Нові сенси після війни завдяки спорту відкривають ветерани. Але втрачають мотивацію без спеціального обладнання

Традиція перетворювати спорт на реабілітацію розпочалася після Другої світової війни, коли у 1948 році британський нейрохірург помітив, як регулярні фізичні вправи суттєво поліпшували стан його пацієнтів-ветеранів. Саме він організував скромні місцеві змагання серед ветеранів, які згодом переросли у відомі на увесь світ параолімпійські ігри.

У нашому місті другий рік діє клуб адаптивного спорту «НЕСТРИМНІ Звягель». Він розпочав роботу одним із перших у Житомирській області, а загалом таких клубів в Україні понад 160. Ми поспілкувалися із засновником і тренером звягельського клубу Вадимом Омельчуком.

— Вадиме, не так давно в Україні на офіційному рівні з’явилося поняття «адаптивний спорт» та виокремлення його як окремого напряму фізичної культури. Як виникла ідея створення в нашому місті адаптивного клубу?

— Ідея належить мені. Ініціатива стосується воїнів з будь-якими пораненнями, включаючи ампутації. Поштовхом для мене став розвиток ветеранського руху та усвідомлення гострої потреби в заняттях, які допомагають з адаптацією після війни та отриманих травм. 

Цю ідею я втілив наприкінці 2024 року, звернувшись у Міністерство спорту, щоб наш клуб внесли до всеукраїнської бази. Зараз у нас тренується близько 20 людей. Частина з них займається на постійній основі, беручи участь у змаганнях різного рівня. 

Ми працюємо з різними напрямками: від стрільби з лука — до бугурту, пауерліфтингу, стронгмену, середньовічного бою, метання ножів та сокир тощо.

— Федерація стронгмену України, у складі якої ви очолюєте обласний осередок, з початку повномасштабної війни переорієнтувалася на організацію всеукраїнських змагань серед ветеранів. Коли ви вирішили долучитися до цього руху?

— Відвідував змагання та вивчав особливості їхньої організації та проведення. Вирішив діяти, усвідомивши, що маю необхідні навички, можливості, а також широке коло знайомих ветеранів.

Для цієї роботи необхідна не лише вища спортивна освіта, а й знання реабілітації та психології. Завдяки моєму трирічному досвіду служби в розвідці мені легко знаходити спільну мову з хлопцями. 

Погоджуюся, що спортивна фізична реабілітація — це найефективніший спосіб реабілітації та повернення ветеранів у суспільство, жоден психолог не замінить цього ефекту. Заняття в нас безкоштовні.

— Наскільки складно залучати ветеранів до адаптивного спорту, зважаючи на моральний стан?

— Складно, коли вони уникають спілкування — тоді зайвий раз не йдуть на контакт і не бачать сенсу в тренуваннях. Тож розповідаю, що є рейтингова система змагань, підготуєшся — можна поїхати, отримати бали, потрапити в Національну збірну. Так ветерани отримують мету та мотивацію.

— Спортсмен вашого клубу Олександр Пінчук на крайніх змаганнях у столиці «Звитяга нескорених» здобув три золоті медалі. Як оцінюєте цей результат?

— Олександр є найактивнішим членом нашого клубу і найдосвідченішим. Він у спорті вже понад 15 років, є прикладом та мотиватором для інших. Кожна медаль — результат наполегливої праці і величезної сили духу.

Також дуже активним у нас є ветеран Юрій Малиновський. Попри ампутацію однієї ноги до коліна та вік (60 років), він дуже завзятий і цілеспрямований, готовий брати участь у всіх змаганнях і теж є чудовим прикладом. 

До нашого клубу постійно долучаються нові члени. Вони позитивно реагують на можливість для адаптації ветеранів, створену в нашому місті, де можна з користю проводити час, розвиватися та знаходити нові сенси в житті.

— Для адаптивного спорту потрібен спеціальний інвентар, специфічне спортивне обладнання. Як у вашому клубі з цим справи?

— Це є проблемою. Частина інвентаря для загальної підготовки в нас є, але щоб повноцінного готуватися до змагань, — потрібно те обладнання, на якому проводяться змагання. Із цим серйозний дефіцит. 

Немає гребного та лижного тренажерів, аеробайка — це основні тренажери, на яких проходять рейтингові змагання, через які можна потрапити до складу Національної збірної України. Через відсутність тренажерів дехто з ветеранів покидає займатися адаптивним спортом, тому що після участі в змаганнях розуміють, що не зможуть показати той результат, який потрібно.

— А яка перспектива щодо забезпечення належною матеріальною базою? Чи обіцяє фінансову підтримку влада, чи, можливо, шукаєте спонсорів?

— Зверталися до влади, звісно. Порадили шукати спонсорів... Звісно, шукаємо.

Пів року тому до нас зверталися волонтери з благодійного фонду «Повернись живим» — взяли потребу і сказали, що при можливості нададуть необхідний інвентар. До речі, наш клуб зазначений на картах, де відображено всі місця, де можуть займатися ветерани з тренерами безкоштовно.

— Як часто проходять тренування і де?

— Клуб працює щовівторка та щочетверга, з 18 до 19 години, на базі ДЮКФП, по вулиці Євгена Коновальця, 6.

— Не страшно було розпочинати цю роботу, зважаючи на те, що виникатимуть  проблеми з тренувальною базою, залученням ветеранів?

— Я у спорті понад 15 років, чудово розумію військових і маю побратимів по всій Україні. Про-йшов навчання за спеціальністю «адаптивний тренер». Не всі можуть та уміють спілкуватися, а тим більше, тренувати військових. Я це вмію робити і мені ця справа подобається.

— З якими складнощами доводиться стикатися? І що вважаєте найбільш приємним результатом роботи?

— Найбільш приємним результатом є те, коли бачиш, що людям подобається займатися, з’являються досягнення, які їх надихають, нові цілі, прагнення йти вперед. Найголовніше — це радість і задоволення.

Складнощів дуже багато, у кожного є свої проблеми — зі здоров'ям, працевлаштуванням, особисті питання. Хтось постійно випадає з тренувального циклу через різні причини, хтось втрачає мотивацію. 

Але адаптивний спорт — це не лише про фізичну активність, а й про відновлення впевненості у власних силах та долучення до спільноти однодумців зі схожим досвідом, де кожен підтримує і розуміє одне одного. Тому працюємо далі, і працюємо на результат!

— Бажаємо успіхів!

— Дякуємо!

Юлія КЛИМЧУК