Військовий психолог: з якими проблемами звертаються захисники і як їм допомогти

Моральний стан нашого суспільства значною мірою залежить від стану в ньому людей, котрі захищають Україну в умовах жорстокої війни. Спостерігаємо тенденцію, що військові не почувають себе гідно в тилу, справедливо нарікаючи на бюрократію, нерозуміння, недоліки безбар’єрності, що особливо відчувається після втрати кінцівок, зору чи мобільності загалом. 

— Коли розпочалася повномасштабна війна, я в Харкові з волонтерами надавала підтримку військовим та цивільним, — розповіла Ксенія «Звягель-інфо». — Вдосконалювалася у професії психолога, маючи вищу освіту, проходила тренінги та майстер-класи. Опанувала методики, що дозволяють ефективно працювати з військовими, ветеранами та особами з інвалідністю. 

Мої кваліфікації охоплюють декілька ключових напрямків: відновлення віри та мотивації; фізична реабілітація після контузії та ампутації, профілактика ускладнень; робота з ПТСР та флешбеками; терапія фантомного болю. Ці знання дозволяють комплексно підтримувати військових та ветеранів на етапі фізичної та психологічної реабілітації. 

— Ви раніше проживали в Харкові, а яким чином на карті Вашого життя з’явився Звягель?

— Я — корінна харків’янка. Це місто для мене завжди було рідним і близьким, проте життя змінилося з початком війни.

У нас була запланована поїздка з волонтерами на Житомирщину для обміну досвідом та підтримки військових. Ця поїздка стала доленосною, адже тоді я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком, військовим, який після боїв на Куп’янському напрямку повернувся інвалідом війни другої групи з ампутацією.

Життя різко змінилося на 360 градусів. У зв’язку з пораненням чоловіка та необхідністю реабілітації, ми прийняли рішення оселитися в Звягелі. Переїзд був несподіваним, але я не шкодую про свій вибір. Звягель став новим домом, де ми разом долаємо труднощі та вибудовуємо спільне життя. Мій досвід роботи став актуальнішим, адже я не тільки допомагаю іншим, а й підтримую свого чоловіка.

— Психологічна реабілітація учасників бойових дій — це дійсно ресурс, що формує нові підходи до підтримки людей, які бачили жахи війни? Чи ми досі не володіємо дієвими методами у цьому важливому питанні?

— На сьогодні вже маємо як методи, так і фахівців, здатних допомагати. Головне — забезпечити доступ до цих послуг та підтримувати професійний розвиток спеціалістів, щоб допомога була своєчасною та якісною.

— Проте від військових доводиться чути, що бракує кваліфікованих психологів. Чому так?

— Це пов’язано з тим, що війна диктує нові вимоги, необхідність психологічної допомоги постійно зростає. От і у Звягелі є хороші психологи, але саме військових психологів та реабілітологів не вистачає.

Однак процес активно розвивається. Хто дійсно хоче надавати якісну допомогу — знаходять можливості навчатися. Більшає фахівців, котрі володіють методами психокорекції, кризової інтервенції, роботи з ПТСР та іншими травматичними станами. 

— Також існує думка, що зрозуміти захисників можуть лише ті, хто пройшов війну. Чи може це зробити психолог, який працює в тилу?

— Пережитий бойовий досвід настільки унікальний і глибокий, що здається, що тільки побратими здатні зрозуміти. Коли я починаю працювати з людиною з «нуля», теж на першій сесії часто чую: «Ви мене не зрозумієте». На це відповідаю: «Так, я не переживала те, що ви пройшли. Допоможіть мені побачити світ вашими очима. Дозвольте бути простором, який витримає ваш біль і досвід. Хочу заслужити вашу довіру». Ці слова зазвичай стають мостом до встановлення контакту. 

Відкрито говорю про особистий досвід, що я — дружина військового, який повернувся з бойових дій, пережив контузію, має інвалідність і стикається з наслідками травм щодня. Добре знаю про флешбеки, біль і зміни, які відбуваються після повернення з війни. Після цього захисники часто змінюють свою позицію, і ми можемо працювати далі. Не намагаюся замінити побратимів чи стати частиною їхнього бойового досвіду, але прагну стати надійним супутником на шляху реабілітації.

— Родинам захисників також необхідна повноцінна психологічна підтримка?

— Так, адже війна змінює також близьких. Повернення військового додому — це непростий процес адаптації для усіх. Родичі часто не розуміють, як правильно підтримати, як справлятися зі змінами в поведінці, емоційними сплесками чи замкненістю.

Крім того, родини самі переживають власні травми: тривогу за життя близької людини, очікування, невизначеність майбутнього. Потребують емоційної підтримки, навичок адаптації до нових реалій.

Тому робота з сім’ями є невід’ємною частиною реабілітаційного процесу і повинна отримувати належну увагу з боку держави та фахівців. Це — інвестиція у стійкість родинного осередку та соціальну стабільність. 

— Суспільству наразі бракує досвіду, щоб уникати конфліктів з учасниками бойових дій. Що необхідно робити в цьому напрямку?

— Це потребує роботи на різних рівнях: від дошкільних закладів — до трудових колективів, у ЗМІ, громадських ініціативах. Розпочинати потрібно з дитячих садків та шкіл, формуючи в дітей повагу, пояснюючи, що таке військова травма, як із нею жити. Говорити про ветеранів як про героїв, які потребують підтримки, а не осуду.

Проводити тренінги для громадськості, розповідаючи про методи подолання психологічних травм. Підтримувати проєкти соціальної адаптації ветеранів із громадами.

Забезпечити доступ до кваліфікованої допомоги, яка б знімала психологічне навантаження та полегшувала реінтеграцію. Створити мережу підтримки не лише у великих містах, а й у менших громадах, як Звягель.

— Склався стереотип, ніби військові повертаються з війни агресивними. Як це змінити?

— Пояснювати, що наслідки бойового досвіду не означають небезпеку для суспільства. Розповідати реальні історії ветеранів — звичайних людей із непростими долями. Суспільство здатне формувати повагу до воїнів у повсякденному житті, таких прикладів багато.

— З якими запитами звертаються до вас частіше?

— Із психологічними травмами та ПТСР: постійними спогадами про бойові дії, флешбеки, нічними кошмарами. Звертаються через тривожність, панічні атаки, порушення сну. Через відчуття провини перед загиблими побратимами, апатію, труднощі у встановленні контактів навіть із близькими. Через труднощі з поверненням до цивільного життя, конфлікти в родині, спричинені зміною поведінки. Через почуття непотрібності, ізольованості, нерозуміння з боку суспільства. Турбують захисників фантомні болі після ампутацій, почуття неповноцінності, страх втрати працездатності.

Окрема тема — втрата побратимів та бойових друзів, відчуття провини за те, що залишилися живими. Також непокоять фінансові та побутові проблеми: затримка виплат, невизначеність із пенсією або допомогою, потреба в юридичних консультаціях, відсутність підтримки держави чи громади. Виникають сімейні конфлікти на фоні непорозуміння, відчуження дітей через зміни в поведінці батька або матері після фронту, проблеми з алкоголем чи іншими залежностями. Хронічні болі через воєнні травми, погіршення фізичного стану через відсутність належної реабілітації.

Важливо створювати безпечний простір, де можна говорити про пережите без страху бути засудженим або непочутим.

— Які психологічні рекомендації є для дружин, котрі чекають чоловіків із війни? 

— Зберігати емоційну стійкість, дбати про психологічне здоров’я. Говоріть із близькими, відвідуйте психолога, займайтеся справами, що відволікають. Залишайтеся на зв’язку, але не нав’язуйтеся. Якщо чоловік має можливість спілкуватися, підтримуйте контакт, але враховуйте його емоційний стан. Іноді військові можуть не мати бажання обговорювати пережите. Дайте знати, що ви поруч, але не тисніть.

Надсилайте теплі повідомлення, підтримуйте морально. Прості слова любові та підтримки можуть мати велике значення в найтяжчі моменти.

Готуйтеся до повернення чоловіка. Важливо розуміти, що він може повернутися зовсім іншим. Війна змінює людей як фізично, так і психологічно. Читайте про адаптацію ветеранів, дізнавайтеся про можливі психологічні труднощі, як їх долати разом.

Знайдіть підтримку для себе: спілкуйтеся з жінками, які переживають подібне. Групи підтримки або об’єднання родин військових можуть стати місцем, де вас зрозуміють без зайвих слів. Говоріть із дітьми: важливо пояснювати їм, чому тато не вдома. Говоріть правду, з урахуванням їхнього віку. Дитина має знати, що тато — герой, який захищає країну.

Будьте готові до змін у стосунках. Іноді повернення військового може супроводжуватися кризами. Не бійтеся звертатися до сімейного психолога, якщо помітите труднощі у спілкуванні.

Дбайте про сон, харчування та фізичну активність. Здоровий спосіб життя допомагає легше переносити стрес і тривоги. Зберігайте віру і надію. Якщо відчуваєте, що не справляєтеся з тривогами, звертайтеся до фахівців. 

Пам’ятайте що любов, віра та підтримка — найцінніше, що ви можете подарувати своєму захиснику. Війна рано чи пізно закінчиться, а сімейні цінності та єдність допоможуть пережити складний період.

— На жаль, багато українських родин мають втрати. Як їм психологічно зарадити? 

— Важливе прийняття втрати. Дозвольте собі сумувати, плакати, виражати емоції. Втрата близької людини — глибоке горе, що потребує часу на проживання. Не намагайтеся стримувати емоції, дайте собі можливість бути вразливими.

Спілкуйтеся з близькими людьми, які можуть вас підтримати. Не закривайтеся від світу. Не соромтеся звертатися до психолога чи груп підтримки. 

Створіть куточок пам’яті вдома: фото, речі, які нагадують про захисника. Це може допомогти зберегти тепло спогадів. Записуйте думки та почуття в щоденник, що сприяє кращому розумінню своїх емоцій.

Піклуйтеся про себе, слідкуйте за здоров’ям. Знайдіть час на те, що приносить вам полегшення: прогулянки, хобі, спілкування з тваринами чи природою. Приймайте життя крок за кроком. Сьогодні — лише один день із багатьох, важливо давати собі час на відновлення. Знайти новий сенс — це не зрада пам’яті. Життя вашого чоловіка мало цінність, а ваша здатність відновитися — це частина збереження його пам’яті.

Якщо ви готові, підтримайте тих, хто переживає подібний біль. Ваша історія може стати комусь опорою. Якщо відчуваєте, що біль стає нестерпним або заважає жити далі, звертайтеся до спеціалістів.

Життя після втрати — інше, але це не означає, що воно закінчене. Дайте собі шанс поступово знайти новий сенс і нові цілі. Ви маєте право на горе, але також маєте право на відновлення та нові радості життя.

— На жаль, війна не закінчується для захисників у тилу. Вона продовжується в чергах на ВЛК, комісіях, громадському транспорті, бюрократії... Які поради є для медиків, чиновників, пересічних людей, які стають свідками ситуацій із захисниками і не знають, як діяти?

— Поради медикам: створити безпечний простір. Уникайте фізичного контакту без попередження, поясніть свої дії перед будь-яким обстеженням. Спокійний та ввічливий тон без критики. Різкі зауваження можуть викликати негативні реакції.

Якщо є можливість, організуйте окрему чергу для військових або попереднє записування, щоб уникнути тривалого очікування. Якщо помітили ознаки стресу чи тривоги, делікатно запропонуйте допомогу психолога.

Рекомендації чиновникам: підтримка без зайвих бар’єрів, пріоритетність у чергах. Введіть систему позачергового обслуговування ветеранів у держустановах. Максимально спростіть бюрократичні процедури через електронні сервіси. Проведіть тренінги з етики спілкування з ветеранами, особливо в контексті розуміння ПТСР. Не вимагайте зайвих довідок та підтверджень, якщо особа має військовий статус.

Поради пересічним людям у конфліктних ситуаціях: не критикуйте поведінку. Якщо військовий різко реагує чи підвищує голос, це може бути наслідком пережитих травм. Спокійно дайте можливість висловитися, уникайте осуду. Фрази типу «тобі ж пощастило повернутися» можуть викликати обурення. Краще просто висловіть підтримку.

Якщо бачите, що хтось конфліктує з ветераном, спробуйте спокійно втрутитися: «Давайте з повагою поставимося до людини, яка пройшла війну». 

Не намагайтеся розпитувати про війну, якщо військовий сам не починає розмову. Повага до його досвіду — найкраща підтримка. Варто усвідомити, що кожен із нас може стати частиною процесу адаптації. Якщо ми всі навчимося бути терплячими та розуміючими, тил перестане бути місцем викликів для захисників.

— Реальність багатьох захисників — втрата кінцівок, а через це — життя в нових, незвичних умовах. Яка підтримка діє в таких випадках в Україні?

— Система підтримки охоплює безоплатне протезування, реабілітацію та обслуговування протезів. Вона вдосконалюється, щоб забезпечити гідне життя та повернення до активної діяльності. 

Військовослужбовці, які отримали поранення під час захисту України, мають право на безоплатне забезпечення: протезами верхніх і нижніх кінцівок, включаючи високофункціональні біонічні протези; іншими засобами реабілітації (крісла колісні, милиці, ходунки, спеціальні меблі, засоби орієнтування та спілкування). Держава покриває не лише виготовлення протезів, а й ремонт, заміну та обслуговування. 

Після ампутації військові проходять реабілітацію під керівництвом мультидисциплінарних команд, які допомагають адаптуватися до нових умов життя та навчитися користуватися протезами. Реабілітаційна допомога є безоплатною та повністю покривається Національною службою здоров’я в межах Програми медичних гарантій. 

У випадках, коли в Україні відсутні необхідні технології для виготовлення специфічних протезів, військовослужбовці можуть бути направлені на протезування за кордон. Держава покриває витрати на виготовлення протезів та, за необхідності, на проживання під час лікування. 

Розмовляла Юлія КЛИМЧУК