Зачарований вагон, або Дорожні нотатки

Хто з нас не їздив на такому виді громадського транспорту, як потяг? Мабуть, не знайдеш таких. Ну, хіба що, може, якийсь закоренілий відлюдник, котрий безтямно закоханий у вишнево-яблуневий садок коло хати, ставочок-копанку в кінці городу, липовий чи березовий гай неподалік, тьохкання солов’я...

Та й нехай, у кожного свої вподобання.

Повернімося до потяга. До його працівників, постійних мандрівників на залізних колесах, до пасажирів, для котрих потяг — не лише засіб пересування, а й задоволення від перестуку коліс, яке зачаровує, надихає на потаємні думки...

Полюбляю і я їздити потягом.

— Тух-тудух! Тух-тудух!

У вікнах пропливають міста і села, поля і ліси, річки й озера...

Хтось на станції до вагона входить новий, хтось виходить.

Хтось їде до родичів, хтось у відрядження, хтось...

Та будь-куди!

Цікаво те, що дух вагонного життя не змінюється. Він такий, як і десять років тому. Як і двадцять. Як і тридцять...

Оце нещодавно і мені довелося їхати потягом. Щоправда, місце трапилося бокове. А хто їздив потягом хоч раз, той знає про всі особливості бокового місця.

Одне слово, на дворі ніч. Проте у вагоні триває своє життя.

Навпроти мене, у затишній атмосфері, за столиком з нехитрими наїдками, сидять двоє літніх чоловіків. Ведуть теплу, приязну розмову.

— От, куме, люблю їздити поїздом! Отак посидиш у добрій компанії, потім примостишся на полиці і така млість, і так добре на душі! І крізь сон: тук-тук, тук-тук!

— Еге-гей, куме-голубе! Я вже, мабуть, років із сорок п’ять, коли не більше, на поїздах курсую туди-сюди! Ще з того часу, як мій менший вступив до того, як воно, інституту київського. Вивчився, і залишився там. А я все їжджу і їжджу...

— Та знаю, знаю, куме. Ну, наливай.

— Може, того, добродію куме... Вже за вікном он як пізно.

— За вікном, куме, у такий час воно конкретно бере своє. А хіба нам, голубе сизокрилий, воно коли заважало вдома?

— Та ні, куме Петре. А ще як заведемо «Ой там на горі, та й женці жнуть! Ой там...»

— Куме Василю, «ойкни» по-трохи в чарки, бо вже склотара, к бісу, висохла.

— Так...

— А хіба ми не козацького роду? 

— І внуки наші козаки. Б’ють супостата московського на передовій, ні дна їм і не скоринки!

— Кому?

— Та москалям клятим!

— Істинна правда! А наші молотять їх, куме!

— От за це і не гріх... Відкривай!

— Так, це вже третя...

—  Куме-голубе! А коли нам вдома третя зайва була? А тут під шум коліс...

— Ох і вмієш ти, куме, того...

— Наливай!

— Авжеж...

Десь із глибини вагона повз мене, заплітаючись (і таки зачепив своєю незграбною ногою, взутою у кросівку, мій великий палець у туфлі з хворим мозолем), продибав довготелесий років двадцяти п’яти індивид і зазирнув до купе провідників.

Там, за невеличким столиком, мирно попивала каву симпатична панянка.

На обличчі молодика розцвіла щаслива усмішка. Він, раптом, тамуючи подих, запитав у провідниці:

— А ви вільна ластівка у своєму польоті?

Та подивилася на непроханого гостя приреченим поглядом. Гонорово мовила:

— Я щось, вагонний соколе, не доберу, до чого ти хилиш?

— До вільного кохання, голубко!

— Так, ластівка чи голубка?

— І лебідка заразом!

— Які звабливі лестощі!

— Ну, так... То що, чарівна пташко, усамітнимося в цих чудових і затишних апартаментах?

— Так, соколику невгамовний. Лопоти крильцями до свого купе!

— А може таки любов...

Чарівна провідниця зазирнула за трап’яну перегородку. Ствердно проказала:

— Степанчику! Проснися, ну! Допомога треба. Тут чоловік заблукав.

Довготелесий зблід і швидко пробелькотів:

— Нехай спить Стьопа. Не турбуйте його. Я вже лечу. Уже полетів.

У сусідньому плацкартному купе, на нижніх полицях, стиха вели розмову двоє немолодих чоловіків.

Один із них, очевидно, вчений муж, розповідав сусідові про походження людства на планеті Земля.

Варто зауважити, чоловіки лежали на спинах, понатягувавши до своїх підборідь легкі ковдри.

Говорив учений:

— Шановний! Чарльз Дарвін не мав рації, говорячи свого часу, що людина походить від мавпи.

Сусіда по купе був лаконічніший:

— Так, так, так!

— До речі, Дарвін мав українське коріння.

— Та ну?!

— Еге ж, еге ж, шановний.

— Рід Дарвінів походить від київської князівни, дочки Ярослава мудрого, Анни Ярославни.

— Ти диви!

— Так от. Пам’ятаємо ще зі шкільних підручників малюнок, на якому зображено, як людина поступово переходила до прямоходіння. Але то не так. Перші люди ніколи не були схожі на мавп чи горил. У Танзанії, на вулканічному затверділому попелі, знайшли сліди, котрим приблизно три з половиною мільйони років. Великий палець ноги не був відстобурчений, як у мавп! То була пара. Вони кудись прямували.

— Ото, ти ди-ви!

— А ще, шановний, я зараз вам розповім про мітохондрії і У-хромосоми...

Одні, хто чув розмову, тихенько посміхалися, інші уважно слухали.

На верхній полиці, праворуч від мене, молодечим голосом (спросоння) хтось то сміявся, то плакав. А потім заговорив:

— Аф... Афіц... Афіціант! Обслужіть, будь ласка, наш столик!

Ліворуч, за боковим столиком, шепотілися молодята:

— Марійко.

— Ну, що?

— Ти сердита?

Вона мовчить.

Він:

— Ти не вір, що я фліртував з Галею. То злі язики. Вони заздрять нашому коханню...

— А ти, Юрасику, справді мене кохаєш?

— Дуже, моя кицюню!

— Справді, справді?!

— Справді!

— Ой...

Кумові Василеві стало душно і він заходився відчиняти вікно.

Кум Петро його застеріг:

— Не треба, куме-голубе. Ніч на дворі. Ще й людей простудимо. Ліпше наливай.

— І то п-правда.

Вагоном, мов примара, блукав довготелесий сокіл. Потім почовгав до туалету, де зібралася чималенька черга. І було чути його голос про «пташок», «вільні польоти», ще там про щось.

О другій ночі, на одній із станцій, до вагону зайшли дві дівчини. Знайшовши свої місця, безперестанку забаляндрасили про будь-що.

А незабаром біля них опинився довготелесий сокіл.

— Голубки! Ластівочки!

— Ану чеши звідси, орел горний!

— Фу! Яка непоштивість...

Аж раптом у глибині вагона голосно пролунало:

— А-а!.. У-у-а-ааа!.. Аааааа!..

Хтось сказав:

— Це той військовий, що сів кілька зупинок тому. Спросоння.

Хтозна, що йому снилося. Може, у цей момент він бив ворога? А може, йшов у наступ...

На цьому мої нотатки уриваються, потяг підходив до моєї станції.

Микола МАРУСЯК