«В’яжу шкарпетки для ЗСУ, щоб у хлопців ноги були в теплі»

В’язати светри і шкарпетки — то ніби не чоловіча справа, але Валентин Колишев так не думав ніколи. Він ще в школі зацікавився цим, і згодом, уже в дорослому віці, навіть вів гурток в’язання в Палаці культури імені Лесі Українки. Спочатку сам ходив на такий гурток, і все в нього виходило дуже навіть добре. А потім Валентин посварився з дівчатами, які вважали, що то таки — не чоловіча справа.

Тоді принципово вирішив довести всім, що кожен має займатися тим, що йому до вподоби і не зважати на людей, які думають інакше. Так він і робив усе свідоме життя. А зараз, коли вийшов на пенсію, знайшов себе в допомозі Збройним Силам України — в’яже шкарпетки і балаклави для захисників України. Хлопці за це йому дуже вдячні, бо в окопах взимку дуже холодно.

«Я був єдиним хлопцем, який ходив на бабські курси»

— Я ще в шкільні роки, на гуртку в’язання, вирішив, що буду в цій справі розвиватися і вміти більше, ніж інші, — розповів Валентин. — Через це був у мене конфлікт із дівчатами, які не змогли пережити конкуренцію. З рештою, мене з тих курсів «попросили», тож я вирішив довести, що таки чогось вартий, і що керівник гуртка особисто колись прийде замовляти до мене в’язані речі. 

І я цього добився. У десятому класі в’язав одяг на замовлення для різних керівників — еліти, чиновників міської ради. Як кажуть, усі «жирні» точки були мої. 

Позичив велику суму на в’язальну машинку. Машинка коштувала 3 тисячі рублів, а светр — 25 рублів. Потім я підняв ціну на светри до 30 рублів, і все одно були замовлення. 

Пригадую, як підлітком бігав на другий поверх приміщення, де зараз розташований магазин «Наутілус». Колись там був трикотажний цех, ще до незалежності України, наприкінці 80-х років. У цеху стояли круті японські в’язальні машинки «Brother», за ними працювали найкращі майстрині, обслуговували  представників еліти. Я навіть підійти до тих машинок боявся, стояв осторонь і дивився... 

Потім прийшли важкі 90-ті, довелося шукати ефективнішого заробітку, я пішов працювати в торгівлю. Творчий процес облишив. 

То був час, коли нитки були в дефіциті, їх скрізь шукали. Їздили навіть у росію за нитками. Якісної пряжі було мало, але попит був, тому перев’язували старі светри. Особливо був попит на шапки-«півники». Пам’ятаєте такі? Дехто на заробітках від тих шапок, знаєте, будинки собі побудував (сміється — авт.). Коли хтось приносив якісні закордонні нитки — це означало, що в людини є зв’язки. Звісно, такі вироби виходили значно якіснішими.

«Твій светр досі бережу»

Якось зустрів дружину завуча технікуму, де навчався, то вона сказала: «Я твій светр досі маю і бережу». Бо, дійсно, на той час то була авторська робота, зроблена мною. Мені цікаво було щось цікаве в’язати. А коли приносили розпустити, що попало, щоб дешевше було, з того не виходило нормальних речей. В’яжеш — ніби нормально, а попереш — розтягнулося все і вийшла фігня. Нічого схожого на те, що було на фото в журналах «Бурда»…

Коли в мене мала онука народитися, я нав’язав спицями різних дитячих кофтинок. Потім подумав: «Я ж можу собі тепер дозволити придбати оту японську машинку, до якої боявся колись підійти!» 

Купив собі «Brother» за тисячу доларів і почав в’язати речі. База в мене була, я в цьому побачив нове натхнення. 

Потім мене потягнуло розібрати машинку, подивитися, що там усередині. Став розумітися на цьому, почав ремонтувати. Замовляв машинки з Японії, приводив їх до ладу і продавав. Цим зараз і займаюся.

До коронавірусу на цьому нормально заробляв, потім почалася війна, цей бізнес завмер. Навіть у кого є гроші, кажуть, що після війни придбають собі машинку, а поки — не той час.

Було, що з Чорнобаївки мені прислали зруйновану машинку. Господиня виїхала в Литву, а коли повернулася, то побачила, що хату розбомбили. Позбирала свої в’язальні машинки, одну з них вислала мені на реставрацію. Я її відновив, врятував. 

Ще був випадок, у будинку моєї клієнтки зі Стоянки орки зробили штаб-квартиру. Потім попалили майно, машинки погоріли. Я їх теж відновлював.

Як з’явилася ідея в’язати шкарпетки на війну?

Ще коли були блокпости, я в’язав балаклави хлопцям. Потім почав в’язати шкарпетки. Племінник у мене зник безвісти на війні, досі — ні слуху, ні духу нема. У сестри троє синів на війні, одного вже комісували, після того, як міна під ногами зірвалася… 

Сестра займається волонтерством, пече хліб і смаколики на війну. Я теж підрозділам допомагаю, в’яжу шкарпетки, тримаю руку на пульсі потреб. Останній раз пересилав посилку зі шкарпетками, то купив захисникам ще три кілограми сала з часником. Часто замовляють в’язані речі військові з «Зелених», де я живу. 

За останні два місяці зв’язав 70 пар шкарпеток, за день виходить десь 5 пар. Трохи люди допомагають грошима, я купую за ці гроші нитки. Жінка, в якої син у Бахмуті, вислала мені нитки, я в’язав для підрозділу її сина. З Чехії волонтерка мені присилає нитки.

Я роблю те, що маю робити. Не лише продавати машинки, а й допомагати ЗСУ. Кожен українець щось має робити. У когось є кращі машинки, але вони не в’яжуть, а я в’яжу на такій, що маю. 

Я не хочу медалей і відзнак від влади за цю волонтерську роботу. Знаю, що це людям знадобиться. Там, на війні, це дуже потрібно, коли захисники сидять в холоді і в болоті, то зайвий раз переодягнути сухі шкарпетки — це добре. Тож я це роблю, — розповів Валентин.

Розмовляла Юлія КЛИМЧУК