Шалені пристрасті

Жанна напучувала свого коханця:

— Ти маєш будь-що наміцно втесатися їй у довіру. Ну, погляд там, рухи, блиск в очах, — все має свідчити, що ти і справді безумно її кохаєш. Та головне — слова. С-ло-ва! А слово — то є зброя!

— В сенсі?

— Словами повинен свою зазнобу переконати, що ти і справді її нестямно любиш. Цитуй закоханих з якихось любовних романів.

— Ти що, Жанет? Які романи? Це ж архаїзм.

— А інколи й не зашкодить почитати якісь книжки. Хоча б «Ромео і Джульєту».

— Кого? А. Щось чув таке.

— Чув… Гаразд, мій Ромео. Найближчими днями в цьому напрямку попрацюємо. Я щось толкове підготую.

— Жанет…

— Ну?

— А як ти думаєш викачувати грошики з її батечка?

— Ромео…

— Який я тобі Ромео?

— Ну, не скачи, не скачи, мій сердитий пострибайчику. Я ж люблячи сказала. А як втілити ту авантюру в життя, то вже мій клопіт, хлопчику. Але то вже буде в інших актах нашої п’єси.

* * *

Андрій Станіславович Лозовський, керівник однієї з комерційних фірм, потискуючи руку своєму заступникові, з відчутним холодком у голосі на прощання сказав:

— Їду на кілька днів…

Заступник некоректно перебив:

— Ви про це всім повідомили?

Лозовський продовжив ще сухіше:

— Гадаю, що цього разу робочий процес не дасть збоїв, як за минулої моєї відсутності.

— Прикладу максимум зусиль, Андріє Станіславовичу, щоб подібна помилка не повторилася.

— Я дуже на це сподіваюся…

Їдучи дорогою, Лозовський намагався відігнати важкі думки, що останнім часом гнітили його. То на фірмі ні з того, ні з сього почали відбуватися всілякі негаразди. То з дружиною погиркався. І через дрібничку. То авто забарахлило і мусив кілька днів чекати, доки його відремонтують. «То цей Нікітка-програміст. Якийсь він… Як би це сказати… Слизький чи що? Несправжній. Через міру догодити хоче. Підлиза. Та ще трапився на путі, коли виходив з офісу. Нікіта… — Осміхнувся Лозовський. — І як він тільки вмудрився до Віки клинки підбити? Така ніби неприступна! Треба за неї всерйоз узятися».

Та на доньку не так-то й просто було вплинути. Через постійну зайнятість вона виросла, можна сказати, в дворі. Саме там, здебільшого, і проходила її початкова життєва наука. Тому й виросла з норовливою вдачею.

«Добре, хоч у цьому році на юридичний поступила. — Думав дорогою Лозовський. — Може, більш розважливішою стане. Порозумнішає, зрештою. Стій! А куди ж це він так поспішав у робочий час? Стій, стій. Коли я рушив до офісних воріт, Нікітка вже на сходинках стояв з якоюсь кралечкою. І як же я одразу не взяв до уваги таку важливу деталь? Вони ж, як голубки, там воркували…»

* * *

Андрій Станіславович не стримався, щоб не розповісти дочці про те, що побачив на сходинках біля офісу.

Віка на це батькові нічого не відповіла. Неначе закам’яніла. Вірила і невірила. І, думаючи, час від часу нервово стріпувала головою. Поринула в спогати. Пригадався перший день їхньої зустрічі. Тоді вона вперше прийшла до батька в офіс. І, йдучи до його кабінету, вона ненароком зіткнулася зі струнким білявим хлопцем. Тоді у нього з рук випали якісь папери. Разом їх мовчки збирали і потішливо сміялися.

Потім, ніби знову випадково, зустрілися біля батькової роботи. Так і заприятелювали. А потім виникли оті перші моменти, коли двоє відчувають пристрасть, оте відчуття глибокого хвилювання, яке згодом переходить у кохання.

«Які ж він тоді говорив слова!.. Ні! Того не може бути! Просто не може бути!..»

Проте, як те часто буває, Віка, продовжуючи зустрічатися з Нікітою, вирішила за ним простежити.

Якось, приходячи до батька в офіс, Віка не раз бачила Нікіту з якоюсь довгоногою кучерявою білявкою. Усамітнено, десь у куточку, пара вела зовсім не буденну, не робочу розмову…

Чогось тоді іронічно подумала: «Зібралися докупи два білоголові грибочки!»

А одного разу навіть бачила, як Нікіта ніжно поцілував у щічку ту, тепер ненависну їй, «барбі».

А ще через кілька днів Віка (просто на дорозі, звіддалік) мала можливість спостерати ще одну цікаву картину. Цього разу Нікіта вже розмовляв із жінкою, дорослішою за себе.

Тоді й подумалося: «Невже я весь час була тільки приманкою? У це неможливо повірити. Але ж як майстерно... Не кожен професійний актор зможе зіграти таку роль. «Правдоподібну» роль неймовірно закоханого простого хлопця у дочку багатого бізнесмена. Стій!... Багатого бізнесмена… Ось що то за «приманка»…

* * *

Одного дня Віка запросила Нікіту до себе в гості. Саме тоді нікого з батьків вдома не було.

Одразу ж запропонувала хлопцеві:

— Чай, каву?

Хлопець, вловивши наче нещирість у словах Віки, пильно подивився на неї. «Жартує чи що?»

— А, знаєш, — весело змінила план Віка. — А давай вип’ємо вина! Га? В мене є чудове вино. Точніше, вино із батькових припасів.

— Давай…

В якийсь момент, розпиваючи вино, Віка несподівано спитала:

— Нікіта, ти мене кохаєш?

І той, здуру, банальне бовкнув:

— Та ти що… Я коли тебе, чарівна моя ластівочка, день не бачу, то місця собі не знаходжу. Не передати мої страждання. Я…

Віка рвучко, іронічно, перебила:

— А нещодавно ти мене називав «Чарівна лебідка».

Нікіта не знайшовся на слово. Щось по-дурному мугикнув, хіхікнув.

Віка все зрозуміла. Взяла Нікіту за руку. Прошепотіла йому на вушко:

— Пішли в ліжко…

…Кухонний ніж Віка заздалегідь поклала під ліжком. Хоча тоді, десь там глибоко в її душі, ще жевріла іскорка надії. Жевріла…

Потім ніж, непомітно для Нікіти, опинився під подушкою. А затим, у якусь мить, холодна зброя блиснула в руках Віки…

А ще по якійсь хвилі Віка взяла до рук телефон.

— Алло! Поліція?..

Микола МАРУСЯК

(Імена в матеріалі змінені)