ЗВЯГЕЛЬ І ЗВЯГЕЛЬСЬКІ КОЗАКИ. ПОДІЇ 1649 РОКУ

Другий рік національно-визвольних змагань був найбільш важким для Звягеля. Важким як для міста, так і для звягельських козаків — у цьому році закінчилася не довга, але славна історія Звягельського полку, а Звягель було вщент спалено.
Після тріумфального в’їзду Б.Хмельницького до Києва у грудні 1648 року перед ним знову, але більш гостро? постало питання — що робити далі? Адже він чітко розумів, що довго стримувати народний гнів проти «клятих ляхів» не вдасться, з іншого боку? він бачив майбутню Гетьманщину з кордоном по річці Сан і мріяв про розбудову, в першу чергу, української держави та позбутися панування Речі Посполитої. Думав про це і польський уряд, нажаханий подіями 1648 року та їх наслідками. Польський сейм 1 січня 1649 року направив до Б.Хмельницького послів на чолі з брацлавським (невдовзі київським) воєводою А.Киселем. Ця комісія мала повноваження укласти угоду з усіх спірних питань.
На кордоні двох воєводств — Волинського і Київського (нагадаємо — він проходив по р.Случ, аж у 1521 році Звягель був переданий до останнього) — у нашому місті 21 січня комісію А.Киселя зустріли полковник Донець і сотник Тиша з 400 козаками і проводили їх за Звягель. То був уже суто козацький терен. Один із польських комісарів у своїх нотатках засвідчив про Звягель: «замок чарівний, а костел стоїть спустошений».
Така церемонія зустрічі, крім інших (головних) причин була пов’язана ще і з тим, що А.Кисіль віз Б.Хмельницькому гетьманські клейноди (предмети, що служать ознакою влади). До цього жодного гетьмана війська Запорізького Річ Посполита за гетьмана не визнавала. Цікаво, що крім головних політичних був і психологічний момент: пихате панство ніяк не могло зрозуміти — як якийсь сотник реєстрового козацтва б’є і бере у полон гетьманів Корони.
Але до Києва польських комісарів не пустили (з вагомих причин), переговори проходили у Переяславі. Вони завершилися підписанням перемир’я до «трави» (православних зелених свят). За цією угодою, Звягель опинився на нейтральному перетині — кордон між Річчю Посполитою і «козацьким панським уділом» (козацькою Україною) був встановлений по р.Горинь. Між річками Случ і Горинь встановилася демілітаризована зона, в яку заборонявся в’їзд шляхти, а ті, котрі вже знаходилися в ній, — повинні були сидіти по своїх житлах.
На зворотньому шляху, значно збільшена за рахунок шляхтичів-вигнанців і бранців, комісія 2 березня прибула до Звягеля. Туди ж прибули і козацькі полки, які йшли за нею тією ж дорогою. Історія зберігає курйозне і водночас дуже важливе свідчення про це: «Дружина кушніра Тиші, полковника, у Звягелі пригощали посланців пана воєводи на сріблі, за столом, чудово прибраному, і бранила Хмельницького за те, що він живе не пишно». Важливість цих свідчень полягає у тім, що Тиша вперше упоминається як звягельський територіальний полковник. Тобто, Звягель став полковим містом — не тільки військовим, але й адміністративно-територіальною одиницею молодої української держави, Гетьманщини. На той час козацький гарнізон у Звягелі, що складався з окремих сотень Чернігівського і Лубенського полків і козаків нашого полку, очолював не територіальний (на той час) полковник Г.Яцкевич.
Як ми бачимо, ні А.Киселя, ні самого М.Тиші на банкеті не було. За А.Киселя ми можемо тільки здогадуватися — мабуть, «рванув» попереду комісії у рідну Гощу. Але за М.Тишу відомості ми маємо: з 500 козаками він погнався за звягельським старостою Вонсовським («колись був його старостою») до Острога. Мешканці Острога, на який він напав в ніч з 2 на 3 березня, впустили його до міста. Пошуки старости нічого не дали — він встиг втекти до Межирича, звідки його видавати не схотіли, із Межирича «прибігли» два загони ротмістра Суходольського, відбулась серйозна сутичка, після якої козаки, понісши певні втрати, змушені були повернутися до Звягеля. Все, що вони встигли в Острозі, — на старий козацький звичай, пошарпали місто, «передушивши чимало жидів та поляків». Як зазначено в документах — «цей клопіт наробив без дозволу Б.Хмельницького якийсь кушнір Тиша, полковник Звягельський».
Повертаючись, польські комісари записали про нашого сусіда князя Самійла-Кароля Корецького (1621-1651 рр.): «Сам Оден з панів і повітів відважився повернутися і мешкати там». Але, повернувшись, він одразу почав «робити порядки» і, в першу чергу, звернувся з листом до І.Донця — першого наказного полковника звягельського полку та М.Тиші — на той час сотника. Наші козацькі очільники в листі від 1 січня надали йому достойну відповідь: «Зволиш нас, Ваша княжа Мосте, запитувати, що ми за козаки — реєстрові чи ні? Ми й самі цього не знаємо, бо нас Й.М. пан Гетман й не реєстрував. Знаємо тільки те, що й ми, пане Гетман, кожного з нас вважає й не відділює нас від давнішніх реєстровників». Це було дійсно непросте питання. Воно означало перехід з одного стану — селян і міщан — до іншого — козаків і мало дуже суттєві наслідки, тобто звільнення від податей і більшої частини феодальних повинностей. Був й інший матеріальний аспект — оскільки військова служба (головний обов‘язок козаків) вимагала значних витрат, певна кількість покозачившихся селян і міщан змушені були повертатися у попередній стан, тобто селян і міщан. Саме тому у протестаційному листі від 9 травня «намісника гетьманського Герасько Яскевича і «полковника волинсько-звягельського» Михайла Тиші, до того ж, С.К.Корецького». Писали, щоб перестав збирати побори з козаків — «бо сам знаєш, В.М., що козакам треба на кулі і порох». Але в цьому листі наші козацькі чильники робили протестацію С.К.Корецькому за утоплення у Межиріччі сімох козаків за чолі з Листопадом, попереджали, щоб «тихенько сидів», «що він розпалюває вогонь невгасимий».
Але в той же час свій наступ на Волинь почав Белзський воєвода А.Фірлей, який замість М.Потоцького (знаходився в козацькому полоні) виконував обов’язки коронного гетьмана. Почувши про це, на зустріч йому були послані полки І.Донця і М.Табаренка із завданням осадити у Заславлі (Ізяслав) нове місто і пильнувати переправи через Горинь. У свою чергу й А.Фірлей, довідавшись від «язика» про наміри козаків, відрядив проти них ротмістрів Коссовського і Суходольського із значними силами, а сили були не рівні — 21 травня під Сульжинцями поляки у тумані «з нагла» натрапили на Донцевий табір. Поляки вдарили на табір і «розірвали» його — козаки натиску не витримали. Однією з вагомих причин козацької поразки стала сестра І.Донця, чарівниця, яка разом з братом «пробувала щастя» в герцах («війнах»). Під час бою, гарцюючи на коні, «застрашила серце брата і козаків, голосно пророкуючи їм поразку». Під час бою вона потрапила у полон і була страчена разом зі своєю товаришкою Солохою, «котра, знать була у Хмельницького, від наслання і шкідливих уроків». Але стратиши їх по-різному: першу — просто «повтиняли їй шию», другу — після тортур спалили, коли горіла, вона твердила лише одне: «Отак тобі».
Відразу після битви під Сульжинцями з іншого напрямку до Заславля спробував пробитися М.Тиша (Тишик) зі звягельськими козаками. Зачувши про це, А.Фірлей відрядив назустріч відомого своєю хоробрістю ротмістра Разражевського «з великополяками і львівськими людьми, а також Голуба з аксаками» («аксаки» — воїни, озброєні сокирами). У зустрічному бою козаки бойовище не утримали і були розсіяні. Спроба зачинитися у м. Корчик успіху не мала, козаки понесли чутливі втрати, невдовзі полк зібрався у Звягелі.
Зачувши про такий розвиток подій, гетьманські посли з однією тисячею козаків ескорту — «дуже славної» Чернігівської піхоти під проводом переяславського полковника А.Романенка — з Гощі відійшли до Звягеля. Спроба наздогнати їх (А.Киселем був висланий двохтисячний загін для обзору Звягеля) успіху не мала.
Причини козацьких поразок були об’єктивними. По-перше, погоринські полки виконували роль військ прикриття кордону, основне завдання яких було стримувати противника до підходу головних сил, намагаючись при цьому нанести йому максимальних втрат. По-друге, погоринські полки, які виконували цю роль, були малочисельні, а головне — погано озброєні і складалися у переважній більшості з покозачених селян і міщан (поляки таких козаків називали «чернь»). Проти них виступив дуже добре озброєний і навчений, чисельно переважаючий противник. Підхід головних сил Б.Хмельницького затримував несвоєчасне прибуття до них кримської орди Іслам-Гірея. Звідси стає зрозумілим подальший перебіг подій.