Маститий письменник

Після успішного закінчення школи Вітя Копанько вирішив присвятити себе літературі. Тобто, стати письменником.

Почав писати. З маленького. Оповіданнячка, замальовочки.

Вітіна літературна творчість домашнім подобалася. Мати навіть сказала, що твори сина неперевершені!

Тоді юний прозаїк вирішив надіслати до місцевої газети дещо зі своїх здобутків. І з нетерпінням почав чекати надруковані на шпальтах місцевого видання свої, «незрівнянні» ні з яким письменником, творіння.

Та збігав час, а Вітькові геніальні шедеври на шпальтах місцевого видання не з’являлися.

«Може, лист не дійшов за адресою?»

І наступного дня Вітя Копанько відправився до редакції.

Увійшовши до невеличкого кабінета, Вітя Копанько застиг біля дверей, а відтак ніяково почав переминатися з ноги на ногу.

Редактор вичікувально дивився на молодого відвідувача, а тоді поцікавився:

— То що вас до нас привело?

— Я … оповідання свої приніс, — несміло сказав Вітя Копанько.

— Ану подивимося! Та ви сідайте.

Читаючи невеличкі твори, редактор замислено усміхався, а то й морщив серйозно чоло чи трубочкою витягував губи. І зрештою коректно мовив:

— Тем торкаєтеся цікавих. Оповідання ваші, так би мовити, на злобу дня. Але над ними ще потрібно попрацювати.

Потім редактор говорив про життєвий досвід і таке інше.

А Вітя Копанько писав далі. Вчащав до редакції. І все чув: «Треба попрацювати…»

І продовжував працювати. І знову його труди виявлялися «недовершеними».

А одного разу Вітя Копанько у веселому настрої ввійшов до кабінету редактора.

— Свято якесь, пане Копанько?

Початкуючий літератор враз знітився. Швидше, через бабусю, яка сиділа навпроти редактора.

— Знаєте…

— Ні.

— Кгм… Я спробував себе в гуморі.

— Тобто?

— Написав гумореску.

— Читайте! Послухаємо!

Заворушилася бабуся:

— Може, я піду?

— Що ви! Сидіть. Послухаємо метра гумору!

І Вітя Копанько погнав:

— Повернувся із заробітків чоловік! Гарував за морями-океанами. На ймення Борис Соколенко. Побував він у всіляких передрягах. Адже мав справу з важкою працею… І дали Борису Соколенкові відпустку…

Бабуся, втираючи неслухняну сльозу, слухала оповідь молодого автора.

Уважно слухав і редактор місцевої газети.

А Копанько почав хихикати, продовжував читати рукописний свій твір на біленьких аркушах паперу.

— Дістався бравий заробітчанин до свого села попутками. Проминув старий, колись колгоспний, яблуневий садок. Постояв біля ставка, де ще торік ловив карасів. Думу подумав. І вирішив пожартувати над своїми. А саме був такий час, коли баба Орина з матір’ю зазвичай ішли порати хазяйство, корову доїти. Та матері в той час удома не було. До міста поїхала. Тож, до сараю прийшла баба Орина і баба Маруся, сусідка, котра часто навідувалась у гості до Копаньків.

Аж дивляться, на балці… Борис висить на шворці. З петлею на шиї. З висолопленим язиком.

Баби так і заклякли.

Заклякла і бабуся-відвідувачка. Її обличчя почало то біліти, то зеленіти, то братися червоними плямами. А то вона вирячала очі, то сильно їх заплющувала. При цьому вигукуючи «Ой! Ай! Йо-йой! Ісусе Христе! Ма-атінка Божа! Спаси і сохрани! Спаси і сохрани...»

Початкуючий літератор загигикав, а відтак дочитав останній абзац оповідання:

— І тут Борис так повільно повертає голову. Розплющує очі і настрашливо рече: «А це я, Борька! Ха-ха-ха-ха! Не ждали?..»

Бабуся-відвідувачка ледь не звалилася зі стільця.

Редактор помахом руки зупинив читця:

— Ну, досить, досить! Оригінально!

Вітя Копанько обнадійливо вигукнув:

— То що, надрукуєте?!

— Треба ще попрацювати. Та раджу, все-таки, поверніться ліпше до серйозної прози.

Коли Вітя Копанько вийшов із кабінета, редактор, хмикнувши, крутнув головою:

— «Чорний» гуморист!

— Що кажете? — ожила бабуся на стільці.

— Питаю, в якій справі ви до нас прийшли?

— А-а. Ага-ага. Так оце мій онук позавчора повернувся із заробітків. Отакенну пику від’їв!..

Редактор пополотнів:

— Як… І у вас онук?!

— Онук…

Микола МАРУСЯК