«Ми допомагаємо зростати тим, хто завтра змінюватиме Україну». Освітяни розповіли про свої здобутки, уроки і виклики під час війни.

1. Як давно працюєте в освіті? 

2. Які мали очікування, коли обирали професію, наскільки вони реалізуватися?

3. Працювати в умовах війни нікого раніше не готували у ВУЗах. Які виклики, уроки отримали за ці непрості роки?

4. Очевидно, у Вашій роботі були і здобутки, і розчарування. Розкажіть про них.

5. Як змінилися за ці роки учні?

6. Багато хто під час війни нарікає на професійне вигорання. Вам це знайомо?

7. Бути неординарним, цікавим педагогом — Ваш свідомий вибір чи природні здібності?

8. Що побажаєте колегам з нагоди професійного свята?

1. Працюю вчителем української мови та літератури з 1994 року, — розповіла Тетяна Букша.

2. Очікувала, що буду схожою на свою першу вчительку Кирей Єву Михайлівну, на свого класного керівника Боярську Лесю Федорівну — на тих учителів, яких шанували за їхню самовіддану працю. На жаль, не можу сказати, що очікування реалізувалися. Період моєї праці в школі якраз припав на постійне впровадження  реформ шкільної освіти  (здебільшого не завжди вдалих), на тотальне зростання зневаги до вчителя, знецінення  його статусу в українському суспільстві.

3. Ключове, на що націлюю дітей під час навчання — це те, що саме їхні молоді, свіжі голови можуть увібрати силу-силенну знань, яку за будь-яких обставин, будь-куди можна вивезти разом із собою, взяти хоч на край світу і вижити. 

А ще — позитивні враження, які не треба кидати поспішно у валізу і тягнути за собою чи то за кордон, чи то в окоп, чи то у сховище. Вони завжди з тобою, і це так класно — мати їх при собі, гріти стомлену від тривог душу та тіло. Цьому навчили перші дні війни, коли довелося покинути рідний дім із маленькою валізою. Тоді й зрозуміла, яка ноша є неважкою: знання, враження та емоції.

Виклик сьогодні для мене — це чому ми, дорослі, навчаючи дітей зупинятися під час хвилини мовчання, стояти тихо, тримаючи руку на серці під час Гімну, не розмовляти російською та не слухати російський контент, самі цього не завжди дотримуємося?! Скільки ще треба втратити поколінь, щоб дорослі зрозуміли, що на засіяному кульбабами полі жито не виросте.

4. Про здобутки не говоритиму, бо вони — у щоденному «Добрий день, Тетяно Дмитрівно!» Додам лишень, що кожна сходинка зрошена і радощами, і печалями, і визнанням, і, навпаки, несприйняттям. Та від того нічого не зміниться: антагонізм рухає прогрес,  і мій у тому числі.

5. Учнівство стало невпізнавано іншим. Але ж і я стала, можливо, невпізнавано іншою за роки педагогічної праці. Болить серце за те, що система освіти не має, як на мене, чіткої національної доктрини, що базувалася б суто на патріотичному вихованні. Національна педагогіка українців — ой, яка ж багата та мудра! Від Володимира Мономаха — до Анатолія Фасолі. Але діти виховуються нині іноземними соцмережами, втрачають здатність до емпатії. Це болить! Болить за завтра. Я дивлюся на це реалістично, без рожевих окулярів.

6. Вигорання щодня — це правда. І це не лише моя думка! І не прикриваймося високими словами про «Серце віддаю...» Адже це серце кожен учитель, кожна учителька має берегти, в першу чергу, для себе, для своїх дітей, батьків... Берегти в ньому місце, зрештою, і для особистих болей  та страждань. Подорожі, зміна картини перед очима — це те, що рятує від втоми та відновлює сили.

7. Чи я справді неординарний та цікавий педагог («педагогиня» — за новим правописом), не скажу. Я така, як є. Міксую і набутий досвід, і сучасні тренди в навчанні. Про мене — це: «Зупинитися не можу!», а не «Зупинитися, не можу!»

8. Десь прочитала, що бажати з нагоди свят треба того, чого маєш вдосталь сам. Що маю і чим би поділилася? Поділилася б умінням дорожити сімейними цінностями, вірними друзями, не втрачати з роками  життєвого азарту та почуття гумору, бачити  ресурс навіть там, де, здавалось би, він вичерпаний. Шануймося, колеги, бо ми того варті!

1. В освіті я з 1988 року, — розповіла Таїса Дорошенко. — Працюю учителем початкових класів, педагогічний стаж — 37 років. Учитель вищої категорії, «Старший учитель». Починала працювати в Пилиповицькій середній школі, одразу після Коростишівського педагогічного училища. Згодом закінчила Житомирський педагогічний університет. З 2002 року і до сьогодні працюю в Ліцеї №1 імені Лесі Українки.

2. Мала чудових учителів, вони надихнули мене обрати цю професію. Жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Просто роблю свою роботу на совість, у кожній дитині поважаю її особистість, шукаю золоте зерно. Вважаю батьків головними помічниками і однодумцями у вихованні дітей, надихаюся сучасними методиками, але шаную і застосовую традиції національного виховання. 

3. Війна внесла багато коректив. Важко дивитися в очі дітей, які втратили батьків. Боляче говорити і втішати молодих матусь, котрі стали вдовами... Не завжди можна пояснити дітям причини війни. Хочеться подарувати їм більше позитиву в ці важкі часи. 

4. Головні мої здобутки — це успішні випускники. Радію за кожну дитину, продовжую спілкування з ними після закінчення школи. Є родини, де у мене навчалися по двоє, троє дітей. Сьогодні мої вихованці, зокрема, захищають нашу рідну землю від ворога. Пишаюся вами! Це і є найвища оцінка мені, як вчителю. 

За роки праці найбільш болючим стало реформування школи в профільний ліцей. Працюю в цьому колективі останній рік.  Шкодую, що не буду бачити, як зростають мої вихованці. Планую знову набрати перший клас в іншому закладі. 

5. Діти, звісно, змінилися. Вони  чудово технічно «підковані», але трохи безпомічні в побуті. Більш розкуті, сміливі, мотивують йти в ногу з часом. Учитель навчається все життя. Головне, бути з ними на «одній хвилі». Важливо знайти оту тонку межу, щоб не втратити дитячу довіру. Учні — дуже гарні психологи, гостро реагують на несправедливість і байдужість. 

6. Морально стало важче, але рятує підтримка родини, улюблене хобі. 

7. Учитель має бути цікавим дітям, відчувати клас інтуїтивно. З досвідом уже по очах бачиш, що сталося, який настрій у класі. Роки роботи навчили умінню згуртовувати колектив батьків. Секрет простий — мотивувати треба власним прикладом. 

8. Моїм колегам зичу міцного здоров’я, витримки, позитиву, миру і злагоди! Дякую, що ви є в моєму житті! Від держави — не слів, а реальної матеріальної підтримки освітян.

1. В освіті я з 2003 року, — розповіла Юлія Лавринович. — Починала з посади соціального педагога Ярунської ЗОШ,  працювала вчителем історії та географії ЗОШ №10, української мови та літератури в Ліцеї №1 ім. Лесі Українки. Наразі є викладачем дисципліни «Основи загальної та медичної психології» та практичним психологом ЗМФК.

У  2012 році знайшла своє справжнє покликання — психологію. Саме цьому напрямку присвячую себе й зараз, поєднуючи практичну та викладацьку діяльність.

2. Обираючи професію, я мріяла про можливість впливати на життя дітей і молоді, допомагати їм знаходити свій шлях, долати труднощі, формувати особистість. І хоча шлях був непростий, більшість моїх очікувань справдилися. Моя робота щодня підтверджує, що це — не лише професія, а стиль життя.

3. Війна стала для освітян випробуванням на міцність, витримку й людяність. Довелося навчитися швидко адаптуватися, працювати дистанційно, підтримувати дітей, які переживають втрати та тривогу. Найбільший урок — що в умовах невизначеності найважливішим є ментальне здоров’я, взаємна підтримка та довіра. І цей урок продовжує нагадувати про себе щодня.

4. Здобутками вважаю моменти, коли бачу результат своєї праці в очах колишніх учнів, теперішніх студентів чи моїх клієнтів: їхню впевненість, силу, бажання рухатися вперед. Це не вимірюється дипломами чи нагородами — це живий результат людського спілкування і досвід. 

Найбільший здобуток — коли вже дорослі учні чи студенти застосовують знання на практиці та діляться результатами. Це може бути новий проєкт на роботі, власна ініціатива чи навіть зміна підходу в повсякденних речах. Тоді я бачу, що навчання справді працює, і це дуже мотивує. Адже освіта — це не лише параграф, правило, абзац. Освіта — це про реальне життя. 

Розчарування також були — вони пов’язані з бюрократією, що краде безглуздо час.  Інколи розчаровує, коли хтось втрачає прагнення на півдорозі або не використовує отримані знання, маючи величезний потенціал. Але з часом я зрозуміла,  що це не завжди питання мотивації, а часто — життєвих обставин. Усе це компенсується людським фактором: діти, колеги, батьки, які надихають і змушують йти далі. Саме люди формують професію вчителя й надають їй сенсу.

5. Учні стали відкритішими, але водночас — вразливішими. Швидше засвоюють інформацію, мають доступ до новітніх технологій, мислять глобально. Але війна внесла свої корективи — вони дорослішають раніше, вчаться цінувати прості речі й відчувають потребу у щирій підтримці.

6. Професійне вигорання — реальність, яку я теж відчувала. Борюся з ним через саморефлексію, баланс між роботою та особистим життям, творчість, улюблені справи, поза «тюлєнь» часто допомагає, і, звісно, самовдосконалення. Найефективніше — усвідомлення власної цінності, власних кордонів, правильне делегування справ. Робота з людьми завжди емоційно виснажує, особливо, коли хочеш дати максимум і бачиш, що не все залежить від тебе. З досвідом я навчилася вчасно помічати сигнали перевтоми. Намагаюся зберігати баланс — не вимагати від себе ідеальності щодня, а радіти навіть маленьким результатам. Це дозволяє тримати енергію та мотивацію надовго.

7. Думаю, це поєднання. Є певні риси характеру, які допомагають працювати з дітьми та молоддю: відкритість, емпатія, почуття гумору. Водночас це — свідомий вибір: шукати нові підходи, бачити в учнях, студентах — особистість, а не лише «постать» у класі чи аудиторії. Мені важливо не тільки навчати, а й надихати.

8. Дорогі колеги, бажаю, щоб ваша професійна батарейка завжди підзаряджалася щирими усмішками учнів, студентів і маленькими перемогами щодня. Хай навіть найскладніші теми у ваших класах чи аудиторіях перетворюються на цікаві пригоди! І щоб 100% зарядки було не лише ментально, але й фінансово! Любіть себе! Цінуйте себе!

1. Працюю в освіті понад 13 років, — розповіла Ірина Зінчук, — викладачем історії та права, методистом Звягельського медичного фахового коледжу.

2. Хотіла, щоб моя праця мала сенс і давала можливість впливати на майбутнє молоді в мирній Україні. Частково очікування справдилися: є задоволення від роботи зі студентами, які тримають нас у «тонусі». Цікавимося молодіжними трендами, йдемо в ногу з часом. Сучасна освіта має багато викликів і труднощів, про які в університеті не попереджали, не вчили працювати у воєнний час.

3. Найбільший виклик — зберігати спокій і стійкість серед студентів, коли самому важко. Найбільший урок — цінувати прості речі, берегти життя, знаходити ресурси в командній підтримці, радіти кожному дню і тому, що маєш. 

Особисто для мене важливим уроком є бачити, як студенти «виростають» на очах — стають впевненими, не бояться викликів сьогодення, проявляють ініціативу, не бояться відповідальності, виявляються патріотами не на словах, а справами — захищають країну з власної волі. 

А ми продовжуємо адаптовуватися  до викликів воєнного часу, до нестабільності, до потреб студентів у цих умовах. Найважчий виклик — усвідомлювати, що війна назавжди забирає дітей, яких ми нещодавно вчили. Їх уже немає, а я досі пам’ятаю їхні очі…

4. Здобутки — це успіхи наших студентів: коли вони вступають до омріяних університетів, стають успішними, дякують за підтримку. Розчарування пов’язані переважно з недооцінкою праці вчителя у суспільстві. 

5. Учні, студенти стали дорослішими не за віком — війна дуже вплинула. З одного боку, більше цінують свободу, відвертіші. З іншого — у багатьох є страхи, невпевненість, втома.

6. Так, вигорання знайоме. Боротьба з ним — це маленькі приємності: подорожі, прогулянки, спілкування з рідними, гумор. Іноді проста філіжанка кави з колегами повертає сили.

7. І те, й інше. Завжди шукаю способи зробити навчання живим, щоб студенти бачили в ньому сенс, а не переказували підручник. Думаю, моя природна допитливість, гумор та постійний саморозвиток створюють цей образ.

8. Бажаю колегам віри у власні сили, натхнення у роботі, навіть у складні часи. Здоров’я, підтримки суспільства, достойної винагороди за працю і, головне, Перемоги! Щоб кожен день приносив маленьку радість, а поруч були люди, які додають сил. Нехай наші серця залишаються теплими, слова — щирими, а праця вчителя — потрібною. Бо саме ми допомагаємо зростати тим, хто завтра змінюватиме Україну.

Юлія КЛИМЧУК