Такий собі Бецьо

Ранок був теплий, сонячний. Ранок був безжурно оспіваний лісовим птаством…

Бецьо випірнув із яблуневого, обдертого багаторічною негодою і недоглядом колишнього колгоспного садка і почухрав до села.

Побачивши Василя Осику в його дворі, загальмував.

— Василь! Ти?

— Не Папа ж Римський!

— У парадному…

— До батьків їду.

— А-а… А чого в таку рань?

— А ти чого в таку рань вештаєшся… Яблука наче ще не поспіли. Чи до лісу ходив? Гриби є?

— І до лісу ходив. І до Харитонихи. Борг віддавати.

— Грошима розжився?

— Баба пенсію получила.

— Сама дала тобі гроші чи…

— Сама.

— Тоді ясно.

— То чого до батьків зібрався-то?

— Допомагати свиню колоти.

— Ооооо! Хо-о-роша штука, скажу я!

Зиркнувши на відстовбурчену на грудях куртку Беці, Василь, осміхнувшись, спитав:

— Запасся? В Харитонихи?

— А що робить?

— Ну-ну.

— Бувай. Добренько з’їздити. Ех!..

— Що ще, Бецяло?

Бецьо насупився. Крізь зуби процідив:

— Не Бецяло, а Петро Іванович Виднограй!

−— Ти диви, як гарно звучить! 
— щиро здивувався Василь. — А я й не знав, що в тебе такі гарні «позивні».

Та Бецьо, що часто з ним трапляється, вже забув про образу, заплющив очі і солоденько шмигнув носом.

— Свіжина-ааа!

— Заведи порося — і в тебе буде свіжина, — напутив Василь безталанного сусіда.

Але той відмахнувся, ніби від поганої поради:

— Це не моє, Василе Степановивичу.

Василь Степанович удруге, ще дужче, за цей вечір подивувався: Бецьо вперше його назвав на ім’я та по батькові.

— Ну, гаразд Бец… Петро Іванович. Ніколи теревенити. Дивись, не упивайся там. Бувай і ти.

— Ага…

* * *

Бецьо — то прізвисько. Так за неросторопність, вайлуватість, тугодумство нарекла в дитинстві його рідна (вже покійна) мати. Так і повелося: Бецьо, Бецяло або Бецяловський.

Беці, тобто, Петру Виднограю — близько тридцяти. В селі роботи немає. Часом Петро комусь щось допоможе: то город скопає, то дрова поріже-поколе, ну, й таке інше.

Щоправда, робив він це з великою неохотою. Та мусив. Коли кортячка до випивки нападала (баба не завжди виділяла йому свої кровні з невеликої пенсії).

Стояв тихий місячний вечір. Лісове птаство вже затихло у кронах дерев. Хіба що іноді десь ухне сова.

Бецьо плівся селом. Шлях тримав до Харитонихи. Сьогодні Бецьо трохи заробив грошенят. Продав майже за безцінь (якраз на пляшку «горючого») відро перших білих грибів. Продав своїй бабі. За такий вчинок баба назвала Петра «антихристом».

У багатьох вікнах ще світилося.

Аж раптом, десь поряд, пролунав приглушений крик.

Бецьо завмер, прислухаючись.

Знову крик.

— Так це ж у Осик! — І він із жахом подумав: «Це ж Василь у батьків! А Натаха сама вдома! Хто може бути? Злодії? Чи головорізи зальотні? Час-то непевний».

І Бецьо кинувся до Василевої хати, в якій не світилося. Він приклав вухо до шибки. Почув крики, але вже не такі голосні. І борсання…

«Її катують! Або…»

При стінці стояла штикова лопата. Бецьо довго не роздумував. Схопив заступ і, з криком «рятуйся хто може!», вгатив по вікні.

Посипалося скло.

І засвітилося в хаті. А відтак і в дворі.

А потім на ганок, із сокирою в руках, вийшов… Василь.

— Б… Б… Петро Іванович?! — вирячився Осика. — Ти чого? Вхопило що?

— Та я це… — забелькотів Бецьо. — Іду собі. Тихо. Собаки навіть мовчать. Коли чую — твою Натаху гвалтують…

— Що? Лопату поклади.

— А. Ага. А ти у свині… Тобто, у батьків… свиню…

— Бецьо. Ти що, кебету розгубив?

— Та я це… Думав, що тебе немає. А ти… Ти що, душив Натаху?

— Та любов у нас була!

— Що було?

— Любов, дурню!

— Аааа…

— Щоб мені до ранку шибки стояли у вікні! Не буде зроблено — напишу заяву до поліції!

* * *

Василь пішов до хати, затуляти подушками отвори у вікні. Від комарів.

А Бецьо замислено рушив до Харитонихи. Однак на роздоріжжі, якусь часину постоявши, звернув в інший провулок, до Людмили Пилипенко, самотньої молодички…

Микола МАРУСЯК

(Імена в матеріалі змінено)