Серійний суїцид

Івана Кондратюка таким ще не бачили. Він повільно сунувся вулицею з низько опущеною головою, йшов зсутулений, розгублено-пригнічений. Час від часу він різко згинав руку в лікті й указівним пальцем водив праворуч-ліворуч, ніби комусь щось доводячи чи погрожуючи.

Назустріч неборакові чимчикував худий, мов жердина, його сусід Семен Очерет, настрій котрого разюче контрастував з Івановим: щасливий блиск в очах, радісна, замріяна усмішка на неголеному обличчі.

У цій безтурботній задумі Очерет ледь не зіткнувся лоб у лоб з Кондратюком.

— О! Іван! — зрадів Очерет. — А я тут чухраю собі, про смисл жизні міркую. А тут ти.

Кондратюк повільно підвів голову, увінчану джинсовою кепкою, і, наче наскрізним зором, подивився на Семена. А відтак мовчки відсторонив того з дороги і покрокував у бік лісу.

— Іване! — гукнув услід сусідові Семен. — Ти чого, немов з-за вугла мішком прибитий? Га? Похмелись, легше стане. — Очерет торкнув долонею внутрішню ліву кишеню на грудях. — У мене пляшка є. Наллю.

Але Кондратюк ніби нічого не чув, згорблена його постать все віддалялася, віддалялася…

Семен пригнав додому і, машинально витягнувши з-за куртки пляшку горілки, захекано загелготів дружині:

— Ларисо! У Івана або «білочка», або в нього щось не той… Або той!..

Дружина здивовано-грізно штурхнула чоловіка в плече.

— Це в тебе «щось не той»! — Витріщалася Лариса на спиртне в руках чоловіка. — Ти чого з горілкою?! Чи я щось пропустила?!

— Йой! — спохопився Семен, не знаючи куди приткнути пляшку.

На допомогу прийшла дружина. Вона вихопила з Семенових рук посудину з міцним напоєм і саркастично спитала:

— Що, «енло» побачив, що прибіг з придурковатою міною, і навіть пляшку забув заникати, хі-хі! Ну що, прочумався?

— Еге.

— Тепер — по-людськи: який Іван?

— Та сусіда наш. Кондратій.

— Кондратюк чи що?

— Еге.

— І що він?

— Не знаю. Чи то з глибокого бодуна, чи звихнувся. До лісу подався. Ти б до Нінки його збігала. Може, вона роз’яснить ситуацію.

Іван Кондратюк вибрав дуба. Видерся на першу гілку. Товсту. Прив’язав до неї мотузку. Другий кінець із зашморгом накинув на шию. І зі словами «Пробач, Ніно. Я йду до тебе…» зіскочив униз.

Боляче гепнувся об землю.

Мотузка порвалася…

Двері у веранду були не замкнені.

— Нінко! — З порогу гукнула Лариса. — Ти де там? Жива?

— Хто там? — показалася молода господарка оселі, тримаючись за задню частину голови.

— Це я, Лариса. Ти нормальна?

— Та ніби.

— А що з головою? Ану покажи!.. Та в тебе тут гуля! Не гуля, а гора ціла! Що, знову…

— Та, слово за слово… Він гарячий, я гаряча. Штурнула його. Він — мене. Я впала. На щось головою. Може, на табуретку. Івана не бачила?

— Семен каже, що до лісу пішов.

— Чого?!

— Ти мене питаєш?

— Ой!..

— Ти чого?

— Аби Іван собі нічого не заподіяв!

— Ну-ну…

Підвівшись із землі і потираючи долонею шию, Іван задер голову догори.

«Наче міцна була. Мотузка», — подумав.

Після цього Кондратюк заглибився трохи в ліс. Стояла тиша. Під кущем ліщини Іван побачив купку невідомих грибів.

«Наче поганки, — виснував Кондратюк. — І не змерзли. Хоча. Які тепер зими?»

Нарвав грибів. Пожадливо почав їх їсти. Гриби хрумкотіли на зубах. Смак був противний.

«Точно отруйні…»

Іван пошкандибав до озерця. Там сів на каменя-валуна. І тут заплакав. Аж захлинаючись. Так йому шкода було Ніни. Навіщо, мовляв, штовхав її? Навіщо? «А може, вона жива? Та ні ж. Прикладав вухо до серця. Не билося… Що ж буде?.. Навіщо жити? Коли-то вже кінець настане? Хтось говорив, що через дві години…»

Та минуло дві години. Минуло три. А гриби не діяли.

Іван підвівся з каменя й побрів до дороги. До шосе, що вело до його села.

Вибрав дерево потовстіше. І ближче до асфальтівки.

Почало темніти.

Десь через хвилин тридцять почувся гул машини.

«Легкова», — виснував Іван.

Зрештою блиснули фари.

Вичекавши потрібний момент, Кондратюк кинувся під колеса...

Ніна почула сигнал якоїсь машини, увімкнула на ганку світло й вибігла на двір. Біля воріт стояв білий легковик.

— Хазяйко! — гукнув знайомий голос. — Це я, дядько Михайло. Твого Івана привіз.

— Івана? А ми його обшукалися.

— У хвіртку, з перемотаною якоюсь ганчіркою головою, похитуючись, зайшов її Іван.

Ніна мовчки ступила до чоловіка.

— Ніно! — закричав Іван. — Нінко, жива! — Він кинувся до дружини. Але заточившись, ледь не впав, однак, пересиливши біль по всьому тілу, продовжив іти назустріч Ніні.

Вони обійнялися. Міцно притиснулися одне до одного. І так розчулено довго-довго стояли.

А над їхніми головами оніміло навис великий місяць — повня.

(Імена в матеріалі змінено)

Микола МАРУСЯК