«Гарячі серця…»

Подружжя Владнюків (Нікіта й Емма) приймали в себе дорогого гостя, друга дитинства, Павла Заброду.

Все починалося ніби добре. Було затишно, весело. Згадували дитинство, юність…

Був щедро накритий стіл. А багатий стіл, як відомо з давніх давен, ще дужче зближує людей…

Павло Заброда приїхав додому у відпустку. Точніше, приїхав до батьківської хати, яка дісталася йому у спадок, і яку вже кілька років не може продати. Тож, приїхав подивитися, в якому стані дім.

Цього вечора Емма, мов той слідчий, все допитувалася про Павлове життя-буття.

— Пашко, а ось розкажи, як там насправді? — спитавши, лукаво всміхнулась Емма.

Заброда здивовано подивився на Емму.

Спитав:

— Це де — там?

— Як де? На фронті!

— А хто тобі сказав, що я там перебуваю?

— Народ каже. Говорять, що ти розвідник.

Тепер лукаво посміхнувся гість:

— Я — тиловик. Простий робітник!

— Ой, неправду кажеш! — Застережливо помахала пальчиком Емма.

В розмову втрутився Нікіта:

— Емко, чого до чоловіка прилипла? Може, в нього така робота, що він не може про неї розповідати. Щось на зразок військової таємниці.

— Ага! — зачепилася Емма за слово. — Таки дима без вогню не бу-ва-є!

— Так, командос, — зіронізувавши, Нікіта потягнувся до пляшки. — Давайте вип’ємо. А ти, Емочко, переверни платівку.

— О, о! Розкомандувався! Командир! Взводу!

— От баламутка. Хоча було…

Емма, хіхікаючи, протягла:

— І за станом здоров’я-а…

Нікіта розізлився:

— Щось тебе глючить сьогодні.

— У-ум. Як не че-ем-но-о. Павлику, — Емма грайливо примружила очі. — Розкажи щось цікавеньке.

Нікіта давно вже помітив неоднозначні позирки дружини до гостя. Гнів наростав.

Та й Павла Заброду ці погляди сковували, сконфужували. До цих відчуттів додавалося ще й те, що згодом Емма перебрала на себе роль «розливальниці» спиртного, все доливаючи та доливаючи в чарку чоловікові, очевидно щодо цього маючи якісь свої замисли.

Тому після чергової дози Павло підвівся і чемно мовив:

— Дякую за гостину, друзяки! Вже пізно. Та треба й честь знати.

Емма від несподіванки аж підскочила:

— До чого тут честь? Ми ж тебе не гонимо. І коли ще буде така нагода зустрітися? І взагалі, лишайся ночувати у нас. Чого ти підеш у ту холодну хату. Правда, Нікітуся?

— А чого, і справді лишайся. Спати є де.

Фальші в Нікітиних словах Заброда не відчув, тому й погодився на гостинну пропозицію Владнюків.

Ще трохи посидівши, всі вирішили йти відпочивати.

А через якийсь час Павло чув, як між собою сварилися Владнюки. А затим щось забрязкало, гупнуло. Пролунав пронизливий крик.

Заброда причовгав на кухню.

— Ну, що ви тут, голубки? — протираючи долонями очі, сонно мовив Павло. А коли йому «розвиднилося» в очах, то остовпів.

Емма з нажаханими очима, притулившись до кухонної шафочки, тримала в руці ніж.

Нікіта ж руками тримався за груди. Крізь пальці сочилася кров.

Павло вмить протверезів. Йому перехопило дух. В голові загупало. Затинаючись, проговорив:

— Як?.. Це що… Еммо? Що тут у вас сталося?

Емма, тіпаючись, щось пробелькотіла.

Нікіта, скрививши губи, посміхнувся і почвалав до кімнати.

— Це ти його? — ошелешено спитав Павло.

— Я, — нервово затрусила Емма головою.

— Та навіщо ж?!

— Воно щось плело на мене…

Нікіта лежав на ліжку. Кров уже залила йому всі груди.

Коли до кімнати ввійшли Емма і Павло, Нікіта стиха промовив:

— Ось так… ми… посиділи.

Заброда повернув обличчя до Емми:

— Треба негайно викликати «швидку»!

Емма вже дещо оговталася. Хмикнувши, кинула:

— Я його там тільки пошкрябала.

Озвався Нікіта:

— Не треба «швидкої». Перев’яжіть лишень.

Емма кинулася шукати бинти. Йод.

Коли промивали чимось рану і почали перев’язку, Емма злякано відсахнулася:

— Він, здається, не дихає. Що я, дурна, наробила?

Павло потягнувся до телефона…

Врятувати життя Нікіти лікарі вже не змогли. Потерпілий зійшов кров’ю.

Пізніше з’ясувалося, що «гарячі» сварки між молодим подружжям виникали досить часто. То через те, що немає чим похмелитися, то через те, що хтось із них більше випив, то через ревнощі…

— Я не знаю, як я це зробила, — пізніше спілкуючись зі слідчим, говорила Емма. — Не можу пригадати, чому це сталося. Пам’ятаю, ніби-то, він говорив мені щось дуже образливе. А що… Та… якби не горілка. Випила багато…

Микола МАРУСЯК

(Імена в матеріалі змінені)