Утікач

Єгор Стручок крізь сон подумав, що то йому сниться…

Але у вікно, що за металевим бильцем ліжка, на якому віддавався сну Єгор, знову постукали. Так тихо, що інший не почув би, та Стручок мав винятковий слух.

Підвівся. Увімкнув світло і, немов примара, підчовгав до вікна. На Єгорові була довга, майже до колін, біла ще покійного батька сорочка. Зросту Єгор був невисокого, півтора метри з хвостиком. Сам худющий, що і справді відповідало його прізвищу.

Стручок відсунув на вікні занавіску. За шибкою, від світла, що падало з кімнати, угледів обриси людини, котра енергійно жестикулювала, явно подаючи цим якісь незрозумілі знаки.

— Хто там? — тремтливим голосом спитав Єгор.

— Відкрий. — Долинуло приглушене з-за вікна. Але голос ніби знайомий.

Стручок поплівся в сіни.

Брязнула клямка. Рипнули двері. Війнуло нічною прохолодою.

І в ту ж мить на порозі з’явилася постать у чорному, вискочила, мов чорт із табакерки, чим добряче налякала Єгора.

— Сам удома? — спитав «чорт» із густою щетиною на пиці.

— С… са… са…

— Ясно. То я ввійду?

— Ти, Валяшин? Серього, ти?

— Засліпило?

— Чого такий злий? Ввірвався серед ночі…

* * *

Сергій Валяшин чи не з першого дня після одруження конфліктував із дружиною. У шлюбі вони прожили близько двох років. Та ось діти не з’являлися.

Винили в цьому один одного. Та до лікаря не поспішали звернутися з цією проблемою.

Якось повернувшись напідпитку із чергових гулянок «на селі», Каріна, молода Сергійова дружина, дратівливо дорікнула:

— Ти не забув, що в тебе є сім’я. Зрештою, що ти одружений і повинен мати певні обов’язки?

Сергія зачепило за живе:

— Обов’язки? Сім’я? Яка сім’я?!

Каріна ошелешила Сергія:

— Я днями була в лікаря.

Сергій, вирячившись, очікувально-мовчки дивився на дружину.

— У мене все нормально. Ти підеш?

— Та пішли ви всі до бісової матері! — кинув Сергій, але спокійнішим тоном, думаючи: «Невже проблема у мені? Ні, це якась дурня несусвітня!»

Каріна стояла непохитна. Продовжила почате болюче питання:

— Я з лікарем домовилася. Щодо тебе. Треба йти.

— А, може, він тебе погано перевірив? — осміхнувся Сергій.

— Який же ти бездушний. Мов той камінь.

— Іди геть з очей! — визвірився Сергій.

Карінине обличчя пополотніло, а відтак почервоніло, мов набралося кров’ю. Вона випалила:

— А чого я маю йти зі своєї кімнати? Це мій дім. — Повела рукою. — Це мої речі. Мої меблі…

Сергій аж застогнав. Затим підскочив до Каріни і силою штовхнув її в груди. Дружина заточилася і впала на ліжко, забивши зап’ястя об дерев’яну спинку.

Застогнавши, скочила на ноги і кинулася до дверей.

— Побігла жалітися, — зло хмикнув Сергій.

І за кілька хвилин до кімнати ввірвалися тесть із тещею.

У тестя в руках — молоток (перше, що потрапило під руки).

— Коли ти вже припиниш знущатися з нашої дочки, нелюд? — Тесть зопалу замахнувся молотком на зятя. Бити ним не мав на меті, хотів лише налякати.

Однак цей випад Сергій розцінив по-своєму. Він злякався, але спритно відскочив убік. Відтак щосили відштовхнув з дороги дебелу тещу (так, що та зарила носом у підлогу) і вилетів із кімнати.

Тесть — за ним.

Сергій зачинився в сараї.

Тим часом на ганок, однією рукою тримаючись за голову, другою — за бік, випливла теща з масивною чавунною сковорідкою в руках.

— Я його сьогодні вгешкаю! — крикнула вона. — Я йому цього, гаспиду, не прощу!

Тесть в гарячці висмикнув сокиру з колоди, що лежала під дерев’яною стіною сарая, і почав нею гатити в двері.

Тут зарепетувала теща:

— Петю! Він лізе через вікно! З торця!

Тесть кинувся туди. Але зять устиг вилізти і… почав із пістолета стріляти в тестя.

Цілив по ногах. Влучив тестю в стегно. Той скрикнув і випустив із рук сокиру. Дісталося й тещі. Куля влучила їй у коліно.

Теща, зойкнувши, змахнула руками, мов птах, і розтяглася на траві.

Сергій же хвацько перестрибнув через паркан і подався до молодого березняка.

* * *

Ступивши через поріг у теплу хату, Валяшин, роззирнувшись навколо, перше спитав:

— Хавка є?

— Щось знайду, — заметушився Єгор.

Сергій пожадливо сьорбав підігрітий на електроплитці холостяцький суп. А коли вихлебтав із миски рештки, невдоволено кинув:

— Помиї.

Єгор винувато стенув плечима:

— Ну…

— Ти живеш у цій конурі сам чи з кимось?

— Сам.

— Ну, хоч це добре. — Валяшин зміряв з ніг до голови Стручка, котрий, мов лакей, стояв поруч. — Єгорчику.

— Що?

— Ти ніби ще більше засох. Як тараня став. Ти хоч їси щось?

— Та їм. Але… Така порода. І батя такий був. Тільки, щоправда, високий. А я ось…

— Мати недоносила?

— Та ну тебе, — образився Єгор.

— Гаразд, гаразд. Не сердься. Жартую. Коротше. Грошенят у мене трохи є. На деякий час вистачить.

Стручок розширеними, невеликими чорними очима дивився на нічного гостя і нічого не розумів із того, що говорив Cергій.

— Коротше, — вів далі Валяшин, пильно придивляючись до колишнього однокласника, в котрого частенько зупинявся, приїжджаючи «на дівчат». — Мені тиждень-два треба десь перетертись. Проблеми у мене. Шукають мене.

— Поліція?! — пересохлими губами вичавив Стручок.

— У тестя й тещу я стріляв.

— Ой, леле!

— Та не тіпайся ти, страхопуде! Не вбив я їх. Хіба що трохи нижні кінцівки на певний час вивів із ладу. — Валяшин реготнув. — До свадьби заживе! До срібної! Чи якої там у них…

— А з ч-чого стріляв-то?

— З пістолета. Бойового.

— А де ти його взяв?

— Багато знатимеш… Ну, ти зрозумів, еге ж?

— Так, так. А що далі робитимеш?

— Говорив же: трохи перекантуюсь у тебе, поки все притихне, а потім подамся світ за очі. Хоча б на Донбас.

Єгор повчально-знаюче мовив:

— Там москалі тебе зразу мобілізують і — на передок! На м’ясо.

— Значить, щось інше придумаємо.

— Та й це…

— Що, Єгорчику?

— У мене також небезпечно. Кожна собака тебе тут знає.

— А хто сказав, що я кудись ходитиму?..

* * * 

Наступного вечора Сергій не витримав. Коли добряче стемніло (хоч Єгор його і відмовляв від усяких походеньок), він подався до давньої коханки.

А ще через два дні на руки Сергію Валяшину поліцейські надягли кайданки.

Просто у хаті тієї ж коханки.

Було знайдено і пістолет.

— Я не хотів, — виправдовувався у відділку Сергій Валяшин. — Це був самозахист! Вони б мене забили, як собаку.

Строк світить стрілку від 10 до 15 років.

Микола МАРУСЯК

(Імена в матеріалі змінено)