Три години навколо кремля…

Івана Лободянюка сусіди останній раз бачили ще юнаком. З того часу, коли його призвали до війська на строкову службу, минуло більше десяти років.

На кутку різне про Івана Лободянюка подейкували. Хтось говорив, що він служив у льотних військах, хтось — у десантних.

— Та, ні, — якось у гурті, що зібрався біля сільського магазину, заперечував дід Остап. — Іван, той, у космосі працює. У тій, значить, галузі.

У баби Нечипоручки аж очі втроє збільшилися.

— І хто це тобі, старий, таке збрехав? — якось войовниче баба Нечипоручка вперла руки (зі стиснутими кулачками) вбоки.

Дід Остап відпарирував у тому ж дусі:

— Не «старий», а Остап Овсійович Верба! Це до вашого відома, шановна Олена Степанівно. А повідомив мені про космічні діла Івана його батько. Петро Петрович Лободянюк.

— Тю! — Ляснула в долоні Нечипоручка, розтиснувши при цьому зморщені кулачки. А відтак з осмішкою додала: — Думала, що на схилі літ Петро Петрович змінився. Ан ні. Знову чудить. Як замолоду. Мабуть, і синок його тим же шляхом чеше, хі-хі!

— Еге, еге! — Нервово пісдрибнувши, приєдналася до суперечки баба Яворина. — Нещодавно той Петро мого Якима на таке підбив, що й сором сказати людям!

— А ви не соромтеся, бабо Яворино. Виводьте на чисту воду старшого Лободянюка.

— Так ось, значить… Не знаю, як вони там здибались, але той Петро Петрович моєму старому таке по-ра-ди-и-иив!..

— Ну-ну? Що?!

— Нараяв моєму Якиму димом обкурити своє багатство… Оте, що в штанях. У сараї, значить.

Всі вмить завмерли. А коли загалу дійшло про що мова, гучно зареготали.

А Дід Остап із неабияким інтересом поцікавився:

— А навіщо Яким оте своє причандання димком провітрював?

З хихиканням втрутилася молодичка Віра Парандовська:

— І що, бабо Яворино, допомогли діду оті димові інгаляції? Часом, не замучив вас?

Стара суворо відрізала:

— Він у мене тепер у літній кухні в арешті перебуває!

Під кінець розмови хтось ви-словив слушну думку:

— Це якби сам Іван приїхав. Тоді, може, і правду б знали. Стосовно космічних справ.

* * *

І як напророкували.

Іван Лободянюк-молодший об’явився.

Про свій приїзд Іван рідних не повідомив.

За це мати, Ганна Павлівна, дорікала синові, але й радісно, обціловувала синочка.

— Чого ж ти, Іванцю, не повідомив, що їдеш?

Іван погордливо відказав:

— Сюрпрайз!

Батьки не розібрали того слова.

— Що кажеш, сину?

— Сюрприз!

На подвір’ї несподівано з’явився Назар Тихий. Івановий однокласник. Був він невисого зросту, кругленький. Через що на селі отримав прізвисько «Колобок».

Ще від хвірточки Назар розчепірив свої коротенькі руки і радісно ступав до молодшого Лободянюка.

— Іван?!

— Назарка?!

— Іва-ааааан!

Молоді чоловіки заходилися обійматися.

— Як ти, Ванько?

— У відпустку, друже.

— Кажуть, що ти тепер, того, поважна особа, ги-ги! А хто той чоловік, що руку тобі так гаряче тиснув, а потім далі поїхав?

— Біля таксі?

— Еге.

— Космонавт. Генерал Гроза! Не чув про такого?

— Та я того… − знітився Назар.

— Проходь, проходь. Відмітимо зустріч.

— Та якось незручно.

— Давай, давай. Будь, як удома!

Мати заклопотано мовила:

— Я, мабуть, стіл у садку накрию. Під горіхом. Тим більше, потепліло.

* * *

Завітав ще один гість: Славко Смичок. Високий, худорлявий сусід, Івана та Назара одноліток. Односельці його вважали за наївного простака, навіть за недорозвиненого.

— А я чую, йо, що на дворищі якийсь шум учинився, — на ходу говорив Славко. — А це ж герой наш космічний прилетів, йо!

Назар хихикнув у кулак.

— Давно з дороги?

— Та недавно приїхав. Проходь у садок, друже. Посидимо. Життя згадаємо. Дитинство, юність. Як карасі колись ловили.

— Еге, йо! Ох і було їх!

Накривати стіл у садку допомагав матері і батько.

Зрештою, посідали на лавки.

Першу випили за приїзд Івана. Другу — за батьків…

Хмільне по-троху робило свою роботу.

— То що то за генерал такий? — Назара і досі розпирало це питання.

Іван посерйознішав. Дещо гордовито випнув груди. Відтак із пафосом мовив:

— О! То голова! Один із розробників нової секретної ракети! Можна сказати, я його учень. А ракета… О! То така штука! У світі ще таких немає.

Назар підклав шпичака:

— Аналогів нема?

Іван цього наче не помітив, вів далі:

— Нещодавно міністерство оборони цю ракету анонсувало. Ракета має два призначення: розвідувальну дію і бойову.

— Ти ба, йо! Он воно як! — від здивування Славко широко розкрив рота.

Назар же підозріло подивився на Івана, і мовчки закушував яєчнею зі шкварками.

Іванові батьки у захваті між собою перезиралися, але до розмови поки не встрявали. Хіба що у Петра Петровича брови час від часу підстрибували доверху.

У цей інтригуючий момент скрипнула хвіртка. На горизонті з’явився дід Остап.

Остап Овсійович ще здаля почав:

— Доброго дня шановному товариству! Хліб-сіль вашому дому! Хочу на вашого вченого козарлюгу подивитися!

Поки жвавий, сухорлявий дідок наблизився до «шановного товариства», то своїм прозірливим оком встиг чітко розгледіти всі деталі сервірованого столу.

Відтак дід Остап видобув із-за пояса півлітрову пляшку. Похвалився:

— Первак! Спеціяльно беріг для знаменної події! То ти, Йване, кажуть, тепер у космонавтах?

Іван засміявся:

— Ще ні. Але незабаром…

Петро Петрович перебив сина, люб’язно запрошуючи старого Вербу до столу.

Знову налили. Знову випили.

Назар Тихий повернувся до попередньої розмови, з іскоркою іронії в очах спитав Івана:

— То кажеш, друже Іване, ми маємо тепер суперракету, якій немає аналогів у світі?

— Так, маємо. — І він раптом ошелешив присутніх. — Я на ній уже літав. Щоправда, першим випробувачем був мій колега, генерал Гроза. Хіба не чули? Про цю подію світового масштабу весь Інтернет шелестів.

Усі вмить позамовкали, перестали жувати, при цьому німо, якось несміло одне на одного переводили погляди.

А дід Остап запитально дивився на Петра Петровича. І той, зрозумівши старого, у кількох словах пояснив тому початок розмови, яку Верба пропустив.

— Ця ракета сконструйована за новітніми технологіями, — не моргнувши оком, вів далі Іван-випробувальник. — До речі, пам’ятаєте випадок кількарічної давнини? Ну, коли два дрони вгатили по центру прийняття рішень ворога? Про це також широко писали і показували. То я їх запустив.

— Кого запустив? — Назар ніяк не міг у своїй голові скласти докупи Іванову інформацію, до того ж, якусь новітню, дивну, просто фантастичну, що не одразу й збагнеш: правду той говорить чи так майстерно бреше?

— Кого запустив, питаєш? Та два тих дрони. Прямо по кумполу кремля, — серйозно відказав молодший Лободянюк і погордливо додав: — Між іншим, я тоді три години на тій ракеті кружляв навколо красної площі.

Цього разу Назар Тихий уже не стримався, реготнув.

А дід Остап уважно і напруджено слухав Івана.

Славко Смичок із роззявленим ротом зачудовано хапав на слух кожне сказане Іваном слово.

Мати в цей момент бігала до хати за ще якимись стравами.

Іванів батько мовчки і повільно пережовував їжу й з-під лоба, потайки, стежив за реакцією гостей і сином. Його обличчя було спокійним і не виказувало ніяких емоцій.

Дід Остап схвильовано перепитав:

— А навіщо ти, Йване, так довго кружляв-то над тими бісовими мурами?

— Таке я завдання мав, Остапе Овсійовичу. Треба було їхню протиповітряну оборону сфотографувати на плівку. Ну, іще дещо секретне!

— Ну, чудеса! — Вигукнув дід Остап, подивившись на порожню чарку, яку тримав у руках. З виразу обличчя старого важко було розчовпати: вірив він у «ракетно-льотні» Іванові пригоди чи не сприймав усерйоз? Однак зосереджено спитав:

— І тебе три години ні разу не намагалися збити?

— Та, була спроба, — діловито жестикульнув рукою Іван. — Але моя ракета мала такий захист, що її нічого не брало!

— Чудеса!

Тут уже втрутився Петро Петрович, усміхнувшись самими очима, своїм басовитим голосом запропонував:

— А що, перваку Остапа Овсійовича спробуємо?

Усі погодилося.

Ганна Павлівна приносила якісь наїдки і знову заклопотано чимчикувала до хати.

Випили по черговій.

Молодший Лободянюк розпалювався дужче:

— За цей трюк мені орден вручили. Егеж!

— Йо-йо-йо! — зачаровано і простодушно подав голос Славко Смичок.

А Назар Тихий так зареготався, що на його очах виступили сльози.

Таку його поведінку сприйняли, як надмірне вживання ним спиртного.

Разом із тим перекинули ще по чарці.

Після первака знову пішла в розход слабша…

Дід Остап причепливо поцікавився:

— А яке ж у тебе звання, Іване. Може, вже генерал?

— Ні. Не генерал. Поки підполковник.

— А хіба у нас тепер хтось займається космосом?

— Звичайно. І давно. Просто про це тільки тепер почали говорити. В основному ми працюємо у величезному бункері. Під землею. Там знаходиться і новий космодром.

— Чудеса! А хто тобі, Йване, орден вручав? Президент?

— Ні. Генерал Василь Малюк. Підніс. А чіпляв мені на груди той орден генерал Кирило Буданов.

— Го-го-го-го-го! — схопився за живіт Назар і почав виповзати з-за столу. — Ох, ох… Н-не можу… Ди-дихати не можу…

— Та цить ти, Колобок! — зикнув на нього Славко. — Іди он полеж під горіхом. Пройде.

А Іван входив у раж:

— До речі, через місяць-два я лечу на Марс. З Ілоном Маском. Це також уже анонсували в засобах масової інформації. І ще, скажу по секрету, на Марсі намічається будівництво військової космічної бази. Зараз іде підготовка до небаченого досі в світі далекого, космічного польоту!

Десь із-під горіха долинуло:

— Ой… Ой… Мамо рідна… Ря…рятуйте… Зараз лусну… С-спиніть хто ць-цього космонавта… Го-го-го…

Темніло. Принесли в садок переноску.

Налили…

Тут на небі з’явилися перші зорі. А під ними, із півдня, зарухалося небесне тіло.

І в цю ж мить Іван, тицьнувши вказівним пальцем у небесний простір, урочисто проказав:

— Це генерал Гроза полетів. На виконання секретного завдання. Полетів на моїй ракеті.

Назар уже ні сміятися, ні реготати, ні говорити не міг. Він тепер, мов та риба без води, пожадливо хапаючи ротом повітря, і то постогнуючи, то похрюкуючи, повз до хвіртки.

Наступного дня все село знало, що Іван Лободянюк незабаром полетить на Марс. Із американським міліардером Ілоном Маском.

Хтось у це вірив, хтось ні.

А згодом Іван Лободянюк відбув у свою «секретну космічну базу».

Якось одного пізнього вечора Славко Смичок, сидівши з вудкою на ставку, побачив на небі велику зірку. Вона швидко рухалася.

Славко радісно вигукнув:

— Йо, Іван полетів. Мабуть на секретне завдання!..

Микола МАРУСЯК