Шкала професора Притулиметра

За кілька днів до великих державних свят відвідування професора медицини Притулиметра, що обіймав новостворену посаду вимірювача патріотизму при мерії міста, мало суттєве пожвавлення.

На те була вагома причина. А спричинило її оголошення в засобах масової інформації про конкурс на заміщення вакантної посади очільника одного з відповідальних відділів мерії.

Відбір кандидатів на посаду тривав уже не один день і наближався до кінця.

— Здрастуйте! Професоре Притулиметр?

— Сідайте, — коротко і втомлено показав вказівкою господар кабінету на стілець навпроти його столу. А разом із тим швидко ціпким оком оцінив класичний сірий із відливом костюм і краватку на чолов’язі. Шию його увінчувала широка червона краватка. Подумав: «І цей уже бачить себе великим цабе!»

Худорлявий претендент на поважне крісло несміло сів і почав розглядати на величенькому столі стоси паперів, пробірки-реторти, якісь чуднуваті апарати…

— Отже, — басовито відволік цікавість відвідувача професор Притулиметр. — Як ви розумієте, ми маємо відібрати найгідніших, найвідповідальніших кандидатів. А з відібраних — найпатріотичнішого. Ви готові?

— Бу… Ба… Бу… — збентежено забубабукав конкурсант.

— Як вас?

— Пролизайло. Грицай Грицаєвич. Бу… завжди будь готовий!

— Колишній жовтенятко?

— І піонер. І ком… комс…

— Ви так не хвилюйтеся. Нам потрібні сміливі, напористі, пробивні, особи.

— Завжди готовий!

— Тоді поїхали.

— Куди?

— До кращих сподівань і звершень! Ваш палець.

— Ламати будете?

— І голки під нігті суватиму! Ги-ги! Жартую. Раз прийшли, то перевіримо ступінь вашої патріотичності на патріотометрі.

Професор надів на вказівний палець Пролизайла якусь прищіпку, дротики від якої тяглися до невеличкого металевого ящичка з блимаючими лампочками, тумблерами, резисторами…

— Не рухайтеся! — наказав професор і сів за монітор.

І раптом Грицай Грицаєвич запально розговорився:

— О! Я — патріот! Я — великий патріот! Я був у партії «Буги-Вуги»! Був і в партії «За наших»! Був також і в партії «Проти всіх наших»! Коротше…

— Гм…Де ви тільки не були. Бачу, калач ви тертий.

— О! Дуже тертий! Калач.

— Не розмовляйте. Не рухайтеся… Шкода, шкода.

— Що-о?

— На жаль, ви не підходите на пропоновану посаду.

— Ч-чому?

— Дванадцятибальна шкала вимірювань показала нульовий ступінь вашого патріотизму.

— Я-ак?! — придуркувато вирячився піддослідний.

— А так. Стрілка шкали навіть не сіпнулася з місця. Навіть жилка на вашій шиї, що є ще важливою ознакою патріотичності, не збільшилася ні на йоту. Ви вільні.

— Не може того бути! Ви подзвоніть Івану Івановичу. Він у курсі.

— До побачення!

* * *

Другий претендент на відповідальне крісло був плечистий, жилуватий, середнього віку чоловічок. До того ж іще — небалакучий.

Із ним було простіше.

Патріотометр показав стандартну, проходиму величину патріотичності. Тобто, шість балів. Хоча, професор не любив цієї величини. Називав її «і вашим, і нашим» Щоправда, часом міняв думку: «Тиха вода греблі рве». Та й встановлених норм високопосадовцям, мерії потрібно було дотримуватися. І цей піддослідний був відібраний на конкурс.

Таких претендентів виявилося багато.

Особливо сильний потік патріотично налаштованих відвідувачів поплив до професора Притулиметра в переддень великого державного свята.

Один із таких охочих був Іван Іванович Лапохват. Голова у нього була гарбузовидна. Лице зі свинячими рисами. Коротенько стрижене волоссячко на тім’ї світленьке. На лобі ряснів піт. Мав цей конкурсант ще відгодоване черевце. Білі бровцята і вії. Маленькі очиці, які хитрувато поблискували.

Поклавши розчепірену долоню на широкі груди, Іван Іванович Лапохват захрюкав ще з порога:

— Я до вас, шановний-прешановний пане професоре! Хр-хр… Начуваний! Аякже!

— Сідайте. Ось на цей стілець.

— Вельми дякую!

Іван Іванович сів. І вмить стілець не витримав ваговитого відвідувача. Затріщав і Лапохват, квадратною своєю масою розплившись на підлозі. Але за хвилю та маса опанувала себе і вже сиділа край кушетки.

Притулиметр наказово спитав:

— Почнемо?

— Звичайно! Хр-хр, — захрюкано видихнув Іван Іванович. І тут поспішив додати: — Ох, як я її люблю!..

— Кого?

— Та ж нашу рідну неньку!

— Хм… Похвально. Зараз і перевіримо вашу любов.

— Вперед, професоре!

— Не розмовляйте!

— Слухаюся і підкоряюся! Хр-хр!

Патріотометр запрацював.

І Лапохват дивовижно швидко почав трансформуватися. Спочатку його маленькі очі збільшилися в кілька разів і миттєво наполовину вискочили з орбіт. Вуха полізли догори, більш загострюючись. Ріст їх спинився тоді, коли слухові локатори досягли віслючого розміру. А ще вони на очах Притулиметра обросли довгуватим білим пушком.

Професор із превеликим подивом спостерігав за досі небаченими змінами людини.

А тут і жилка на шиї Лапохвата почала стрімко надуватися, і, зрештою, мала вигляд з добру сосиску. Та «ковбаска» сильно пульсувала. Так, ніби в ній було ще одне серце.

«А може, й серце», — подумав професор і подивився на вимірювальну шкалу.

Тепер у нього очі полізли на лоба. 

Не вистачило шкали. А відтак стрілка пішла на другоме коло.

— Га-га-га-га-га! — зненацька зареготав Лапохват, що аж професор підскочив зі стільця. Тим часом Іван Іванович хрюкав, вдоволено повторюючи: — Добре, хр! Добре, хр! Добре, хрю!

І тут раптом із патріотометра повалив дим.

Роботу з вимірювання патріотизму довелося припинити.

Одне слово, апарат професора Притулиметра вийшов із ладу.

Однак керівництво мерії вирішило, що відібраних кандидатів і так вистачить.

Почався відбір.

І, як сподівалося журі, усі рекорди побив… Лапохват Іван Іванович.

Хрю, хрю…

Микола МАРУСЯК