ВАСИЛЬ АНТОНЮК: «Я ЩАСЛИВИЙ З ТОГО, ЩО ПРАЦЮВАВ З ТАКОЮ КОМАНДОЮ...»

У житті нашого міста були особистості, які творили його історію, які залишили часточку своєї душі, життєвої наснаги і натхнення в цих вулицях, будівлях, парках і скверах. Одним з таких людей є Василь Миколайович Антонюк.
Василь Миколайович народився на Коростенщині, де закінчив середню школу. Вищу освіту отримав у Саратовському економічному інституті за спеціальністю «економіка сільського господарства». Розпочинав свою трудову діяльність у науково-дослідному господарстві Житомирського сільськогосподарського інституту — учгоспі «Україна». Там був обраний секретарем комсомольської організації, яка на той час нараховувала 300 членів. Через два роки став першим секретарем Бердичівського райкому комсомолу, а в травні 1970-го року призначений 2-м секретарем Житомирського обласного комітету комсомолу. Протягом 1973-1975-го років закінчив вищу партійну школу в Москві. З 1975 по 1987 працював у Новограді-Волинському. Спочатку другим, а тоді — першим секретарем міськкому партії. І саме про ті роки, в які інтенсивно розбудовувався Новоград і набув свого сучасного вигляду — наша наступна розмова.


— Василю Миколайовичу, яким чином ви потрапили до Новограда-Волинського і якими були перші враження від нашого міста?
— Це був квітень 1975 року — на той час першим секретарем міськкому партії щойно був призначений Володимир Федоров, який згодом став дипломатом і послом України. Про цю людину можна говорити дуже багато хорошого. Якщо коротко, то це був справжній комуніст в душі і в своїх діях, людина з великої літери. З ним було надзвичайно цікаво працювати. Володимир Григорович взяв мене у свою команду другим секретарем — я ще й довчитися не встиг на той час, відкликали, бо потрібно було тут працювати.
Ми з Федоровим першого ж дня пішли пішки по місту, оглядали, щось планували. Тоді мені запам’яталися деякі будівлі — центральний універмаг, Палац культури, гастроном по Пушкіна, центральний парк. Все це було окрасою міста. Запам’яталося, що міське кладовище — дуже дбайливо доглянуте, чисте і охайне. Поряд з тим — вузенькі вулички, в самому центрі міста — маленькі хатиночки, якісь захаращені, одна на одній, де подвір’ями гуляли собі кури, собаки, поросята, всіляка живність. А за якийсь час тут виросли багатоповерхівки, ошатні вулиці, тротуари, вуличне освітлення...
Одночасно потрібно було займатися і районом, адже на той час міськком партії керував не лише містом, а й районом. Люди старшого покоління добре пам’ятають ту систему: у місті був міський виконавчий комітет та міська рада, у районі — районний виконавчий комітет та районна рада, а керував цими органами міський комітет партії.
— У якому році Вас було призначено першим секретарем міськкому партії?
— В 1977 році. До речі, варто зазначити, що в історії міста ще ніколи не було такого, щоб другий секретар йшов на посаду першого. Зазвичай, присилали сюди керівників з інших, менших районів. Бо Новоград-Волинський — був дуже непростим, великим і відповідальним районом, і до підбору кадрів сюди на той час підходили особливо ретельно.
Однак сам Володимир Григорович Федоров рекомендував мене своїм наступником. Говорив — Антонюк пройшов зі мною всю практику і знає кожну ділянку цієї роботи. Звісно, я дуже переживав, що не зможу, не справлюся, ще ж дуже молодий був, а наступником Федорова працювати і тримати той же рівень, повірте, непросто — планка таки висока була.
— І з чого ж почали?
— Зібрав весь актив і поставив питання — що будемо робити? У відповідь почув: «Ти починай щось робити, а якщо буде не так, то ми тоді підскажемо — як».
Вирішив — почну я з села. Зібрав усіх голів колгоспів (а їх на той час було майже сорок) і запитав — які ваші міркування з приводу того, що потрібно нам зробити, аби розвивалося рослинництво і тваринництво, щоб працювали люди і були хороші результати роботи? Обговорювали тоді це питання протягом цілого дня. Слухав поради, зауваження — і все ретельно записував. Я просив: «Хлопці, працюйте, я не буду вам заважати, а чим зможу — допоможу. Проте і спитаю відповідно з кожного. Давайте визначимо термін і за це все проголосуємо. Бажаю всім успіхів — і до роботи!».
Через півроку знову запрошую всю ту ж саму команду. Кого похвалив, а з кого і спитав — то ж ви обіцяли те зробити, те — чому не виконуєте? У нас була щира, відверта розмова, чи то ви тільки з трибуни вмієте так гарно говорити і обіцяти?».
Паралельно проводилася робота і в місті. Ми розпочинали активне будівництво — зводили перші дев’ятиповерхівки. Будинки на той час в місті були переважно з червоної цегли збудовані. Ми облицювали їх світлою плиткою — неначе заусміхалися, засяяли! І не лише житлові багатоквартирні, а й завод антибіотиків, ремонтно-механічний завод. Наполегливо рекомендували керівникам підприємств теплиці будувати — ось вже й мали робітники на весняні свята свіжі огірки та помідори. Тоді ж з цим проблема була, не те, що зараз — купуй, коли хочеш.
Починали реконструкцію доріг, адже вони в місті були у край незадовільному стані. Майже вдвічі розширили центральну вулицю Пушкіна — від меблевої фабрики до господарчого магазину. На той час до нас навідався перший секретар Житомирського обласного комітету партії Кавун. Подивився на нашу роботу і сказав: «Хлопці, у вас все виходить. Працюйте і далі в такому ж дусі!».
У селах ми почали будувати нові корівники — понад 30 штук, на 15 тисяч голів ВРХ (а всього в районі, в колгоспах, на той час нараховувалося 16 тисяч голів ВРХ).
— Доводилося чути, що ви активно співпрацювали із засобами масової інформації.
— Так, ми активно залучали газети як трибуну, з якої оголошували і порівнювали результати роботи керівників господарств, аби заохотити їх до активнішої праці.
У місті збудували дев’ятиповерхівку «книжку», ринок «Урожай», пам’ятники Лесі Українці та Леніну.
Йшла підготовка до 26 з’їзду партії, куди мене обрали делегатом. Там я познайомився з командувачем авіавійськами і попросив у нього літак. Була така мрія — поставити в парку для дітвори справжній літак, аби зробити там кінотеатр. І коли повернувся вже додому, то через декілька днів — дзвінок — забирайте свій літак. Справжній, ще був на ходу, міг літати! Ми лише відокремили від нього крила і двома тягачами привезли у місто.
— Але нині в парку його вже немає…
— Так, на жаль. І кому, власне, він заважав? На що пішли гроші від його реалізації, адже там стільки цінного металу було, що вистачило б на комп’ютери для всіх шкіл міста та району!
А загалом на той час нам вдалося добитися хороших показників і в місті, і в районі. Мене часто запитували — як це в тебе все виходить? А я відповідав, що маю цими успіхами завдячувати команді, яка на той час працювала разом зі мною. Я щасливий з того, що працював з такою командою.
— Хто саме був у цій команді?
— Це відомі всім прізвища — Ринка, Нестерчук, Загривий, Неук, Жигадло, Денисюк, Пашківський, Висоцький, Костеченко, Валінкевич, Сидорчук, Марченко та багато інших. Було бажання працювати, знаєте, таке натхнення до праці, єдиний командний дух, ініціатива.
Отримали ми тоді і хороші результати в сільському господарстві — піднялися надої, привіси худоби, зросла урожайність. Зокрема мали ми тоді проблему з картоплею — ледь-ледь виконували її норми, а собі посадити вже мало що й лишалося. Мені запам’яталася розмова з матір’ю, яка, оглянувши наші поля картоплі на початку серпня зауважила — пора копати, бо чогось зовсім бадилля посохло у тебе. Я тоді задумався — як же так, що за причина? А потім переглянувши передачу «Сільський час», де Горбачов їздив у Підмосков’я, зрозумів, що боротися треба з фітофторою, яка нищила зелене бадилля, воно сохло і жовтіло, а картопля просто не встигала визрівати. Мали урожаї по 70-80 центнерів з гектара. Всього здавали по 300 тонн картоплі.
Я подзвонив до Кавуна відразу після тієї прередачі і попросив 5 тонн засобів захисту від фітофтори, а вони тоді також не так просто діставалися. Мені дали чотири тонни. Майже вистачило, щоб обробити всі площі.
Чекаємо серпня — бадилля зелене, вересень — зелене! Нас з області питають — чому картоплю не збираєте? Починаємо, кажу, а сам чекаю — ще ж зелене бадилля. Мати моя журиться: «Копай вже сину картоплю, бо посадять тебе!». Почали копати у жовтні! Картоплини — величезні. Урожай — 160 центнерів! Картоплі нам ще й для кармівлі худоби залишилося — молоко пішло!
Взагалі, дуже цікаві були роки і дуже багато нам вдалося тоді зробити. Маючи нагоду, хочу щиро подякувати тим людям, які зі мною працювали.
— А якби сьогодні так склалося, що ви повернулися б у Новоград?
— Знаєте, з такими людьми ми ще багато чого хорошого могли б зробити для міста.
— Щиро дякуємо вам, Василю Миколайовичу, за змістовну розповідь, вітаємо вас з ювілеєм і бажаємо успіхів, міцного здоров’я та нових цікавих звершень.
— Дякую.