Михайло, Оленка і Монстр, або Одного разу на рибалці

Сутеніло. Хоча на заході заворожуюче ще жевріла вузенька смужка.

Вечір був тихий, теплий, багатообіцяючий.

На березі річки метушиться молоде подружжя.

Оленка нетерпляче-претензійно:

— Закидай уже вудку!

— Не вудку, а спінінг, — парирував, хихикнувши, Михайло. — Я ж не сиджу. Ось хробачка-виповзня начеплю на гачок, і полетить він над цією доріжкою між очеретами.

Зрештою, снасть закинута.

Стемніло.

Михайло увімкнув зарядного ліхтарика. Заходився біля рюкзака. Стиха мовив:

— Немає нічого ліпшого, як попоїсти на природі!

Десь викинулася невеличка рибка. Несподівано, поряд, у кучерявих вербах, затьохкав соловейко.

Оленка мрійливо промовила:

— Ідилія! А пам’ятаєш, Михайлику, як ми...

Аж тут раптом спрацював дзвоник на снастях.

— Клюнуло на дзвоник! Аааа! — Оленчин крик зненацька розірвав тишу.

— На гачо-ок! — поправив дружину Михайло і рвучко кинувся до води. Схопив спінінга і зробив різкий підсік.

Але спротиву ніякого не було, ліска легко намотувалася на котушку.

Оленку муляла кортячка:

— Ну, що там?

Михайло досадливо відказав:

— Не підчепилася. — І враз вигукнув: Є! Ліска натяглася! І вбік повело!

— Що?!

— Щось здоровенне!.. Ой! Ой!

— Ти чого, Михайлику?

— Не встою! Затягне у воду, клятий!

Спінінг зігнуло в три погибелі. Та за хвилю оте, що вчепилося на гачок, неочікувано викинулося на поверхню. Потім оте невідоме знову зникло під водою. До берега лише покотилися чималенькі хвилі.

Хоч і було темно, однак зір молодих рибалок встиг зафіксувати нечіткі силуети чогось великого.

Михайла зморозило. Руки затремтіли. Проте спінінга тримав цупко.

— Що це таке? – нервово-настрахано галаснув він. — Це якийсь монстр!

— Тягни, тягни, Михайлику!

— Потроху йде до берега.

За півтора десятка метрів од берега підводний мешканець з’явився над водою. Потужно звиваючись, він сильно бив хвостом по воді.

Михайло запанікував дужче:

— Та що ж воно таке?!

— Може, бобер? — бовкнула Оленка.

— Та який, у біса, бобер! Щось довге! Що робити?! — І Михайло істерично захихотів, потім заойкав, а відтак несамовито загорлав. — Лю-ди! Рятуй-те-е! Не витягну! Їй-бо не витягну! Оленко! Он кілок лежить. Бери його в руки! Коли воно підійде до берега, бахнеш його ним по голові.

— Я не зможу його вбити.

— Це називається приспати. З часом воно відійде.

Однак Оленка схитрувала:

— Михайлику, дай мені вудку.

— І що?

— А сам пірнай.

Михайло одуріло вирячився на дружину, репетнув:

— Та він же мене з’їсть! Лю-ди! Сюди-и-и!

Рибина то, впираючись, зупинялася, то поволеньки йшла до берега.

Михайло, здавалося, втрачав глузд:

— Хі-хі! Ой, ой! Хі-хі! Ой-ой... — Отаке виробляв. Але стійко продовжував боротися з «монстром». — Наро-од!

— Тягни!

— Лю-ди!

— Тягни!

— Хай би воно вже повернуло в очерет і обірвало ліску!

— Тягни, кажу!

— Ой! Ой! Хі-хі...

Після двадцятихвилинної боротьби Михайло гепнувся м’якими півкулями на вологу траву. Але рибину таки він спромігся (майже повністю) витягти з води (кілок застосовувати не довелося).

Важко відсапуючись, він продовжував сидіти. Перед ним лежала величезна, чорна, вусата голова і невеликими очима дивилася на нього.

— І справді монстр, — очманіло вичавив Михайло. — Що це таке, Оленко?

— Не карасик же, яких ти мені вічно приносиш із риболовлі, — вперши руки в боки, сердито проказала молода дружина. — Сом це. Правильніше буде сомяра! О! Тебе ще тіпає, чоловіче? Підводься. Треба цю рибину подалі від берега відтягти. Ато віддихається і пірне у воду.

Михайло дивнувато спитав:

— А скільки він там довгий за головою?

— Метрів із півтора буде. Якщо не більше.

— Оце так махина-а!

— Шевелись хутчій!

Наступного дня чи не все містечко знало про героїчну Михайлову боротьбу із сомом-велетнем...

Микола МАРУСЯК