Коли тренер — і друг, і психолог, і «швидка допомога». Про роботу з особливими спортсменами розповів заслужений тренер України

— Чемпіонат Європи проходив у Румунії, — розповів Володимир. — Дорога була далека і виснажлива. Їхали ніч і пів дня у положенні сидячи, у цьому ж положенні, на візках, змагалися. Було значне навантаження на хребет, що не найкращим чином позначилося на виступах. Крім того, щоб зекономити кошти, ми приїхали за день до змагань, а не за два, як має бути. Адже їхали за власний кошт, а це — значно менше комфорту. За бюджетні кошти — автобус комфортніший, з кондиціонерами, зі зручнішими сидіннями, готель найкращого рівня. 

Ми цього разу жили в готелі, де на другий поверх взагалі не було доступу для крісел колісних. Із батьком одного зі спортсменів довелося носити людей на руках сходами. Утім, нам не звикати.

— Яка зараз ситуація зі спортсменами з країни, яка розв’язала війну з Україною? Наскільки мені відомо, певний час вони не беруть участь у змаганнях Європи?

— Цього разу їх теж не було, але їх планують допустити на чемпіонат світу під нейтральним прапором. До речі, приїздить на такі змагання єдиний спортсмен із Білорусі (цю країну теж дискваліфіковано), але він має проукраїнську позицію і коли займає перше місце, то виходить на нагородження під українським прапором і під наш гімн. Таким чином висловлює свою підтримку.

— Чому спортсменів із росії вирішили допустити до чемпіонату світу?

— Хоч і кажуть, що спорт поза політикою, але, на мою думку, він зацікавлений фінансово. Так, ніхто не хоче бачити росіян, але спортсмени платять внески за виступ, сплачують за проживання, харчування, а росія — це велика кількість спортсменів. Отже, великі гроші. 

— Як українські спортсмени почуватимуться на змаганнях, де їхній суперник буде з ворожої країни, яка нищить Україну?

— Це стане новим стимулом до перемог на спортивному фронті. Наше завдання зробити так, щоб на п’єдесталі не було нейтральних спортсменів. Скажу відверто, ставлення до росіян чи білорусів негативне. Спортсмени різних країн із ними не хочуть контактувати, тиснути їм руку, фотографуватися, стояти поруч на нагородженні. 

— Після змагань усі потребують відновлення. Чи можна сказати, що ти потребуєш цього більше, ніж тренери фізично здорових спортсменів? 

— Я працював колись зі здоровими спортсменами, тому різницю розумію. Одна справа тренувати людину без фізичних обмежень, давати настанови, корегувати технічні моменти. У моїй роботі додаються до цього інші аспекти: правильна постановка інвалідного візка на змаганнях, тіла, руки тощо. 

Крім того, я завжди виступаю в додатковій ролі супроводжуючого. Коли ти не йдеш окремо, мовляв: «Доганяйте, я пішов», а завжди допомагаєш на візку переїхати незручний бордюр, подолати неправильний пандус або ж його відсутність, допомогти дістатися до туалету. А коли в машині чи автобусі візок розібраний? Треба швидко скласти, винести, допомогти в нього сісти.

— Наскільки складним був твій перехід від тренування здорових спортсменів до роботи із людьми з фізичними обмеженнями?

— На адаптацію пішло пів року. Довелося зменшити навантаження, які я робив для здорових спортсменів. Методом перевірок, тренувань ми вийшли на зручну та ефективну програму, яка всім нашим спортсменам підходить. Багато залежить від оснащення залу, у нас із цим все добре. Колись депутати виділили кошти на тренажери, тож ми забезпечені. Наш зал у ДЮСШ — серед кращих в області. Мріємо хіба що про більшу кількість тренажерів.

— Якою була твоя реакція на отримане нещодавно звання «Заслужений тренер України»? Вихованці твої дуже зраділи. Кажуть, що умієш до кожного знайти підхід, налаштувати перед змаганнями, що ти є фанатом своєї справи. 

— Для мене це не так складно, адже захоплююся психологією і впроваджую в роботу отримані знання. А відзнаку отримав за продуктивну роботу, за багато років виховавши трьох чемпіонів світу. Колись в одній з мотивуючих книжок читав про тренера, який до 30 років досяг такого звання, тож і я собі поставив таку мету. І в 30 років я її досягнув. 

Це приємно, тому що звання заслуженого тренера — підсумок значної роботи. Якщо свою справу не любиш, то вона не матиме розвитку, не приноситиме задоволення. Треба дійсно бути фанатом своєї справи.

— Чи є безпрограшні фрази, які заряджають твоїх спортсменів найкраще?

— Коли вони скаржаться, що в них щось болить, десь «стріляє», ще якісь є проблеми… Я відповідаю: «Усе буде добре». І все, питань немає (сміється — авт.). На змаганнях, звісно, інший стиль. Тоді мотивую тим, що нижчий результат потягне за собою позбавлення певних переваг, фінансувань. Доводиться при цьому бути психологом.

— Чому спортсмени з інвалідністю на олімпіадах показують кращі результати? Наші українські паралімпійці завжди дивують кількістю медалей і високими командними результатами в загальному заліку.

— У здорових людей, окрім спорту, є багато щоденних питань, які відволікають увагу. У спортсменів з фізичними обмеженнями вибір невеликий — викладатися на повну в тій сфері, яка їм доступна і де вони можуть розвиватися. 

— Мабуть, відбуваються нестандартні ситуації під час поїздок на змагання в інші міста, країни? 

— У нас постійно ситуації нестандартні, нудно не буває (сміється — авт.). От, наприклад, поїздка в Румунію на чемпіонат, звідки щойно повернулися. Обіцяли нам, що все буде пристосовано в готелі для людей з інвалідністю, а приїхали — зовсім умови не ті. Щоб заїхати в готель пандусом, треба з траси розігнатися. На цьому інклюзія закінчилася, тож знову довелося носити спортсменів на руках. І новий «сюрприз» — сходи вузькі, не пристосовані, як і туалети, куди не можуть заїхати візки.

— У зв’язку з війною, бюджет не фінансує ваші поїздки на чемпіонати, через що доводиться просити підтримки в меценатів. Чи є думки про створення благодійного фонду для фінансування спортсменів з інвалідністю?

— Ідея корисна, підтримка потрібна. Треба цю тему розвивати.

— Зараз до вашого спорту долучаються військові з втраченими на війні кінцівками. Як розвивається ваша співпраця?

— Так, до нас приходять ветерани війни з інвалідністю, тренуються, їздять на змагання. Не погоджуюся з думкою, що з колишніми військовими можуть виникнути труднощі в спілкуванні. У нас абсолютно зручна і комфортна з ними взаємодія. Налаштовую всіх на позитивну хвилю. Спочатку починають займатися для себе, а згодом переходять до змагального циклу, показують гарні результати. 

Окрім того, в нас діє інший інклюзивний вид спорту — боча (ручний футбол), а також пара-легка атлетика. Хто не знаходить себе в армспорті — запрошуємо на інші відділення. 

— Що ж, вдячна за розмову, за підтримку людей, яким це необхідно, і за ваші чудові спільні результати!

— І я вам щиро вдячний за цікавість до нашої справи.

Юлія КЛИМЧУК