Полювання на «звіра»…

У Марії Ліговської померла мати, котра мешкала в сусідньому районі. Про цю прикру звістку повідомила Ольга, Маріїна сестра, яка останні місяці доглядала стару матір.

Треба їхати…

Марія в сум’ятті нагадувала Семенові (чоловіку):

— Документи не забув вкласти?

Той похмуро відказував:

— Та не забув.

— Гроші… Гроші візьми…

— Де?

— У комоді. У нижній шухляді. Під білизною.

— Хм…

— А син де?

— У магазин послав Сашка. По воду. Щоб у дорогу була.

Тут до кімнати вскочив білобрисий вісімнадцятирічний Сашко. З пакетом у руці.

— Хух, купив. Хоч і черга була, — захекано мовив син.

Вкладаючи якісь речі до дорожньої сумки, мати, дещо підвищеним голосом, сказала Сашкові:

— Лишаєшся на хазяйстві… Чи хочеш з нами їхати?

Син замахав руками, мов навіжений:

— Ні, ні! Не поїду. Ні…

Мати з гіркотою подумала: «Отака шана до рідної бабусі. Навіть остання… — Та вже пом’якшено: — Але хтось має лишатися вдома. Тим більше, сусідів не допросишся. Та й кого? Діди та баби… Молодші жінки собі ради дати не можуть. Чоловіків позабирали на війну».

А вголос приказала синові:

— Одне слово, дивись мені!

Сашко:

— А що — «дивись»?

— Щоб порядок був удома.

— Хіба вперше?

— Знаю тебе! Щоб нікого до хати не водив.

— Умгу.

— Не «умгу», а щоб порядок був!

— Та буде.

— Я побачу.

* * *

— Привіт, Юрко! Привіт, кажу! Алло! Чого мовчиш?

— Бо ти строчиш, як з кулемета. Привіт!

— Мої старики уїхали. На кілька днів. Причалюй! Розважимося. І це…

— Що?

— Юрко, забіжи до магазину. Гроші віддам.

— Одну?

— Бери дві. Щоби потім не бігати.

— Ага. Наша подруга приїхала.

— Оксанка?

— Еге.

— Прикольно!

— Звати?

— А давай! Веселіше буде!

* * *

Зустрілися десь через годину.

Сашко наче ображено прогудів:

— Вас доки діждешся.

— Не сердися, — весело відказала Оксана. — Це я винна. Мати не пускала. А потім, хі-хі, пустила!

— Ну, заходьте в хату.

Сашко вже встиг приготувати нехитру закуску. Окрім традиційного сала, в холодильнику знайшлася копчена ковбаса, рибна консерва. Все те вже було розставлено в тарілочках на столі.

— Нічого собі! — здивовано вигукнув Юрко. — Вже й стіл накритий! Тільки на ньому чогось бракує.

— Ага! — спохопився Сашко. — Тара. Я миттю!

Юрко почав виставляти на стіл пляшки з міцним вином, бляшанки з пивом.

* * *

Була вже прісляобідня пора.

Молодь розважалася. Пили, закушували. Згадували смішні історії зі свого життя або щось кумедне про сусідів. Слухали на «ютубі» пісні.

— Хлопці, — засмучено сказала Оксана. — Щось нудно. Вам не здається?

— Є ідея! — раптом підскочив Сашко і наче по-змовницькому пішов в іншу кімнату. А повернувся… з мисливською рушницею.

Гості зачудовано спостерігали, що буде далі.

Сашко ж бадьоро проказав:

— Будемо полювати на звіра! Хто — за?

Юрко першим підняв руку:

— Я не проти!

Оксана ніяково спитала:

— А ми що, в ліс підемо?

Сашко розсміявся. Потім загадково відказав:

— Навіщо в ліс? Звір є поряд.

Юрко розсердився:

— Кажи конкретно!

— Гаразд. У закинутій хаті, що за ставком. Поселилася чупакабра.

Юрко не повірив. А Оксана злякалася:

— Страшно.

— Добре. Кіт живе. Облізлий. Хтозна звідки там узявся. І ніби скажений. На мене кидався, приблуда. Ось на нього і відкриємо сезон полювання.

* * *

Пішли городами, щоб менше привертати увагу.

Хата була старезна, майже по вікна вгрузла в землю. Дах, критий шифером, майде весь обвалився. Ще якось трималися фасадні стропила, зі шматками шиферин на них.

— Коротше так, — керував процесом Сашко. — Оксанка лишається біля мене. Ти, Юрко, заходиш до хати і виганяш кота. Я — напоготові.

— А той котяра на мене не кинеться?

— Візьми он ломаку. Коли що, гахнеш по спиняці.

Коли чималий сірий кіт кулею вилетів із дверей і почув оглушливий постріл, то мов ошалілий кинувся назад у дім.

Тепер із дверей вилетів Юрко. Заїкаючись, вичавив:

— Він п…пробіг по моїй… с… спині. Ну… його… к бісу!

Оксана стояла осторонь і реготала.

— На рушницю, — Сашко простягнув приятелеві двостволку. — Там є ще один набій. Я піду його виганяти. Дивися пильно. Він може вистрибнути із вікна.

Юрко звів курок. Приготувався. Чекаючи, водив дулом то в прорізи дверей, то вікон.

І в якусь мить у вікні щось показалося.

Юрко зопалу пальнув.

Тут через друге вікно мовчки вистрибнув приблудний кіт.

Юрко і Оксана деякий час стояли закам’яніло, відчуваючи недобре. Коли ж дещо відійшли від стресу, зазирнули досередини хати і жахнулися. Біля вікна, на трухлій підлозі, лежав Сашко. Його обличчя було залите кров’ю…

* * *

Додому поспіхом, у шоці, просто з кладовища, поверталося подружжя Ліговських. Батьки ще мали надію на те, що це якась помилка, злий жарт…

Микола МАРУСЯК

(Імена в матеріалі змінені)