Реакція очевидців на ворожі атаки: «Я боюся це пам’ятати. І не хочу забувати»

Новий досвід — переживати масовані обстріли в Україні

Те, про що йдеться в цьому тексті — наша реальність. Нею діляться з нами наші читачі, їхні близькі з територій, де небезпечно. Такими територіями щодня може стати будь-яка географічна точка України. 

1. «Реакції у всіх різні — немає шаблонів»

«У неділю, на наступний день після ракетного обстрілу, що знищив у нас у селі половину вулиці, коли залунала тривога, я спіймала себе на думці: «Боже, нехай просто це припиниться. Як завгодно. Нехай просто припиниться цей жах», — розповіла мешканка Київщини Світлана Ройз після чергової страшної ночі. —  І одразу собі сказала: стоп! Саме на це все й розраховано, що ми будемо настільки виснажені, що згодимося на все. Що будемо впевнені, ніби більше не витримаємо й не зможемо чинити опір. 

«Ти просто виснажена і ще не опрацювала те, що пережила. Ти впораєшся», — зловила себе на думці. І вирішила розповісти про свій досвід переживання стресу, щоби було більш зрозуміло, що може відбуватися з нами та близькими. І в чому ми маємо бути уважними. 

Досвід — живий та чесний. Для мене важливо те, що я одночасно перебуваю в різних позиціях: того, хто переживає і реагує, а також — хто усвідомлює досвід, стабілізує і пояснює іншим. Важливо пам’ятати, що реакції у всіх різні — немає шаблонів. 

1. «Нормально в цьому жаху боятися»

Сама подія — ракетний обстріл — була в нас у ніч на неділю. Але ось тільки сьогодні, у вівторок, у мене з’явилася можливість структурувати думки. Сам досвід ще потребує опрацювання. 

Наше безпечне місце — у коридорі між гаражем і підвалом (він непридатний для укриття). Ми з дітьми під час тривоги були там. У цей раз одна з ударних хвиль від влучання ракет прийшлася саме по стіні, де гараж. А хвиля від вибуху шахедів некритично пошкодила іншу сторону будинку.

Зазвичай в екстремальних ситуаціях я мобілізуюся і кажу, що мені не страшно. Цього разу було не просто страшно, а жахливо. І я самій собі казала — це нормально. І дітям казала — нормально в цьому жаху боятися.

Пояснювала дітям і сусідам, що були на зв’язку, що тремтіння — це нормально. Так реагує тіло. Блювота, розлад шлунку, заїкання — нормальна реакція на стрес.

Для мене було дивно, з одного боку, як швидко працює мозок, але із всієї величезної кількості практик, що в мене є в запасі, я пропонувала єдине (і те, що насправді працювало) — пити воду маленькими ковтками. Дихати разом зі мною. Торкатися тіла, щоб не втрачати з ним контакт.

Для себе відмітила, що так стискала зуби, що верхні зуби аж почали хитатися. Намагалася розслабити щелепи.

Реакція на стрес дуже різна. Одна дитина почервоніла, почала багато говорити, одразу описувала всі свої відчуття та всі події — вона відреаговувала. З нею ми відпрацювали один із протоколів EMDR.

У другої дитини була інша реакція — блідість, мовчазність, заціпеніння… Важливо було підтримувати з нею контакт та пропонувати дії. Хоча син та донька мене саму підтримували — просили пити воду, зупиняли, коли я намагалася шукати кішку. Бо ще було небезпечно.

Донька казала: «Я так хочу лаятися». Ми з сином дали дозвіл: «Та лайся на здоров’я». Вона казала, що русня — козли та потвори. Але в листуванні з кимось із наших близьких, коли вона сказала ці слова, їй відповіли: «Ти маєш бути вищою за це, не уподоблятися ворогам». Я сказала: «Можеш і цю людину послати. Тепер це буде нашим мемом».

У реакції на стрес не можна соромити, виховувати!

1. Важливо тримати контакт із кимось зовні

Дійсним відчуттям підтримки було те, що ми були в контакті з друзями та сусідами. Списувалися. Це дійсно стабілізує. Потім, коли я аналізувала, то відмітила, як важливо тримати контакт із кимось ззовні. Хто поруч, але не з тобою в будинку.

Розгубилася, коли написала сусідка: «Світлана, це у вас пожежа? Я бачу вогонь».

І ось тут я не знала, що робити. Потрібно відпрацювати дії. Ми маємо тримати всередині можливі алгоритми дій.

Після відбою тривоги ми були настільки виснажені, що всі одразу заснули. Син пропонував побігти допомагати сусідам. Але в чаті написали, що там багато спеціалістів ДСНС. І ми, насправді, не могли…

У критичний момент нам допомагали: дихання, вода, контакт із тілом, контакт з іншими, нормалізація та пояснення стану.

1. Допомагає у стресі, коли сам підтримуєш інших

Моєю помилкою було те, що я не написала одразу, що з нами все добре. Мені почали дзвонити ті, хто прочитав новини і турбувався. Це було важливим і цінним. Але я так і не змогла поспати. 

Зазначила для себе — слід намагатися подбати про себе і надати інформацію іншим.

Поки діти спали, оглянула будинок. Зрозуміла, де найкритичніше. Що потрібно зробити негайно, бо це пов’язано з безпекою. Одразу мені дивом допомогли відшукати майстрів.

Відмітила — треба виписати собі контакти тих, до кого можна звернутися швидко за допомогою.

Коли діти прокинулися, син допомагав майстрам. Ми пішли до друзів доньки, які живуть на вулиці, що постраждала, віднести іграшки, обійняти і допомогти. 

Я не знаю, чи це було помилкою. Йти з дітьми цією вулицею. Потім донька казала: «Я боюся це пам’ятати. І не хочу забувати». Напевно, все ж таки це було моєю помилкою — не відновившись, йти в місце болю.

Але те, що нам із дітьми допомогло, — це коли ми самі пропонували допомогу. У нас на вулиці багато літніх людей. Бути дієвими, відчувати, що можеш діяти, — виводить зі стану безпомічності.

Коли ремонтникам вдалося розблокувати гараж, і наша машина дивом виявилася не ушкодженою, ми вирішили поїздити. Ось ця можливість переміщення в просторі, можливість бачити людей, що виглядають «неушкодженими», бо в нас у селі ми всі були в цей день «тінями», — теж була рятівним рішенням. Наче вдалося «змінити фокус».

1. А потім накриває…

І ось після цього я вимкнулася. Фаза мобілізації змінилася.

Я вже не могла зв’язно говорити, хоча зазвичай дуже уважна і вдячна за всі коментарі, які отримала, написавши в мережі про свої переживання. Дякую всім за турботу. Я не могла нікому відповідати. І, насправді, думки й зараз складно формулюються.

Лише після того, як друзі запропонували мені привезти їжу, я пригадала, що ще не годувала дитину.

У таких ситуаціях потрібна тепла їжа! Пропонуйте, будь ласка, близьким привезти те, що вони б хотіли з’їсти. Але пам’ятайте, що іноді є потреба в тому, аби хтось був поруч. Просто мовчки. А іноді це навпаки виснажує. Не ображайтеся, якщо вам відмовляють.

У мене пішло відреагування в слабкості та розфокусованості. У тому, що боялася відвести погляд від дітей. Контролювала постійно, щоб вони були в полі зору. В однієї дитини стрес проявився в головному болі та дратівливості, в іншої — у сонливості.

1. Навіть кицька «стресанула»

Навіть кішка їла замість двох — чотири порції їжі. І не відходила від мене.

У всіх нас дуже загострилася чутливість на всі сенсорні подразники. Я просила всіх, хто хотів допомогти, не приїжджати. І не телефонувати.

Коли все ж приїхали друзі привезти смаколиків, я зрозуміла, що мені складно підтримувати зоровий контакт, що з кожним словом я втрачаю сили.

І навіть уже вчора, коли приїхали родичі, я пояснювала: кожен звук, доторк, питання, сигнал у телефоні, роблення комусь чаю, — усе підсилює виснаження. Ми не «не раді їх бачити», ми просто не можемо бути в контакті.

Пояснювала дітям, що така чутливість, неможливість зосередитися, дратівливість — це нормально. Важливо дати нервовій системі час відновитися.

І дуже важлива щира турбота і питання: Як ви? Чим допомогти? Навіть, якщо відповідь: «Дякую, ми в нормі».

А ще — необхідна фіксація часу. Сьогодні я розмовляла з дитиною, сказала щось про подію, наче вона була ось-ось. Донька сказала: «Мама, сьогодні вівторок». 

Нам важливо фіксувати, що час пройшов. Досвід вже в минулому. 

1. Важливі емоції вдячності

Донька мені сказала: «Я зрозуміла, чому ти завжди, навіть коли ми сваримося, прощаєшся і кажеш, що любиш. Я теж так робитиму. Бо невідомо, що може бути далі».

Я сьогодні подумала, що ми — своїми досвідами, своєю стійкістю — стверджуємо життя. Нехай життя нас береже. І ми впораємося!»

Юлія КЛИМЧУК