Сажотрус, Баба Яга і святий Антоній зверху

Була субота.

Нестор Прудкий ще ніжився в ліжку.

Та задзеленчав телефон.

«І хто ж у таку рань-то?»

— Хто там?

― Здраствуйте! ― пролунав жвавий жіночий голос.

― Доброго ранку.

― Га?

― Доброго ранку, відказую!

― А-а. Я до вас по об’явці. Що в газеті. Тут написано, що трусите сажу.

― Трушу, ― вже голосніше відказав Нестор Прудкий. ― Що у вас: грубка, пічка-плита, камін?

― Га?

Нестор повторив запитання. Але ще голосніше, зметикувавши, що жінка глухувата.

— Пічка-плита. На водяному опаленні. А у який спосіб чистите сажу?

— Спеціальними йоржиками.

— Ааа. Дєдовським способом… А коли ви можете приїхати? Сьогодні можете?

— Сьогодні велике свято.

— А! Я стара комуністка!

— А я у свята не працюю.

— А завтра?

— На одинадцяту годину.

Плюс-мінус п’ятнадцят хвилин.

— Га? А! Буду ждать.

* * *

Вулиця, яку назвала стара комуністка, мала кілька провулків. Однак нумерація будинків була хаотично розкиданою. І Несторові Прудкому довелося довгенько шукати потрібну садибу. Тож, час «плюс-мінус» дещо розтягнувся.

Та, зрештою, сажотрус відшукав потрібний двір.

Зелені металеві ворота з хвірткою, за якою червонів фасад ошатного одноповерхового будинку. Хвіртка була зі середини замкнена. Але, дякуючи невеличкій кудлатій сіро-білій собачці, що дзвінко підняла гвалт, на ганок вийшла сухорлява напівзігнута бабця.

Сажотруса аж пересмикнуло. Стара разюче була схожа на оту казкову Бабу Ягу, котра пригадалася з кінофільмів дитинства. Такий же гачкуватий ніс. Сиве волосся, яке з-під хустки, зав’язаної ріжками позаду голови, стирчало в різні боки. Лице жінки було рясно поморщене, а маленькі її очі з-під вицвілих брів кидали проникливо-хитруватий погляд.

Господарка садиби досить жваво метнулась до хвіртки.

— Іду, йду! Закриваюся, ― — заклопотано додала. — А то лазять тут усякі. А я думала, що вас уже й не буде.

— Такі, як я лазять? — пожартував Нестор Прудкий.

— Ой, ―важко передихнула стара. Є тут кому. Алкаші весь часник випотлошили на закуску.

Бабуся довго розмотувала на хвірточці грубий мотузок. А вже затим відсунула довгувату засувку.

— Проходьте, майстре. 

— Як вас величати?

— Га?

Сажотрус почав говорити ще голосніше:

— Як вас звати?

— Євпраксія Казиміровна. А вас?

— Нестор.

Стара зіронізувала:

— А прізвище, часом, не Махно? Хі-хі!

— Ні. Нестор Іванович Прудкий, вашій милості!

— Га?

— Куди поставити велосипед?!

— Га? ― Господарка подвір’я нахилилася до вуха сажотруса. Відтак додала: — Я трохи глухуювата. В аварію була потрапила. То, на голову дало.

Сажотрус також нахилився до вуха старої:

— Велосипед куди поставити?

— А. Он до веранди.

Собака, припнутий біля сараю, не вгавав. Ставав на задні лапи і захлинався від гавкоту.

— Не вкусить?

— Ні. Він добрий. Я вже й глину замочила. І піску принесла.

— Спочатку подивимося вашу грубку-плиту.

Баба першою шугнула до веранди і швиденько закрила на ключ двері, що вели до кімнат.

Грубка-плита знаходилася в другій половині веранди. Збоку стояв старий котел під газ.

— Трусити сажу треба починати з горища, — роздивившись довкола, мовив Нестор Прудкий. — І так — донизу. Драбина нагору є?

― Є, є. Крепка! Металева. Кріплена до стінки.

― Це добре.

* * *

Сажотрус замісив глиняно-піщаний розчин.

Драбина і справді була «крепка». З перилами і з невеликим майданчиком зверху, по-хазяйськи огородженим парапетом.

Цегла внизу, в яку була замурована азбестова труба-димар, добряче розсунулася. Очевидно, ті, хто її обмуровував, неправильно розрахували співвідношення глини з піском.

Нестор узявся розбирати невеликий цегляний «лежачок».

Позаду, з двору, почулося якесь вовтузіння.

Нестор визирнув із дверей. І округлив очі. Стара, цупко хапаючись за косі перила, дерлася по драбині на горище. Коли вона дісталася верху, Прудкий запропонував:

― Давайте руку!

― Ні. Я сама, майстре,― рішуче кинула бабка.

― Дивіться не спікіруйте донизу.

— Га?

— Кажу, не впадіть, «га»!

― А. Я цепка.

— Я бачу. Залазьте!

— Га?!

— Заскакуйте!

Бабка таки сама спритно «заскочила» на горище. Показала, де лежать мішки, в які потрібно буде збирати будівельні відходи. А затим жвава верхолазка гайнула у зворотній путь.

Сажотрус відремонтував «лежачок». Потрусив сажу в комині. Затим почистив пічні канали у веранді (зверху до низу). А вже потім, спустившись донизу і за звичкою перехрестивши топку, Нестор спробував «пустити дим». Однак той дим повалив із дверцят просто в приміщення.

Євпраксія Казимирівна, шалено махаючи руками, кинулася відкривати двері й вікно. А відтак несамовито-здивовано репетнула:

— Чого воно так димить?! Ми ж після ремонту! Закоптить усе! Чуєш, Махно, що воно діється?!

― Поки не знаю, товариш Йовп… Казимирівна, — спантеличено відказав Нестор. 

— Так треба щось робити!

Нестор вийшов надвір. Подивився на дах будинку. З труби ледь-ледь сіявся сизий димок. Спитав сам у себе вголос:

― Яка ж та причина закупорки?

Раптом за його спиною рявкнуло:

― То ж ви сажотрус! Повинні знати причину!

— Я не тільки сажотрус, — у свою чергу рявкнув Прудкий, — А ще й будівельник! І штукатур! І плиточник! А ще вмію ламати і…

— Та я бачу. Давайте до діла насущного.

— А ще, — спокійніше додав будівельник-сажотрус, — Пічка-плита якась у вас дивна.

— І чим це вона «дивна»? — Різко зазирнула в очі Прудкому стара, мало своїм носом не впершись у ніс майстра широкого профілю.

— А тим, — відказав той, — що ваш пічник намудрував тут усіляких дивних каналів… Як ви до цього сажу трусили?

― А так: зв’язувала пруття і шурхала.

― «Шурхала»… І дим не йшов? У хату?

— Та ні.

— Хм… А ремонт недавно робили?

— Га?

— Ремонт, кажу, у хаті коли робили?

— А. Минулого року. А що?

— Десь мають бути ще канали. Але спочатку полізу на дах.

— Навіщо? Ви вже там були.

― Я не про гору кажу. До «головки» треба дістатися.

― До чого? ― Бабка так рвучко нахилилася, що мало своїм гачкуватим носом не вперлась у Несторів ніс.

Прудкий вчасно відсахнувся.

— До «головки»! Верхньої частини труби!

— А-аааа.

— Переносна драбина є?

Нестор закинув через голову змотаний дріт із йоржиком і подерся драбиною на дашок веранди, де й гніздилася основна труба.

Побачивши, як сажотрус хвацько забрався наверх, господарка садиби поцікавилася:

— А скільки вам років, майстре?

— Недавно на сьомий десяток перескочило.

Стара комуністка так зачудовано подивилася на Нестора Прудкого, що було не зрозуміло, чи той правду сказав, чи збрехав. Бо в таких ліках учворювати такі віртуози… Одначе, чого в житті тільки не трапляється.

Хоча з труби й пробивалося ледь помітне світло, що йшло од відкритої канальної дверки, проте про всяк випадок Нестор трубу ретельно прочурхав йоржиком.

Стара комуністка, чогось підстрибуючи, командувала знизу:

— Добре чистьте! Може, там оси гніздо зробили. Чи ворони.

— Ворони сюди не влізуть. Тим більше — лелеки.

— Га?

— До низу не вистачає дроту! — додавши децибел, проказав Прудкий (про світло в трубі промовчав).

— Тоді злазьте. У погребі є дріт.

«А чого у погребі?» — здивовано подумав Нестор.

Проте зліз. Погріб містився також у веранді.

Стара відрила люк. Скомандувала, тицьнувши довгим, висушеним вказівним пальцем:

— Лізьте! Праворуч біля стінки має бути. Дріт. Сталевий. Ще той! Ооооо!

Нестор дерев’яною драбиною почав спускатися вниз. Раптом драбина скрипнула.

— Що там? — Зверху показався гачкуватий ніс.

— Картопля, — постогнуючи і тримаючись за бік, відказав Нестор.

— Шукайте. Там є скатка. Біля консервації. З огірками. І з капустою. І… Збоку шукайте.

— А чого ваш дріт у погребі, а не в сараї? 

«Недочула. Чи навмисне? Якась вона не той, — з острахом подумав Нестор. — Загнала в підземелля. Хоч би по голові чимось не гепнула. Або не закрила тут навіки вічні.»

Не закрила. Моток дроту було знайдено. Хоча з деякими труднощами — постраждали кілька банок із консервацією.

Казимирівна почула небезпеку:

— Що там, га, що?

— Миші.

— Га? А. Є, кляті. Картоплю гризуть. Дріт не погризли?

— Цілий.

Домотавши шматок дроту до своїх причандаль, Нестор знову прочистив трубу. А коли зліз із даху, вже втомлено сказав:

— Немає там ос. І не каркає там, і не нявкає. І сажі не видно. І лелеки не літають.

— То чого ж воно димить-то?! — смикнулася Казимирівна.

Прудкий вчасно одхилився від неї, щоб не настромитися на гачкуватий ніс.

Замислено мовив:

— Мабуть, пробка.

— Хто? Що?

— Повітряна пробка. Термін такий є. Коли пічка довго не опалюється, збирається там повітря, що утворює, так звану, пробку.

— І що робити з нею? З пробкою?

— Треба її пробивати.

— Чим?

— Гас чи бензин є? І шмаття?

Стара хутко принесла у пластиковій пляшці газ, шмаття.

Нестор відібрав невелику купку шматок, змочив їх у гасі і просунув у топку.

Казимирівна захвилювалася:

— А воно не бахне?

— Не бахне, — спокійно відповів сажотрус і, підпаливши змочене в гас шмаття, швидко зачинив дверцята.

У топці і справді щось бухнуло. І… крізь щілини кружків на плиті і з дверцят повалив дим.

За хвилю у веранді вже не було чим й дихнути.

— Що ж це таке?! — підстрибуючи, заволала стара, а відтак кинулася надвір.

За нею — і Нестор.

— Що воно діється? Навіщо воно мені таке? — лементувала баба. — Ви хоч раніше трусили сажу?

— З дитинства. Вдома.

— А чого ж воно димить?

Прудкий задер голову догори. Радісно скрикнув:

— Дим! Дим іде з труби!

Дим і справді йшов. Але, як здалося Нестору, не так потужно, як потрібно.

— Ну, раз димок пішов, — підбадьорено констатував майстер широкого профілю, — то проб’є ту пробку до кінця, ги-ги! Коротше, я перевдягаюся. Платіть за роботу, Є… Йо… шановна пані.

Та господарка оселі всієї плати за роботу не дала.

— Якщо буде все добре, — мовила хитро, — віддам решту. При нагоді.

* * *

Нагода трапилася.

О шостій ранку наступного дня Нестора Прудкого розбудив телефонний дзвінок.

— Алло! Майстер?

Той одразу збагнув ситуацію.

— І що там?

― Я з чотирьох годин не сплю. Порозбирала тут усе. Ну, плиту з кружками. Те се…

— А навіщо?

— Якого…

— Га? А. Димить.

Нестор, уже цілком розчунявшись, зіронізував:

— А чого ви не зателефонували о четвертій ранку?

— Га?

— Їду!

* * *

— Може, ваші ремонтники заштукатирили вхід до якогось каналу? — безпорадно сказав Прудкий. — Така пічка у мене зустрічається вперше.

Нестор почав зігнутим пальцем простукувати стінку.

Казимирівна недоречно пожартувала:

— У мене в стінах скарбів немає. Я лічно керувала будівництвом мого дому. При живому моєму чоловікові.

— Воно й видно, — сердито кинув Нестор.

Стара зігнула поперек:

— Щось є?

І справді. Знявши шар штукатурки, Прудкий натрапив на прихований канал. Однак сажі в ньому було небагато. Коли Нестор налаштувався підкалити папір у топці, Казимирівна, подивившись угору, в стелю, проказала:

― Святий Антоній, допоможи!

― Ви ж комуністка. Не вірите в Бога.

— Ну… Колись моя мати, коли щось не могла знайти, просила святого Антонія, щоб допоміг. Так і я: походжу, походжу і ― знайдеться пропажа.

— Серйозно?! — осміхнувся Нестор. — А що ми згубили?

— Тягу!

Прудкий неабияк здивувався:

— І справді! Згубили тягу. Довбану.

— Га, кажу?

Нестор мочки підпалив папір.

Цього разу дим через трубу пішов краще.

— Нарешті!

* * *

Наступного дня.

Четверта ранку…

Дзвінок.

— Алло! Махно?

— Умць… ць… ці.. — Нестор Прудкий протер долонею губи. — Ну, хто там?

— Димить.

— Це мені сниться?

— Га? А. Я все розібрала. Ну, плиту з кружками. І…

— Святий Антоній…

Микола МАРУСЯК