«Я бачила життя і смерть в одній секунді». Випускниця медколеджу отримала високу державну відзнаку з рук Президента

Головна медична сестра медичної роти 95-ї бригади, старший сержант Наталія Висоцька днями удостоєна високої державної нагороди — Ордена княгині Ольги ІІІ ступеня — за мужність, силу, самопожертву. Нагороду їй вручив Президент України Володимир Зеленський.

1. «Наталіє, ми пишаємося тобою!»

Одним із перших свою випускницю привітав колектив Звягельського медичного коледжу: «Наталіє, ми пишаємося тобою! Твій приклад — це честь для нашої спільноти, натхнення для студентів і гордість для всіх українців». 

«Пишаюся, що обрала найкращий навчальний заклад, — каже Наталя. — Можна мати найкращих викладачів, але змарнувати їхній час та слова. Я викладалася на всі свої сили та розум, тепер маю відзнаку за свої старання, вміння та заслуги перед народом України. Горда бути частиною історії. Дякую всім за підтримку. Не так давно я не могла навіть ходити, а тепер маю сили підіймати ногу стройовим кроком, наскільки це дозволяє моє здоров’я».

1. «Відчула багато щастя та гордості»

— Наталіє, які емоції викликала у Вас урочиста подія?

— Емоцій було дуже багато, їх важко висловити словами. Точно можу сказати, що відчула багато щастя та гордості.

— Ви могли уявити собі, що таке можливо у Вашій кар’єрі? 

— Складно повірити, що це правда, коли щодня працюєш у медичній рутині та губишся в коловороті роботи… Сильним здивуванням була для мене масштабність нагородження. Усе дуже офіційно, серед вуличок дорогого Києва, на очах у великої кількості важливих для держави людей, із трансляцією на телебаченні. Розуміла, що мене побачать всі знайомі і не знайомі. Це було дуже «потужно», як кажуть в армії.

Урочиста частина була зворушливою через емоції. У всіх були сльози за тих, хто не стоїть поруч у строю... Були сльози за пережите до цього моменту… Було боляче бачити втомлені обличчя поруч, втомлене обличчя Президента… Гордість за його витримку, силу і терпіння. Відчуття підтримки від людей, які поруч, не заздрять і пишаються тобою за твою працю.

— Розкажіть, яким був шлях до цього?

— Було дуже багато подій, як хороших, так і поганих. А потім моє життя, як і усіх українців, розділилося на до і після. 

Проживала я з мамою на Хмельниччині. Після 9 класу прийняла рішення навчатися на медичного працівника, подала заяву до медичного коледжу у Звягелі. Хотіла стати фельдшером — самостійно обстежувати, лікувати і допомагати. Успішно склала вступний іспит і стала студенткою, а в 2019 році закінчила коледж. 

1. З подругою підписали військовий контракт

Після навчання з найкращою подругою стали на військовий облік і разом прийняли рішення підписати контракт. Місця в 30-й ОМБр для нас двох не знайшлося, тому військкомат скерував нас на Житомир. 

Ми закінчили коледж у кінці червня, а вже в кінці липня були підписані наші контракти в 95 окремій десантно-штурмовій Поліській бригаді. Наша доля на найближчі три роки була визначена. Утім тепер я і моя посестра, яка стала кумою, знаємо, що контракт затягнувся набагато довше...

Пройшли базову військову підготовку, було багато походів і забігів на полігон, були стрибки з парашутом. У 2020-му я пів року продовжувала службу 
в Херсонській області з охорони державного кордону. Згодом була відряджена на полігон Львівської області, де паралельно з моїми навчаннями проходив збір резервістів мій рідний тато. 

Повномасштабне вторгнення я зустріла на Сході. Почалася мобілізація, усіх чоловіків в нашій сім’ї забрали до війська. Також до моєї бригади забрали тата. Було дуже страшно і боляче усвідомлювати всі ці події.

Поступово з’являлися перші поранені. Емоційно було нереально важко, коли люди, з якими ти жив в одних умовах, бігав під одним дощем на заняття, їв однакову їжу, просинався і засинав в один час, працював разом 24 години і 7 днів на тиждень, отримують поранення. Ти бачиш у їхніх очах біль, страх і нереальну втому. 

Почалися евакуації трьохсотих у лікарню Покровська, із подальшим транспортуванням на безпечніші території.

1. «Уламок залетів у м’яз живота і ноги»

— У Вас теж були поранення. А за яких обставин?

— Перше поранення отримала на командному пункті роти, коли до ворога було 700 метрів… Уламок залетів у м’яз живота і ноги, не пошкодивши внутрішні органи, на моє щастя. У квітні я повернулася в підрозділ для роботи з пораненими на етапах евакуації. 

Так тривало до 13 жовтня 2022 року. У цей день отримала друге поранення, наїхавши на ворожу міну в Харківській області під час чергової евакуації. Пам’ятаю, коли отямилася, вигляд у мене був жахливий. Уся в землі, із залізяччям на тазу — перше, що побачила. Права рука була зламана і в гіпсі, ліва — забинтована з опіком, як і ноги: ліва була в гіпсі, права — з опіком. 

1. Після поранення була прикута до ліжка

Три місяці довелося лежати, не могла ходити, була прикута до ліжка. Допомагали рідні, були поруч. Кума Таня приїхала доглядати мене в лікарні. Допомогти, як мінімум, помити волосся, бо персонал був завантажений роботою. 

Морально було важко усвідомлювати такий стан. Уявляєте, нещодавно я сама працювала на евакуації, рятувала людей, а тепер возять і носять мене… 

Допомогло кредо: «Життя не нападало би на тебе так сильно, якби всередині тебе не було чогось цінного. Злодії не грабують порожні будинки». І, звісно, підтримка близьких, і власний характер.

Узимку 2023 року я вже була вдома. Знову вчилася ходити, а на початку літа повернулася в стрій. Через рік після поранення святкувала свій другий день народження — на виконанні завдання в Лимані, працюючи з пораненими та хворими бійцями.

Восени мені запропонували повернутися в медичну роту 95-ї бригади на посаду головної медичної сестри, що було підвищенням у військовій кар’єрі. 

Мій тато був дуже радий такому моєму маленькому успіху, хоча сам на той час звільнився за станом здоров’я, а через декілька днів його не стало…

Повернулася з поховання я вже на нову посаду та нові обов’язки, де працюю й нині. 

Окрім евакуації, тепер мене залучають до роботи з документами, до організації роботи на стабілізаційному пункті, допомоги пораненим на різних етапах їхнього лікування.

1. «Щасливі були бачити мене живою…»

— Які спогади лишилися про медичний коледж?

— Найтепліші. За період навчання усі викладачі стали важливими наставниками. Я чула кожного. Не слухала, а саме чула. 

І коли я відчула жахливу втому від роботи і вигорання, навесні 2023 року я приїхала в коледж, щоб побачити своїх рідних викладачів. Вони щасливі були мене бачити живою, хоча я ще важко ходила на милицях. Але ж була жива! Медколедж — це місце, куди я можу прийти не лише з пораненим тілом, а й з пораненою душею.

— Яким чином поранення позначилося на здоров’ї? 

— Залишилися наслідки, які будуть зі мною до кінця життя. Перелом тазу та 
ноги скріпили металевими пластинами. Пішло ускладнення: перекошений таз ускладнився укороченою нижньою кінцівкою, яка не дає змоги рухатися, як раніше. Нога постійно болить та набрякає. Це створює постійну перешкоду в кожному русі, у кожному кроці... 

1. «Щодня відчуваю біль»

Коли на урочистостях потрібно було декілька метрів пройти стройовим кроком, це було для мене важко через біль. Щодня цей біль відчуваю, але я не зупиняюся і йду вперед. Адже цього від мене очікують рідні та побратими, які на мене дивляться і з горизонту, і з неба.

— Вам доводилося бачити багато смертей на війні? 

— Доводилося бачити набагато більше, ніж до цього мене готувало життя. Звісно, бували випадки загибелі бійців під час моєї евакуації. Ми — не Боги, а люди, хоч добре навчені й готові до найскладніших ситуацій. Зі свого боку намагаєшся зробити надможливе, але це не завжди допомагає, бо поранення є надзвичайно важкі. Найчастіше смерть на фронті настає від політравми (множинного і масивного ураження багатьох ділянок тіла), коли навіть у найкращих умовах важко надати всі стабілізаційні заходи.

1. Коли побачила пораненого — відібрало мову

— Які випадки в роботі запам’яталися особливо?

— Якось надійшла команда, що до нас рухається машина з тяжкопораненим. Почався збір на евакуацію: бронежилет, сумка, перевірка екіпірування, медичних засобів. Мене підняли напівсонну, ніч була надзвичайно важкою.

Пораненого привезли, я ще не бачила, хто він і що з ним. Стрибнула в машину, почали рух, аж потім дивлюся — це наш друг, контрактник Ілля Вікарчук. Він працював на той час із системами, які збивали літаки і все, що летіло в нашому напрямку. За декілька днів до поранення — слава про збитий ним літак облетіла всі підрозділи, ми дуже пишалися ним. 

Коли побачила пораненого, у мене відібрало мову — знайоме обличчя, голос... Руки робили звичні маніпуляції: підключила крапельницю, перевірила пов’язку, тиск, постійно говорила з Іллею. Дорога була не надто довгою, але поранення було важким, кожна хвилина — дуже важлива. Ілля скаржився на біль внизу живота, хоча поранення було в грудну клітку, внутрішнім, на моєму етапі все можливе було виконано. 

Під час передачі на наступний етап, коли ми переносили ноші, Ілля втратив свідомість — зупинка серця, все як в тумані... Реанімаційні заходи успішного результату не мали ані через хвилину, ані через десять, ані через пів години… Це була дуже болюча особиста втрата кожного, хто знав Іллю. 

1. Найважче — зібрати себе після втрат на війні

Найважче — коли бачиш лице побратима, обіцяєш, що все буде добре, що він виживе, незважаючи на те, наскільки це поранення є складним, а потім його втрачаєш... Є те, що контролювати не можливо.

— Один військовий медик розповідав, що іноді хлопці з пораненнями співають чи жартують при важких пораненнях. Були такі випадки у Вашій практиці?

— Так. Доволі часто. Їдеш, намагаєшся розговорити поранених, щоб відволікти. Бійці жартують у відповідь, сміються. У моїх випадках більше жартувала я, щоб поранений менше хвилювався, тиск не підіймався, стан не погіршувався. 

Бійці потім про це часто згадують. Тоді розумієш, яку силу мають слова. Навіть, коли страшно, боляче й не до того зовсім…

Важливий факт: коли бійці бачать жінку-медика на евакуації, то збираються з духом, стають терплячішими, навіть кричать тихіше.

1. Мужня та справжня українка

Багато вдячних слів писали українці для Наталі в коментарях під фото з врученням нагороди Президентом. Ось деякі з них:

«Ти молодець, мужня та справжня українка».

«Пишаємося тобою і твоєю безстрашністю перед життєвими випробувааннями!»

«Дякуємо за захист, за відданість, за стійкість!»

«Наталочко, твоя мужність і сила — честь і гордість для коледжу й для України! Пишаємось тобою безмежно!»

«Вітаю, ти мужній боєць!»

Юлія КЛИМЧУК