Скарб на сусідському городі

Сестри

Тетяна народила сина у шістнадцять. Зараз їй було двадцять два. Отже, синові Сашкові шість років. Проте хлопчик жив у бабусі.

Батьки Тетяни, одне за одним, померли кілька років тому. Родичів більше не було. Окрім чотирнадцятилітньої сестри Ліни.

Жили разом. У старій батьківській хаті.

Щоправда, у Тетяни був ще співмешканець Роман. Однак також із вітром у голові, як і в Тетяни. Коли захоче, тоді й навідається. Переночує. Затим знову кудись зашиється.

Тетянині батьки пили запоєм. Тому й світ цей покинули надто рано.

П’є і Тетяна. Від кого в неї народився син — не знає. Багато чоловіків побувало в її оселі. Та й тепер той чи той зазирне на вогник. Молода плоть вабить, спокушує.

Та й Лінка статурою жіночнішає. Стан тоненький, груденята округлилися. З лиця гарна. Чорні очі, чорні брови. Губи бантиком. Хлопці вже давно в’ються навколо неї. Дівка вечорами і пропадати стала…

Сварка зі співмешканцем

Тетяна носила другу дитину. Вагітність сховати вже було неможливо.

Якось за чаркою Тетяна сказала Романові:

— Як буде дівчинка, як назвемо?

«Занюхавши» рукавом сорочки щойно випите спиртне, співмешканець відмахнувся:

— А мені то що? Як хочеш — так і називай.

Танька пополотніла. Просичала:

— Ти що, абормот! Не хочеш брати участі у народженні дитини своєї?

— А хто, Танька, сказав, що вона моя? Гим?

— А чия ж іще?!

— Ну, хоча б Івана Млинчука.

— А до чого тут Іван Млинчук?

— А коли я на фермі заночував. Було це в кінці грудня. — Роман кивнув на Тетянин випуклий живіт. — З того часу сім місяців минуло.

— Щось я недоберу, до чого ти хилиш.

— Ось тоді Іван у тебе ночував. Люди казали.

— Брехня! — спалахнула Тетяна. А відтак, дещо спокійніше, глузливо додала: — А якщо знав, тоді чого досі мовчав?

— Всіх, хто тут був, згадувать…

— Геть з хати, бовдур!

— Та, будь ласка.

Роман насуплено підвівся з-за столу. Скрушно поглянув на недопиту в пляшці горілку. Відкрив рота, щоб щось сказати та передумав. Ступив до виходу.

Коли за ним зачинилися двері, Тетяна подивилася на свій живіт і зло кинула:

— І на фіга мені була ця дочка? Чи що там є. И-ииии-их! І треба було залетіти, сучка малахольна!

І потяглася до пляшки.

Сусідка

Віра Кравченко вибирала на грядці цибулю.

— Ну, як уродило?

Це була Тетяна (сусідствували).

— Та, ти знаєш, нічогенька така виросла. — Відказала сусідка, зі стогоном розгинаючи спину. — Замучили ці городи. Наступного року половину травою засію. А хочеш, Таню, сади щось.

— У мене свого щастя вистачає! Он пару грядок посадила, та й мороки менше. Все-одно все не з’їдаємо.

Заскрипіли петлі на хвіртці.

— Ти куди, Лінко, так пізно?! — так гучно крикнула сестрі Тетяна, що Віру Кравченко аж пересмикнуло.

— Та я тут, до дівчат. Ще ж не пізно?

— Темніть скоро почне. Немає чого вештатися хтозна де.

— Я до дівчат.

— Знаю, які то дівчата! — І додала слова, які при житті говорила їй мати: — Дивись, принесеш у споді — приб’ю!

Сусідка знову нахилилася вибирати цибулю. Не хотіла, щоб Тетяна побачила осміх на її обличчі. Та й те, звикла Віра до подібних випадів Тетяни. Та тут ще не такі номери чудили.

Примирення

Роман пропадав десь тижнів зо два.

А коли знову прийшов до Тетяни, не прогнала. Бо приніс спиртне, якісь наїдки. За чаркою знову помирилися.

А вже наступного дня Роман знову зібрався кудись іти.

— Ти б уже сидів сиднем, чи що? Куди знову тебе несе?

— Ну… Випити любиш? І поїсти смачно, еге ж?

Тетяна тільки хмикнула, вдоволено примруживши очі.

Де пропадав Роман і чим займався — ніхто не знав. Та він про це нікому не говорив. Навіть Тетяні.

1. «Може, не пила би»

Лінка прийшла пізно.

Тетяна рукою підтримувала живіт, а голова її лежала на столі.

Поряд із головою стояла недопита пляшка самогону. Шматок хліба, надкушений огірок.

Тетяна раптом застогнала.

Лінка з байдужою міною спитала:

— Ти спиш, Танько?

Сестра, не розплющуючи очей і не підводячи голови, запинаючись відказала:

— Ні. Важко. М-мабуть, рожать буду.

— Зараз?!

— Не знаю.

— Може, не пила би. Що я потім робитиму з цим усім?

Тетяна гарикнула:

— Не твоє діло! Іди звідси, сучка мала!

— Хм. Дурепа нажлуктана!

І Лінка пішла на кухню шукати щось поїсти.

Плями крові на підлозі

Лінка прокинулася рано. Саме світало. Хоча вставала завжди пізніше. А то могла дрихнути і до обіду.

Прокинулась і тут-таки до неї долинули якісь незрозумілі звуки, а затим дзенькіт посуди на кухні.

«А. Танька збудила, морда!» — сердито подумала Лінка.

Сповзла з ліжка і почалапала на кухню.

Тетяна стояла, широко розставивши ноги. На підлозі були плями крові.

Лінка зблідла:

— Що?

Тетяна простягла їй білий згорток.

— Що це?

— Скарб, — зіронізувала старша сестра і спробувала посміхнутися. А відтак холодно проказала: — Закопай це десь подалі.

Лінка інтуїтивно відчула, що то таке, і гидливо кинула:

— Воно ж ворушиться.

— Ти довго стоятимеш?!

— Ну, добре.

Лінку біля невисокого паркану перепинила Віра Кравченко. Поцікавилася:

— Як там Таня? Що це в тебе?

— А! — Відмахнулася Лінка і почесала до садка.

Віра зайшла до Тетяни. Побачивши, що та сходить кров’ю, все зрозуміла і відчула щось недобре, згадавши про Лінку й білий згорток у її руках. Нажахано спитала:

— Таню, ти що, родила?

Та вмить визвірилася:

— Вєрка, йди додому. Вічно нишпориш там, де тебе не просять!

— Тю на тебе…

«Скарб» на городі

Прийшовши додому, Віра Кравченко зателефонувала до швидкої допомоги і сказала, що сусідка родила дитину, а ще додала, що сусідка ніби хоче позбутися новонародженого.

«Швидка» приїхала швидко. Але дитини в хаті не виявили, хоча обставини говорили про те, що Тетяна таки нещодавно народила.

Лінка не витерпіла й, відкликавши вбік медичку, зізналась у скоєному.

— Показуй те місце!

Медики кинулися слідом за Лінкою, котра вела їх до сусідського городу. І миттєво почали копати. А коли викопали крихітний згорток і — о, диво! — згорток зарухався.

Новонародженого хлопчика, не гаючись, доставили до лікарні. А також — і породіллю, котра стікала кров’ю.

І, певна річ, про цей нелюдський вчинок лікарі повідомили в поліцію.

Микола МАРУСЯК