Зачистка

В останні дні на східно-північному лівому фланзі українські бійці мали значну перевагу: російських окупантів начисто вибили з передніх позицій (які до цього ЗСУ втратили) і посунули ворога на кілька кілометрів.

Та віроломне вороже командування, продовжуючи вперто намацувати слабкі місця в нашій обороні, постійно закидало деверсійно-розвідувальні групи.

Так, на одній із ділянок фронту наші розвідники виявили ворожу ДРГ. Українське командування припустило, що у цій місцевості, біля якої проходить важлива дорога, московити починають накопичувати сили (що є у рашистів шаблонно, нічого нового у тактиці), щоб потім піти на черговий прорив нашої оборони.

Ніч була темна. Моросив дощ. Це утруднювало пересування групи Андрія Осадчука. Однак наказ є наказ, і українські бійці тримали курс заданим маршрутом.

Пробиралися майже навпомацки. Та, на щастя, ці місця наші розвідники знали не з розповідей, їм уже не раз доводилося цими шляхами поробиратися в тил ворога, а то й проводити бойові операції, займати втрачені позиції. Але, на превеликий жаль, доводилося ці відбиті позиції і втрачати.

Що ж, і таке буває на війні…

Час від часу командир групи то наказував бійцям не розмовляти, не шепотітися і просуватися без шереху, а то, часом, басовито підганяв:

— Давай, давай! Вперед! І тихенько, хлопці. Тихенько. Не лякайте москалів.

* * *

І ось група українських бійців, змучена безперервними боями, все ж успішно перейшовши, так зване, шосе стратегічного значення, залягла у чималій вирві неподалік села. Хоча топонім село вже можна вважати умовним. Від цього, колись мальовничого села, залишися лише розвалини…

І в цих руїнах, де ще недавно кипіло мирне житття, засіли російські диверсанти.

Українські розвідники знаходилися від них усього кроків за півтораста.

Дощ утих. Хмари розвіялися і зі сходу виплив місяць-повня.

Від розбитих будинків, дерев, що обрубками стриміли навколо, несло млосним згарищем.

Саме там засіли вороги. А загалом — це і є та ціль, яку має знешкодити група Андрія Осадчука.

І ось, переводячи подих після нелегкого і напруженого переходу, чи не кожний із бійців думав: що на них чекає в цьому бою? Чи вдало пройде операція? Чи всі залишаться живими?

Останнє — найголовніше…

Боєць Іван Горностай, стиснувши кулаки, вже готовий був кинутися в бій із невидимим ворогом. Та, помітивши погляд Осадчука, суворість котрого освітлювало місячне сяйво, боєць дещо притамував войовничий запал.

Рядовий Михайло Мамалига штурнув у бік Горностая. Ніби здивовано спитав:

— Слухай, Іване. Ти що і справді не маєш страху?

Горностай невдоволено буркнув:

— Бояться усі. — А відтак замислено додав: — Ох, Михасю. Як хочеться, щоб усе це швидше закінчилося.

— Війна?

— А яка ж холера!

— А що ти після війни робитимеш, Іванцю?

— Хм… Дім збудую. Одружусь. Дружина народить сина, дочку. Посаджу сад…

— Яке усе старе і банальне, — зітхнувши, перебив Мамалига.

— Не старе, Михасю. Одвічне. Те, що я мрію здійснити, багато хто робив до мене. Це не є просто якоюсь роботою. Це називається творчістю! Не роботою, а саме творчістю! А це, як хочеш, — культура! А що творить культуру будь-якого народу? Людське життя-буття. Його досвід. Набутий століттями. Який передається з покоління в покоління. Саме це і тримає нас у житті. Теперішньому і подальшому. Отак, Михасю.

— Так глибоко копнув, що аж ум за розум заходить. Горностає?

— Що ще?

— Ось ти начитаний. А як ти вважаєш, росіяни це — слов’яни?

Усміхнувшись, Горностай відказав:

— Ще Наполеон у Смоленську, на підступах до Москви, називав столицю росіян азіатською.

— Вони кажуть, що ми брати. Одна культура…

— Немає там ніякої культури. Гібридне стадо. Хижацьке. Грабіжницьке. Завойовницьке. Людиновбивче…

— Хм…

— Тихо там! — долинув притишений, але грізний голос командира. — Розварнякалися. Горностає!

— Я!

— До мене!.. Так. Ти, Мамалига і Пелешок зайдіть зліва онь від тієї розвалюхи…

— Що зяє трьома вікнами.

— Так. Якщо ворог вас виявить, відволічіть. Влаштуйте там невеличку заварушку.

— Ясненько, — заусміхався Горностай і вмить посерйознішав: — Дозвольте виконувати.

— Давай. Ти — старший. І дивись там, не балуйся. Знаю тебе: за кілометр побачиш москаля — і вже на собі куртяк починаєш рвати.

* * *

Як тихо не пробиралися до розвалин послані Осадчуком бійці, однак окупанти їх помітили і зустріли раптовим шквальним вогнем. З автоматів і кулеметів.

Горностай скреготнув зубами:

— От пацюки! Таки помітили. Видно, ці щури ніколи спокою не знають на нашій землі. Жижки тремтять, тому і сидять, як на голках. Вогонь!!!

Почалася шалена перестрілка. Це було на руку Осадчуку, котрий із рештою бійців блискавичними перебіжками почали наближатися до правої частини понівеченого будинку, в якому засіли московитські «деергешники».

А за якусь хвилю, майже впритул наблизившись до заданої точки, Осадчук про себе мовив:

— Світає… А тактика правильна. Нас із цього боку не чекали. І Горностай молодець. — І басовито гримнув: — Вогонь! Уперед!!!

Неподалік руїн «трьовіконної» фасадної будівлі бійці Осадчука мусили залягти. Ворог їх виявив і вдарив потужним вогнем.

І тут із бійців хтось крикнув:

— Граната!

Швидко зметикувати ситуацію не вийшло — пролунав оглушливий вибух, а за ним почувся стогін немолодого рядового Соколюка.

З’ясувалося: осколок від гранати поцілив бійцю в ногу. Та в суматосі було незрозуміло, куди саме потрапив шматок металу.

— У коліно?

— Ні, нижче!

— Чи вище?

— Та швидше накладейте турнікет! — Рявкнув Осадчук. — Вище того місця, з якого юшить кров!

А з лівого боку будинку тривала перестрілка. Очевидно, ворог більші свої сили спрямував у той бік, відчувши, що праворуч їх «затихло»…

Досвідчений у сутичках із ворогом Осадчук миттю зробив перестановки в групі і, закидавши ворога гранатами, кинувся на приступ.

Усередені розваленого будинка була така картина. Під стіною лежав поранений у плече російський окупант. Його перев’язував Мамалига. Поряд стояли Пелешок і Горностай.

Хтось із бійців злісно проказав:

— Та пристрельте його, гада!

Осадчук гнівно прицитькав балакуна. А відтак осудливо додав:

— Не будемо уподібнюватися до них.

Горностай з усмішкою дорікнув командирові:

— Із гранатами треба обачніше. Могло би і подряпати.

— Так ви ж щойно були хтозна де від епіцентру уражень противника! — Наче вибачливо відказав Осадчук і, також захихикавши, додав: — Ах так, так. Я ж забув, що наш Горностай Фігаро-Горностай! Він же одразу і тут, і там.

Таке порівняння викликало в розвідників сміх.

Осадчук несподівано звернув увагу на рядового, який тулився до облупленої цегляної стінки,

— А що з рукою, Сухоруков? — суворо спитав.

— Та то… пусте. Дряпнуло. Як каже Горностай.

— Шумний! Ану обстеж бійця! «Дряпнуло»… До речі, — тепер Осадчук звернувся до полоненого, — а де решта «деергешників»?

Той зляканими очима показав праворуч.

Осадчук підійшов до протилежного кутка. Різко відгорнув ногою картонні коробки. Відтак здивовано свиснув.

— Та тут, хлопці, підвал!

Несподівано рядовий Василь Веремій, змахуючи долонею піт із чола, несподівано здивував переінакшеними словами відомої пісні:

— Ніч яка місячна, зоряна, ясная, видно хоч орків збирай. Вийди москалику хоч на хвилиночку, вийди у зранений гай.

— То ти, Веремій, поет? — хтось відгукнувся із бійців.

— Та ні, — тихо відказав той. — Оце раптом чогось прорвало до рими.

Хтось докинув:

— Мабуть, від страху.

А хтось запитав:

— А більше ніде не прорвало?

Усі зареготали.

Веремій на жарти не зважив, продовжив:

— Ніч яка місячна зоряна ясная, пуйла «орєшнік накрив». Штука бомбезная аналогів незнана пробила бетонний покрив.

Осадчук раптом наказав:

— Тихо усім! Кінцівку потім доспіваєш. — І, привідкривши трішки люк, крикнув у підвал. — Гей! Російські солдати! Пропонуємо здатися!

— Та пашлі ви… — долинуло з підвалу. — Рускіє нє сдаютса.

— Виходьте, дурні! Гарантуємо життя! На роздуми даємо п’ять хвилин! Час пішов.

У відповідь знову почулися матюки.

— Ну що ж. Як казав один ваш вусатий стратег, «якщо ворог не здається — його знищують». Хлопці! Гранати!..

* * *

Група Осадчука облаштовувала позицію в сусідньому, більш цілішому будинку.

І всі слухали щире зізнання Мамалиги до Горностая:

— Я за тебе переживав, коли ти безшабашно кинувся в той будинок…

— Чого б то, Михасю?

— Ну, а якби не так пішло, то хто тоді побудував дім? Чи народила б красуня-дружина синочка і донечку?

— А про красуню я ніби нічого не говорив.

— А жінки всі красуні!

— Ох і баламут ти, Михасю. Але дякую!

— Ось і гаразд. Беремося до роботи. Не виключено, що орки незабаром попруть.

— Може, наше підкріплення першим надійде.

— Дай Боже…

Сходило велике ясне сонце. Була така тиша, наче й війни немає.

Микола МАРУСЯК