ЛЕГЕНДИ ТА РЕАЛЬНІСТЬ?..

Вже чимало років у науко-вих статтях і на сторінках періодичних видань триває спір про походження стародавньої назви нашого міста. Найчастіше її виводять від слів «дзвякати», «дзвін» і т.п. Це тлумачення підкріплюють легендою про те, що ріка Случ була колись повноводною, її береги з’єднував підйомний дерев’яний міст. Коли кораблі підходили до нього, їхні високі щогли торкалися натягнутого перед мостом каната, і починав дзвонити дзвін (або дзвони). Це служило сигналом, що час підняти міст і пропустити корабель.
Легенда ця хоч і гарна, але далека від дійсності. Складається враження, що виникла вона не у сивій давнині, а лише кілька десятиріч тому. Принаймні, в жодному літописі чи архівному документі звягельський дзвін не згадується. Не можна про це прочитати і в працях В.Пероговського, В.Антоновича, Л.Рокосовського, П.Батюшкова, П.Семенова, М.Теодоровича та інших видатних дослідників, які писали про історію нашого міста. Більш того, міст через Случ з’явився лише близько 1860 р., під час будівництва Києво-Брестського шосе. А до цього часу на інший берег можна було переправитися лише поромом, про що, між іншим, згадується в нарисі Ганни Барвінок «С Волыни». Досить суперечливими є відомості про судноплавність річки. Безперечно, рівень води в ній у ті часи, коли не існувало меліорації та великих гідроспоруд, був значно вищим. Але серйозну перешкоду для судноплавства становили чисельні пороги. Тому в жодному описі міста немає згадки про пристань. Досить виразно про це пише П.Семенов: «Несмотря на то, что город стоит при судоходной реке Случи, нагрузки и разгрузки товаров здесь не производится» («Географическо-статистический словарь Российской империи», т.3, СПб, 1867). Щоправда, ріка широко використовувалася для лісосплаву. Для цього в Шопах (поблизу Городниці) і Малій Цвілі були влаштовані великі біндюги (пристані). В описі міста 1838 р. зазначається, що сплав лісу починався від села Гульська, але здійснювався лише під час весняної повені.
Ще менш ймовірною є гіпотеза про начебто санскритські корені назви Звягель: від «звя» (святий) і «гель» (сонце). Схожі слова можна часом знайти навіть у неспоріднених мовах, але їхня подібність, як правило, випадкова. Абсолютна більшість топонімів нашого краю походить від слов’янських слів, багато з яких вже вийшли з ужитку. Років п’ятнадцять тому наш земляк Л.Городницький розповів авторові цих рядків про вельми цікаву знахідку: працюючи у 1980-х рр. з «Толковим словником російської мови» В.Даля, він розшукав у ньому застаріле слово «звяга», яке означає лисячий або собачий гавкіт. Ця знахідка лягла в основу статті, яку Лазар написав для новоград-волинської районної газети. На жаль, з невідомих причин матеріал залишився поза увагою редакції і не був опублікований. Ось що пише про слово «звяга» В.Даль: «1) Лай вообще, собственно лисий; 2) шум, крик, звук, брань, брюзжанье; 3) докука; 4) клянча, безотвязный проситель; 5) плакса, визгливый ребенок; 6) брюзга, бранчивый воркун». Як приклади застосування цього слова наведено кілька речень: «Гончие подняли звягу по лесу»; «Не боится волк собаки, а боится звяги»; «Звяги много, толку мало»; «Отстань от меня, звяга, не дам ничего!» та ін. Похідними від слова «звяга» є співзвучні іменники («звягун», «звягунья», «звягуша») і дієслова («звягать», «звяготить», «звигать»). Цікаво, що слово «звяга» має подібні значення і в білоруській мові: докучливий собачий гавкіт; настирливе чіпляння з проханнями, докорами. «Беларуска-расейскі слоўнік безэквівалентнай лексікі» наводить приклади з літературних творів: «Кій дарожны выразаецца з дрэва, якое не баіцца марозу, не захлынаецца ў завею, не хмялее ад траў нецвярозых і не ўцякае ад сабачай звягі» (М.Танк); «Нема ведама, якому цярпліваму трэба быць чалавеку, каб жаночую звягу ціхенька слухаць» (Л.Калюга). Звяга — не лише іменник, але й чоловіче ім’я. Серед історичних постатей відомий ростовский боярин ХVI cт, князь Семен Васильович Звяга. Важко сказати, що лягло в основу назви нашого міста: ім’я якогось місцевого вождя особи чи лисячий гавкіт (колись Звягель оточували ліси). Але нема сумніву, що слово «звяга» та йому подібні вживалися в давнину і в нашому краї.
Здивування викликає також пояснення назви селища Городниці. М.Теодорович і Е.Руліковський пишуть, що воно згадується вперше як містечко в акті від 1685 р. в зв’язку з пограбуванням і спустошенням його козацьким полковником Макухою, який прийшов з-за Случі. Біля панського двору, на величезній горі над рікою колись знаходився оборонний замок. Ще наприкінці ХIХ ст. тут викопували фундамент і уламки карнизів фортеці. За легендою, із замкової вежі можна було побачити подібну вежу Губківського замку (в 25 верстах від Городниці).
Якщо наведена вище легенда викликає певне довір’я, цього не скажеш про сучасне тлумачення топоніма. Стверджують, що після спустошення цього колись могутнього міста сюди повернулися поляки. Побачивши перед собою лише руїни, вони в розпачі вигукнули: «город ніц» (міста немає). По-перше, місто на польській мові — miasto, а не «город». Який сенс у компіляції різномовних слів? По-друге, Городницею називається також колишнє передмістя Гродно, села у Гусятинському районі на Тернопільщині, Городенківському районі на Івано-Франківщині, Млинівському районі на Рівненщині, Уманському районі на Черкащині. Невже всі вони дістали цю назву через те, що «город ніц»? Відповідь на це питання дають деякі словники. Так, у «Зведеному словнику застарілих і маловживаних слів» написано: «Городница, городня — частина міської стіни». За «Кратким словарём древнерусского языка», городниця являє собою частину мосту. В інших джерелах можна знайти й більш детальні пояснення: ланка в дерев’яній кріпостній стіні, наповнений землею зруб з колод; опора моста у вигляді порожнього зрубу з кам’яною засипкою всередині. Подібне походження має слов «городець» (укріплене тином местечко, поселення). Цілком можливо, що до будівництва в Городниці кам’яного замку її оточувала дерев’яна кріпостна стіна. Підтвердити або спростувати цю гіпотезу можуть історичні документи та археологічні розкопки.