Музейна містика: дзеркало, що здійснює бажання, та експонати, які самі переміщаються…

Музеї — це не лише експозиції, наукова робота та дослідження, зустрічі з творчими особистостями. Дуже цікаво було дізнатися нюанси цієї унікальної роботи, а також — чи трапляються в роботі музейників загадкові явища, яким бракує пояснень, про які знімають фільми і описують у книжках. Нещодавно в нас випала нагода взяти інтерв’ю в Галини Пилипенко — старшої наукової співробітниці Літературно-меморіального музею Лесі Українки. 

1. — Галино, нещодавно вас відзначили в номінації «Дослідження і промоція творчої спадщини Лесі Українки». З цього приводу у Фейсбуку ви написали: «Відрадно, що мене побачили і почули». А яким є головний меседж вашої роботи?

— По-перше, донести людям, що вивчення творчої спадщини Лесі Українки — потрібна справа навіть у часи російсько-української війни. Письменниця порушувала важливі політичні, соціальні і культурні питання, які досі не втратили актуальності. По-друге, показати, що музей Лесі Українки у Звягелі має потужний науковий потенціал.

1. — Коли і чому ви прийшли сюди працювати? Якими були мета, відчуття, сподівання?

— Оскільки я здобувала освіту в Житомирському держуніверситеті ім. Івана Франка за кошти держбюджету, після закінчення навчання у 2013 році потрібно було відпрацювати три роки. За розподілом мене направили в одну зі шкіл Попільнянського району, але їхати туди я не захотіла. 

У музеї Лесі Українки була вакансія наукового співробітника, тож вирішила спробувати себе у сфері культури і водночас відпрацювати своє «бюджетне місце». Особливих відчуттів і сподівань, грандіозних планів стосовно музею тоді в мене не було. 

Згодом цікавість до музейної справи мені прищепила тодішня очільниця музею Віра Римська. Завдяки їй я подивилася на цю роботу іншими очима, ось уже 12 років працюю в музеї.

1. — Музеї — це особлива атмосфера, іноді, навіть, містична. Чи доводилося вам стикатися в роботі з чимось загадковим?..

— Так, під час екскурсій трапляються містичні випадки, від яких справді іноді стає моторошно. Ми з колегами не раз помічали, що на особливих моментах розповіді зненацька зникало, а потім з’являлося світло в кімнатах меморіального будинку. 

Експонати, представлені в кімнаті, де народилася Леся Українка, зранку можуть стояти не так, як їх залишали до цього... Скажу відверто, це лякає навіть музейників, оскільки предмети знаходяться у вітринах, які не відкривають без особливої потреби. 

Іноді під час екскурсії без причини скрипить стілець в експозиції «Вітальня Косачів», чим привертає увагу відвідувачів. І ще цікавий факт: за багато років перевірено, що одне з музейних старовинних дзеркал має властивості здійснювати бажання.

— Подібні цікавинки добряче привертають увагу до музеїв, але основне — ваша з колегами робота. Що в ній найбільше відгукується в людях?

— Постійно урізноманітнюємо форми музейної роботи і докладаємо чимало зусиль, аби людям хотілося до нас приходити. Діти полюбляють інтерактивні екскурсії, майстер-класи, а дорослі — зустрічі з видатними особистостями, презентації виставок. У нас є культурно-мистецький простір для змінних експозицій, де презентуємо різні тематичні проєкти. Зараз важко людей чимось здивувати, але ми намагаємося.

— Чи важко молодому працівнику зарекомендувати себе в царині колег-лесезнавців?

— Хоча я досліджую творчу спадщину письменниці, не вважаю себе великим лесезнавцем. Занадто мало я ще знаю про Лесю Українку. Між науковцями існує як співпраця, так і конкуренція. Легко працювати лише з тими, хто відкритий до діалогу і готовий ділитися досвідом. 

Майже 10 років я працювала в команді з поважною лесезнавицею Вірою Римською. Через різницю у віці та поглядах між нами іноді виникали розбіжності. У моїй пам’яті Віра Омелянівна назавжди залишиться вимогливим керівником і справжнім професіоналом своєї справи.

— У чому зараз полягає ваша робота в музеї?

— Я пройшла шлях від молодшого до старшого наукового співробітника. Після відходу в засвіти Віри Омелянівни упродовж декількох місяців виконувала обов’язки завідувачки музею. 

Як старша наукова співробітниця готую наукові статті та розвідки за темою дослідження, беру участь у поповненні музейних фондів, проведенні науково-освітніх заходів, екскурсій, створенні експозицій, виставок, розробці тематико-експозиційних планів, етикетажу. За моєї ініціативи перекладено етикетки музейних предметів англійською. 

Загалом моя робота спрямована на дослідження і промоцію творчого спадку Косачів-Драгоманових, на створення позитивного іміджу музею. Успіх музею — це заслуга не однієї людини, а усього колективу.

1. — Як змінилося ставлення людей до відвідування музеїв у час стрімких інформаційних технологій?

— Попри те, що на сайті «Музейний портал» є віртуальний тур нашим музеєм, до нас приїжджають звідусіль. Люди хочуть на власні очі побачити будинок, у якому народилася відома поетеса, надихнутися музейною атмосферою. 

Усі наші співробітники — технічно підковані, застосовують сучасні технології для комунікації зі світом для збільшення цільової аудиторії. Торік у червні ми з колегами взяли участь у міжнародній онлайнзустрічі «Олена Пчілка — письменниця і феміністка» на запрошення віцепрезидентки Світового Конгресу Українців, голови Союзу українців Австралії Наталії Пошивайло-Таулер (Австралія). 

Ставлення до музеїв відчутно змінилося після повномасштабного вторгнення. Люди почали більше цінувати свою культурну спадщину. 

1. — Які цікаві події, пов’язані з життям і творчістю Лесі Українки, відбулися в музеї за час вашої роботи?

— Подій було багато. У день народження Лесі Українки Віра Омелянівна традиційно організовувала цікавий літературно-музичний захід «Плеяда паростків Лесиного краю» за участю відомих митців. Захопливими були театралізовані дійства «Ніч у музеї». Не менш цікаві — зустрічі з письменниками, художниками, науковцями. 

Я також проводила гарні заходи. Серед них — презентація 2-томника перекладів прозових творів Лесі Українки арабською за участю Надзвичайного і Повноважного Посла України в Лівані (2016- 2022) Ігоря Осташа. Не всі знають, що я організувала міжнародний флешмоб «Global Lesya Ukrainka 2021», приурочений 150-річному ювілею Лесі Українки. Географія учасників охопила такі країни, як Україна, Грузія, Данія, Угорщина, Туреччина, Литва, США, Чехія, Польща, Ізраїль та інші.

1. — Ми бачили проморолики сувенірної музейної продукції, а саме — горнятко із зображенням Лесі Українки. Яку ще сувенірну продукцію можна придбати в музеї?

— Після виходу проморолика з’явилося багато охочих придбати чашки. В асортименті — путівник, блокноти, магніти, ручки, листівки з образом Лесі Українки і краєвидами Звягеля. Дизайн розробляємо самі, окрім тих виробів, які замовляємо в рекламних агенціях. Найбільшим попитом користуються путівник і ручки. 

1. — Доводилося читати відгуки про вашу прихильність до музейної справи, про цікаві екскурсії, ніби ви особисто знали родину Косачів. Що скажете про такі відгуки?

— Не приховую, що люблю музей і роблю свою роботу якісно. Приємно читати схвальні відгуки, вони надихають. На критику реагую спокійно. 

Щодо екскурсій — розповідаю не заучений матеріал, люблю вести діалог із відвідувачами. Багато цікавого про родину Косачів я почула від Віри Омелянівни, яка підтримувала зв’язок з Оксаною Косач-Шимановською, Ізидорою Косач-Борисовою, Юрієм Косачем, Ольгою Сергіїв, Ольгою Петровою. 

Мені особисто пощастило познайомитися з праонукою Михайла Драгоманова Аріадною Бартаї (Будапешт), троюрідною сестрою Ольги Сергіїв — Оленою Куштою (Чернівці), зведеним братом Ольги Петрової — Костянтином Петровим (Київ). 

На моє прохання Аріадна Бартаї передала до музею оригінальну скатертину, яку вишила її мама Наталія Драгоманова-Бартаї за узорами з колекції Олени Пчілки.

1. — Участь у всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях — що це для вас?

— У всеукраїнських конференціях участь я беру частіше. Окрім презентації власних досліджень, використовую такі події для пошуку однодумців і налагодження професійних зв’язків. Писати наукові статті люблю, але висидіти конференцію буває важко — хилить на сон. З огляду на те, що під час конференцій доповідачі мають обмежений час виступу, для мене цікавіше потім прочитати їхні дослідження у наукових збірниках, аніж слухати монотонні розповіді. 

Всеукраїнські науково-практичні конференції, які останніми роками відбуваються у Звягелі, проходять набагато цікавіше, ніж деякі міжнародні.

1. — Творчі зустрічі з письменниками, поетами, іншими цікавими людьми — наскільки це актуально для українців під час війни?

— Якщо раніше творчі зустрічі з митцями були одним із видів дозвілля, то в часи війни їхня роль трансформувалася. Заходи об’єднують, згуртовують людей і мають терапевтичний ефект. Вочевидь, потребу в таких зустрічах відчувають не всі. Останнім часом організувати захід буває легше, аніж зібрати на нього аудиторію. 

1. — Розкажіть про путівник «Лесина оселя. Місце натхнення», авторкою тексту і упорядницею якого ви є. 

— Раніше мені доручали лише набирати текст до музейних видань (збірка «Леся Українка — дітям») чи підшукати якусь інформацію. Після передачі музею в комунальну власність Звягельської міської ради значно покращилося фінансування закладу, що дало можливість придбати технічне обладнання і якісну сувенірну продукцію. 

Начальник управління культури і туризму Олександр Широкопояс підтримав нашу ініціативу видати путівник, відповідальною призначив мене. Я готувала текстовий матеріал, Анастасія Бартницька — ілюстративний. У путів-нику використано світлини Артема Шевчука, Руслана Кирилюка, Ігоря Боремського. Володимир Іконніков допоміг розшукати фото першої завідувачки музею Ольги Іванової. Рецензував наш земляк — доктор філологічних наук Олександр Боронь. Результатом задоволені. У червні відбулася презентація путівника. Видання уже знайшло своїх вдячних читачів.

1. — Леся Українка була живою людиною зі своїми смаками, уподобаннями. Чому її так довго зображували, як сувору поетесу на пильних портретах? Якою є ця постать для вас?

— Вона не вписувалася в ідеологічні рамки радянського режиму, тому її образ був спаплюжений, відповідно до тогочасних канонів. У той час, коли радянська влада промивала людям мізки, українська діаспора популяризувала постать Лесі Українки як палкої української патріотки і видавала її драматичну поему «Бояриня», яка радянською цензурою була заборонена. 

Люди, які не намагалися відкривати для себе справжню Лесю, знали письменницю такою, якою її подавали в тогочасних підручниках: хворою жінкою з насупленими бровами. Ті, хто мав доступ до іншої літератури, кого доля не обділила критичним мисленням, розумів феномен Лесі Українки та її місце в українській історії. 

Чула закиди, що деякі палкі шанувальники ставлять видатну постать на п’єдестал, як ікону, розповідаючи про неї, наче про святу. Я особисто таким не займаюся. Для мене Леся Українка — це європейська інтелектуалка, мудра, талановита і харизматична жінка, у якої є чому повчитися. Насамперед тому, як любити Україну.

1. — Які факти з життя Косачів вважаєте найбільш цікавими?

— У мене немає заздалегідь підготовленої добірки цікавих фактів про Лесю чи її родичів. Що для одного відвідувача цікаво, те для іншого може бути загальновідомою інформацією. Орієнтуюся з огляду на ситуацію. Зазвичай, допитливі екскурсанти шукають у біографії письменниці «смажені» факти. 

Мене особисто вразило те, що Леся Українка врятувала свою рідну сестру Ізидору Косач-Борисову від сталінських репресій. У 1930-х роках «за контрреволюційну агітацію» Ізидору засудили до 8 років виправних робіт на лісозаготівлі у трудових таборах в Архангельській області. Завдяки клопотанням небайдужих людей та імені Лесі Українки справу І. Косач-Борисової переглянули і достроково її реабілітували. Згодом Лесиних сестер Ізидору та Ольгу залучили до урочистостей з нагоди 70-річного ювілею письменниці.

1. — Хто придумує і знімає цікаві ролики про роботу музею?

— Раніше сама пробувала щось знімати і монтувати. З приходом колег Анастасії Бартницької та Ірини Бідюк творчий процес набрав більших обертів. Минулого року ми готували репортажі про музейні події. Новина про двомовний етикетаж набрала понад 16 тис. переглядів, сюжет про поїздку до Колодяжного — понад 26 тис. переглядів. Зараз ми рідко знімаємо ролики, бо свій творчий потенціал направили в інше русло.

1. — Які враження від музейної роботи? 

— Як на мене, роботу музейників часто-густо суспільство недооцінює. За лаштунками праця набагато складніша, ніж здається на перший погляд. Труднощі виникають тоді, коли музеї скромно фінансуються. 

Незважаючи на всі виклики, робота має глибокий сенс і багато приємних моментів. Це — можливість доторкатися до безцінних експонатів і стати частиною історії, творча реалізація, спілкування з цікавими людьми. Як музейниця зі стажем, раджу не боятися йти працювати в музеї, адже це престижно і перспективно. Принагідно запрошую всіх на екскурсії Лесиною оселею!

Юлія КЛИМЧУК