«Вибиратися з окупованого Луганська було важко і страшно…» Як мистецтво допомагає переживати війну

Професіоналів у роботі завжди можна відчути з перших хвилин. Так сталося на одному з майстер-класів, де Олена Бондаренко, викладач Звягельської школи мистецтв, разом із колегами допомагала писати картини людям, які ніколи не займалися образотворчим мистецтвом. Треба було бачити, як сюжети оживали від кількох рухів пензликом професіоналів своєї справи. Спеціаліст вищої категорії, художниця Олена Бондаренко — одна з них, її майстер-класи та уроки дарують не лише нові вміння, а й задоволення.

— Олено, ви з сім’єю приїхали з Луганська на початку війни. Наскільки страшно було їхати в невідомість?

— Ми приїхали у Звягель у 2014 році, коли розпочалася ця жахлива війна. На той момент Луганськ уже був окупований росіянами. Звісно, було страшно. Ми їхали тому, що жити в своєму місті, у своїй домівці стало небезпечно. На той момент у Луганську вже були перші загиблі, які потрапили під обстріл. 

Вибиратися з окупованої території було важко і страшно. Але, на щастя, нам вдалося.

— Чому обрали для проживання саме наше місто?

— Мій чоловік (він — письменник) приїздив сюди декілька разів раніше, уперше — для участі в літературно-музичному фестивалі «Табір коло каменя». Організатором був Василь Остапчук, вони тоді потоваришували. І саме від нього ми отримали запрошення приїхати у Звягель у 2014-му. Ми і багато інших «переселенців» тоді думали, що перебудемо певний час і повернемося... 

Перший рік мешкали саме у Василя Івановича, неймовірно вдячні йому за підтримку та дружбу. У нього тоді мешкали не тільки ми, було багато інших людей з окупованих тоді територій. Приїхали ми влітку, але чим ближчою була осінь, ставало зрозуміло, що повернутися не зможемо... 

Потрібно було щось вирішувати з роботою, з навчанням дітей. Старша донька пішла вчитися в 10-й клас у 2-гу школу, меншу — прийняли в садок. Мені пощастило знайти роботу у Школі мистецтв. Так і обрали Звягель.

— В якій техніці образотворчого мистецтва вам найбільше подобається працювати? 

— Люблю працювати в різних техніках і різними матеріалами. Роблю витинанки, малюю в техніці петриківського розпису, він мені полюбився ще з часів мого навчання в художній школі. 

Також люблю декоративне малювання, декоративний живопис акриловими фарбами, люблю акварель і олійний живопис, а також — змішані техніки (з ними особливо подобається працювати з дітьми). Доволі довго захоплювалася скрапбукінгом і виготовляла авторські листівки і скрапальбоми ручної роботи на замовлення. Ще трохи працювала в техніці барельєфа з гіпсової шпаклівки.

— Як образотворче мистецтво здатне трансформуватися під сучасні виклики? Можливо, є конкретні приклади з вашої практики.

— Образотворче мистецтво дуже відгукується на те, що відбувається в світі. Це особливо було помітно з початком повномасштабного вторгнення у 2022 році. З’явилося дуже багато робіт на тему війни: живопис, графіка тощо. Істотно посилився інтерес до українського мистецтва. 

Наші художники стали активно презентувати саме українське мистецтво: сучасне і традиційне, народне. Можна це помітити навіть на прикладі петриківського розпису, якому почали навчатися дуже багато людей. Петриківський розпис, витинанка з’явилися в сучасному інтер’єрі. Вважаю, що надзвичайно вагомі зміни відбулися у сприйнятті українського мистецтва, у нашій самоідентифікації.

Мистецтво допомагає заробляти гроші для допомоги військовим — ті самі розписані тубуси, гільзи від снарядів або кришки від ящиків для зброї, які продають з аукціонів. 

— Чи завжди вам вдається зацікавити учнів на уроках малювання? Чи доводиться для цього застосувати нестандартні підходи, можливо, якісь педагогічні хитрощі?

— Зазвичай вдається, якщо діти йшли до школи мистецтв зі справжнім інтересом, а не тому, що так вирішили батьки. Ще трапляється, що діти думають, що прийшли в гурток, а не в мистецьку школу. Пояснюємо, намагаємося знайти підхід. Основна хитрість  — любити те, що робиш.

І, звісно, дуже радію успіхам учнів, коли вони беруть участь і перемагають у всеукраїнських та міжнародних конкурсах.

— Як саме, на вашу думку, мистецтво допомагає українцям переживати війну? Як ставитеся в цьому контексті до арт-терапії?

— Мистецтво відволікає і дає натхнення. Хтось малює важкі події, які ми зараз проживаємо, і таким чином полегшує свій емоційний стан. Хтось, навпаки, малює щось прекрасне, щоб відволіктися. 

Арт-терапія дуже важлива і помічна. Проте її має проводити фахівець з відповідною освітою. Художник або людина, яка вміє малювати, може провести хіба що творчий майстер-клас. Це, безумовно, позитивно вплине на емоційний стан людей, але не буде арт-терапією.

— Розкажіть про майстер-класи, які ви проводите. Як виникла ця ідея?

— Ідея виникла в мене майже одразу, як приїхали у Звягель. Довгий час я не могла знайти місце, де їх проводити. Спочатку завітала до дівчат із Центру раннього розвитку «Талантик», до Оксани та Ані, запропонувала їм. Вони погодилися, за що я дуже вдячна. 

Зараз заняття проходять у студії «Розвивашки». Майстер-класи задумувала, як альтернативу для тих, хто не має можливості відвідувати Школу мистецтв, і як можливість займатися творчістю для усіх, хто має таке бажання. На заняття запрошую діток від 5 років і дорослих.

— Чи були у вас персональні виставки картин?

— Так, були виставки в Музеї родини Косачів у 2015 та 2017-х роках. 

Міркую над тим, щоб знову організувати виставку, поки бракує часу. Також мої роботи брали участь у колективних виставках учнів і викладачів Звягельської школи мистецтв. З 2015-го року майже щорічно виставляла свої роботи в Містечку майстрів під час «Лесиних джерел».

— Хто є для вас натхненням у роботі та житті?

— Складно однозначно відповісти, у різний час це можуть бути різні люди, з якими знайома особисто, або чиї роботи десь побачила. Надихають відвідування виставок і мистецьких заходів. Особливими для мене були семінари в Херсоні та Кривому Розі, на які мала можливість і щастя потрапити до повномасштабного вторгнення. 

Зараз теж є багато надихаючих прикладів, варто лише уважно придивитися.

— Чи позначається війна на роботі викладачів Школи мистецтв, творчих результатах учнів? 

— Звісно, на жаль, війна позначається на усіх сферах нашого життя... Взяти хоча б ті уроки, які маємо переривати через повітряні тривоги, щоб бігти в укриття. На результатах це теж позначається. Деякі діти виїхали за кордон, мусили покинути навчання у школі, деякі продовжують звідти навчання онлайн. Звісно, є різниця, у який спосіб навчатися: перебуваючи у школі поряд із викладачем чи онлайн.

— Як складається ваше життя у Звягелі? Що з власного досвіду порадите переселенцям?

— Звягель для мене вже став рідним містом. Тут дуже гарно, чудова природа і багато прекрасних людей, я маю улюблену роботу. Часто саме прогулянки біля річок або біля фортеці приносили мені розраду в тяжкі моменти. Тут було багато позитивних подій і зустрічей. 

Як каже мій чоловік, ми — не переселенці. Адже переселенці — це люди, які мали можливість зібрати свої речі і підготуватися до переселення. Ми ж є, по суті, біженцями... Як багато інших українців зараз.

Щодо порад — це дуже індивідуально. Кожна людина, її історія є особливими. Важко щось радити. Головне не втрачати надію й оптимізму, хоча це буває доволі важко.

— У вас гарна українська мова, хоча багато людей зі східних областей, і не лише звідти, не бажають переходити на українську, мотивуючи різними причинами. Як ви до цього ставитеся?

— Варіанти тут можуть бути різні. Скажімо, коли людина перебуває в стані стресу, непросто перейти на іншу мову, якщо раніше послуговувався лише російською.

Є такі, хто не бажає, але ж є й такі, як ми, які перейшли свідомо. Я, наприклад, коли ми тільки приїхали у Звягель, дивувалася, що так багато людей говорять російською. Що ж говорити про східні області, які були під ще більшим впливом росії? 

Мені завжди подобалася українська, наша старша донька навчалася в Луганську в єдиній в місті школі, де викладання усіх предметів відбувалося державною мовою. Також дуже люблю читати і, мабуть, через це в мене гарна українська, бо оточення моє було в основному російськомовним. Натомість у селах майже усі люди в нас говорили українською або на суржику. Зараз — не знаю, як там.

— Дякую вам за ромову і щирість!

— І я вам дякую!

Юлія КЛИМЧУК