюансів, які потрібно знати, щоб уберегти своє життя і життя побратимів. Поки на своїй шкурі цього всього не зрозумієш, війна стає ще небезпечнішою.
 

— Які випадки станом на зараз назавжди залишаться в пам’яті? Як на війні, так і з мирного життя.

— Важко сказати. Цей час з початку повномасштабного вторгнення — один великий випадок, який точно запам’ятається на все життя. Якщо все буде добре.


 

«Головне в тилу — повага до захисників»

— На твою думку, як потрібно буде боротися з післявоєнним синдромом? Зрозуміло, це буде важким випробуванням для нашого суспільства.

— Післявоєнний синдром уже триває. Багато поранених бійців, які не можуть далі нести службу, повертаються до цивільного життя, в інші обставини, до іншого менталітету. Для них дуже багато чого змінилося, і це не всі зрозуміють.

Варто ставитися до них дуже обережно і поважно, тому що ці хлопці і дівчата, жінки і чоловіки віддали найцінніше Україні та українському народові — своє здоров’я. І далі на них очікують нові випробування, а як проходитимемо їх разом — залежить від кожного особисто.

— У цьому контексті як порадиш спілкуватися із захисниками, коли вони приїздять додому, щоб не нашкодити, не травмувати?

— Уникати теми війни. Найкраще — нічого не розпитувати. Якщо людина захоче, то сама розповість. Тоді варто послухати, проявити розуміння, підтримати, підставити плече… Десь місцем у черзі поступитися, десь у побуті зрозуміти те, чого раніше б не зрозуміли…

Важлива повага. Ті, хто повертається з переднього краю, якщо пекло існує, то вони його бачили.

У нас із мешканцями тилу тепер дуже відрізняються світогляди, це слід враховувати і не забувати. У жодному разі не порівнювати людину з тією, якою вона була до війни. Тут світогляд кардинально змінюється. Чорне стає білим, а біле стає чорним…

— Чи шкодуєш, що залишив мирну роботу далекобійника за кордоном?

— Та ні, Юль. Та й я її не залишив, я на ній по суті лишився. Як уже казав, тут, на війні, так само працюю за кермом. Хоча, зрозуміло, умови зовсім інші, м’яко кажучи.
Сумую, звісно, за Францією, Італією, Іспанією… Дуже сумую за Португалією. Там солодке вино, інший світ, інше відношення до життя, трохи інші люди…

— Хай Бог та ангели-охоронці вас оберігають! Хай швидшою буде Перемога!

— Дякуємо.
 

Розмовляла Юлія КЛИМЧУК