На тракторі — в пекло

Зранку тріщала голова. Матвій Пуцянок навіть достеменно не пам’ятав, як закінчилася вчорашня пиятика. Пригадує, як сиділи у вербах біля ставка. Компанію пригощав Юрко Непольський, котрий заробив на «халтурі» трохи грошенят.

Потім він зник. Розійшлися і решта приятелів.

Та того пригощання Матвію було недостатньо. Догнатися по повній, як вимагала Матвієва внутрішня потреба, не було де.

Це Пуцянку вдалося. Спочатку думав винести з мішечок зерна й загнати тіткам по-дешевинці. Та спантелику збив невеличкий електронаждак.

Його й пригрів до рук.

Крадіжку збув того ж уже пізнього вечора. Знайомому столяру.

І тоді вже добряче догнався.

А вранці знову розколювалася голова. Знав, що лишалася решта грошей від «продажу» електронаждака. Та марно — вкотре ретельно обмацавши себе, ліжко, будинок, — нічого не знайшов. 

Поволікся вулицею. Заходив до дворів або гукав від хвірточок дружбанів по оковитій. Але в тих — і п’ятака за душею…

Край вулиці, на відшибі, в старій, по вікна влізшій у землю хатині жила самотня, древня як та хата, баба Степанида.

До неї і завернув Матвій Пуцянок.

Господарка оселі саме нездужала. Лежала в ліжку. Постогнувала.

Матвій, не привітавшись, рубонув із плеча:

— Бабо, займіть сотню.

— Та що ти, синку! Де я візьму. Ще пенсії не було.

— А ту куди діла?

— Володька, внук, оце на свята приїздив. Йому й віддала. Треба було.

— Ух!.. «Треба»… А горілка є?

— Та було трохи. То свято було. Для годиться… Внук…

— Ух!.. «Внук»…

Пуцянок безцеремонно почав никати по хаті. Рився в шухлядах розхитаного часом столу. Перерив речі у шафі.

Баба Степанида лише мовчки водила очима, боючись вимовити слово.

Матвій зазирнув за ікони (колись його баба в таких місцях гроші ховала).

Тут грошей не було. Зате була чвертка з темною рідиною.

— Свята вода? — загигикав Пуцянок і, відкупоривши пляшечку, попробував на язик її вміст. І тут аж прояснів: — Хух! Первак! На травах, еге ж? Ох, і дякую тобі, бабуньо! І це… Кому розпатякаєш про мій візит до тебе, стара, спалю хату. Разом із тобою…

* * *

Валентин Павлович Дружняк їхав не лише купувати тракторець, а й на зворотному шляху мав заїхати вже на новому транспорті на закупи.

Автобус у село приїхав перед обідом. Сільські мешканці підказали Дружнякові, де саме живе потрібний йому чоловік, Андрій Семенович Петрук.

Тільки-но Валентин Павлович поклав руку на ребро металевої хвіртки, як тут-таки на подвір’ї почулося ліниве бряжчання ланцюга.

«Собака!» — з холодком у грудях подумав Дружняк (боявся собак).

Але сміливіше затаригав хвірткою, кілька разів стукнувши зігнутою фалангою вказівного пальця.

І звичне:

— Є хто вдома?!

— Є, є. Йду.

Валентин Павлович несподівано хихикнув. Маючи багату фантазію, він уявив, що то не собака брязкотів ланцюгом біля буди, а сам господар садиби. Мовляв, бо чого ж так швидко озвався?

Чоловіку було на вигляд п’ятдесят із лишком. Спирався він на костур.

— Добрий день!

— Добрий!

— Пан Андрій Семенович?

— Пан… Пани — одні штани! — невесело відказав господар садиби.

— Це я вам дзвонив. По об’явці.

— Я здогадався.

— Я вам і зранку дзвонив. Але ви трубку не брали .

— Ну, пробачте. Я слухавку із собою не тягаю. Та й заглядаю в неї зрідка. Хіба коли дружина нагадає, хе-хе. Швидко мій двір знайшли?

— Люди підказали.

— Та тут усі Андрія Петрука знають!

— Автобуси до вас рідко ходять.

— Добре, що взагалі ходять. Перед великою війною багато транспорту на фронти відправлено. Так кажуть. Забув, як вас величають.

— Валентин Павлович. Хоча, можна просто Валентин. Ніби однолітки.

— Тоді Андрій. Що ж, ходімо на мій агрегат дивитися.

— Собака є в дворі?

— Старий, як пень. Уже й не гавкає.

Та тільки-но Андрій Семенович ступив крок, як зойкнув і вільною рукою схопився за поперек.

Дружняк став, як укопаний.

Петрук пояснив:

— Старі рани. Я добровольцем ще у чотирнадцятому пішов країну боронити. Вже й син підріс. Але він не хоче біля землі ходити. Хоча, не те що не хоче, не може. Через брак здоров’я. Такий родився. Але роботу знайшов… Металобрухтом займається. Прийомщиком. Каже, навіщо вам, старики, ці городи? Що вам треба — куплю. Та й таке. А я вже теж, виходить, своє одробив…

Тракторець Дружнякові сподобався. Домовилися за ціну. Разом із причепом.

А ще в очі Валентину Павловичу кинувся мініатюрний деревообробний верстат, що стояв на столі під навісом біля сараю.

Петрук і його дешево продав Дружняку.

Коли вже все було готове до від’їзду (тракторець уже вигнали за ворота), Андрій Семенович дружелюбно поклав руку на плече гостеві-покупцю:

— Сто грам не пропоную. Як-не-як — за кермом. Хоч і трактора. Але пообідати треба.

Пообідали. Вийшли за ворота, а трактора… мов корова язиком злизала!

* * *

А викрав тракторець… Матвій Пуцянок. Забрів у чужий район і надибав на техніку. Примітив на причепі якесь доладнє залізяччя (деревообробний верстат).

«Таланить мені на мотори! — радісно подумав Пуцянок і рішення прийняв миттєво: На «чермет!»

Тобто, на пункт прийому металобрухту.

Отже, шпарко заскочив Матвій на тракторець і затарахкотів пильною дорогою до районного містечка.

Працівник-прийомщик металобрухту неабияк здивувався:

— Ви хочете здати цілком цю штукенцію?

— Ну, а шо?

— Але беру, як за чорний метал.

У Пуцянка «горіли труби». Негайно треба був похміл.

Коли він отримав гроші за метал (прийомщик дещо йому накинув, адже в двигуні апарата чимало міді в обмотці двигуна), то Матвія понесло:

— А забирайте і трактор! Навіщо він мені.

— Що ж, будемо важити.

Поки важили на великих вагах тракторець, доки прийомщик мінісував від нього дерматинові сидіння і шини, приїхали… поліцейські.

Прийомщиком металобрухту виявився син Андрія Семеновича Петрука. Тим більше, він упізнав батьків тракторець і деревообробний верстат. До того ж, знав і про те, що його батько цього дня мав його продати одній людині.

Але ж продати не для того, щоб здати те все на металобрухт!..

— От попав у пекло! — розгублено-налякано раз по раз повторюючи, гасав майданчиком Матвій Пуцянок, тікаючи від поліцейських.

Та ось огорожа була зависокою…

Микола МАРУСЯК

(Імена в матеріалі змінено)