Три горлиці

Посеред смертоносної війни із рятівних закамарок пам’яті виринають події, люди, які навіть на віддалі є промінчиками духовної стійкості. Такі спогади мають святкову ауру та уподібнені до заспокійливо-медитативного вуркотання горлиці з квітучого весняного саду юності.

І ось, підгодовуючи в холоднечу птахів, мені так захотілося почути той задушевний голос горлиці, що я тихенько обізвалася поетичними рядками з книги «Три горлиці» (Житомир: вид.  ПП Рута, 2025, 116 ст.). 

У передмові, журналістка Галина Паливода пише: «Планида рішуче розвела їх у часі, просторі, життєвих обставинах. Одна вглядалася в небеса, друга вклонялася землі, третя вивчала людей у нескінченних дорогах. А через немало десятиліть виявилося: як не різнилися їхні долі, а ріднила їх одна безцінна риса — бажання вивищитися над буденністю.

Валентина — зізнаючись бентежно: «Я шукала пісню...» 

Людмила — «олюднюючи» все довкола: «горіхи ще по даху бубонять...»

Галина — закохана «у вроду слів» (за М. Рильським), відтворюючи ними вроду попутників...

Я ж продовжу розповідь із життєвої стежини наймолодшої сестри — Валентини, яка характеризує свою непосидючість, впертість (у дитинстві) жартівливими словами батька: «У тебе натурка, як у турка!» Валентина згадує: «Отож і вертілася я біля батька то з маленькою сокиркою, то з пилочкою чи молоточком. А ще дуже полюбляла їздити з татусем на риболовлю та у садок на пасіку, де він працював  колгоспним пасічником. Там я почувалася «справжньою дитиною природи». Додому поверталася зазвичай з великим букетом квітів та розповідала матусі про те, який прекрасний навколишній світ.

Любов до краси землі, світу стала покликом до її майбутньої професії (сільськогосподарського інституту), а ще — основою мережива творчості:

У розмаїтті зримлених промов

 Дай, Боже, віднайти словесні перли,

Щоби в подяці за Твою Любов

Осанною вуста мої завмерли.

Проникливо-чуттєво озиваються вірші Валентини: «Розмова із собою», «Татусеві», «Сиві тумани у моєї мами», «Дідусь Карпо із вічності всміхається», «Вуста лоскоче осінь літом бабиним». Цікавими, саркастичними, у поєднанні з алегоричними образами, є і байки:

Ходить бродить по городу — не гарбуз.

Тут вишукує поживу Чорногуз.

Правда, овочі — не їжа для бузька,

 Але він їм затанцює гопака.

І навприсядки, і скоком — так і сяк.

Може впише в бюлетень якийсь буряк.

Мовить овочам: «У мене є диплом.

 Я насправді дуже гарний агроном.

І команда вельми щедра в мене є: 

Всім по чарці диво-добрива наллє...

Ми порядок ідеальний наведем.

Скажуть люди: «Ну справжнісінький Едем!»

На бадилля понавішував «лапшу» 

«Чуйте, овочі, я правду вам кажу!»

Але доки всі виловлювали гав,

Бусол землю за «лимончики» продав.

Отака в городі сталася «шиза»...

Краще б вибрали начальством гарбуза!

/«Довибиралися»/

Любов до пісні, до неземних польотів на її крилах-мріях, Валентина поєднала з любов’ю до землі:

В голубий серпанок

рими повплітаю,

назбираю віршів

у п’янких полях.

Кину їх на струни — 

зморшки рук жилавих,

і зав’ється пісня 

в макових вустах.

Стануть скрипалями

косарі смагляві,

в огненнії дзвони

вдарять ковалі…

Я шукала пісню,

а знайшла насправді

у шорстких долонях

щастя на землі.

 /«Я шукала пісню»/

Середня із сестер Людмила також обрала сільськогосподарський інститут,  бо «вроджена» і біологиня, і зоологиня. У творчості Людмили присутня казка, проявлення, озвучення всього що живе, цвіте, співає!

... Залистопадило...

Горіхи ще по даху бубонять.

Тумани лізуть наче сиві коні, 

Та все лягають в лузі спочивать.

Печально в воду дивиться вербичка:

Як швидко красне літо промайнуло!

А на горбочку зажурилась дичка,

Останнє яблуко із гілочки струснула.

Колоритними, цікавими є казки, вірші Людмили, які писала для дітей, онуків: «Про зайчика-вуханьчика», «Горобчик», «Нахаба», «У садочку», «Матінка-квочка», «Марійчин дружок», «Вербиченька». Ось, як у захоплюючому вірші:

Бурячки рядочками 

наче під шнурочок

Зайняли земельки

Чималий шматочок.

Гичечка вже стелиться,

Корінці надулись,

У червоні сап'янці

Мов на свято взулись.

А ось поруч огірочки

У зелених кожушках — 

Веселенькі, чепурненькі, 

Ще й колючки на щоках.

Збоку морква виглядає,

Пишні коси — хоч куди.

До пастернака моргає:

«Нумо, брате, підійди!»

А зубата кукурудза 

Поглядає з висоти,

Золотаві волосинки

Ліньки в косу заплести.

Тут горох пихатий лізе 

Вусами чіпляється 

І пузатими стручками

Занадто пишається.

На грядках життя вирує

Всяк на витівки мастак,

Лиш перчиця щоки дує,

Все здається їй не так. 

Дметься злюка, червоніє,

Тупає ногами,

Бо вона любить не вміє — 

Характер поганий.

/«Життя на грядці»/

Проявлення свого казкового бачення Людмила пригадує з дитинства:

«Я — несмілива, хвороблива, закомплексована дівчинка. Та дні мої сповнювалися світлом, щастям, коли приїжджала старша сестричка Галина, тоді студентка університету. Саме вона навчила мене бачити прекрасне. Влітку ми ходили в поле, де багато польових квітів, і плели віночки. Дотепер дуже люблю ромашки та волошки. А взимку вона мене возила на санчатах у зимову казку».

Нині Людмила поєднує творчий процес із плетінням для Захисників України теплих  шкарпеток: «аби в холодних мокрих окопах вони когось зігріли».

Творчість Галини, найстаршої із сестер, доповнює мелодії книги «Три горлиці» —  кришталевим  відлунням українського слова, світлом новостворених образів та омріяних світів. Філігранна майстерність творчині та збирачки затертих перлів рідної української  мови проявлена чи не в кожному рядку її поетично-прозових оповідань. Ось, приміром, як у оповіданні «Зронила золоті сап’янці».

— Скажімо,  як гарно звучить: «сап’янці».

Це слово чула ще в далекому дитинстві, либонь від бабусі Ликери. А що воно означає? Це  — чоботи або черевики, пошиті зі сап’яну, тобто з тонкої м’якої шкіри найрізноманітніших кольорів, яка здебільшого виготовлена з козячих (рідше — овечих, телячих) шкур.

Повторюю: «Сап’янці, сап’янці»... І раптом, немовби із глибини серця зазвучало:

Ой у неділеньку рано-вранці,

Зронила Зоря золоті сап’янці.

Впали вони в глибоку криницю,

І все навкруг — як заіскриться!

Прийшла дівчинонька воду брати,

Здивувалася, що й не сказати.

Зачерпнула сап’янці відерцем,

Притулила їх до свого серця.

І раптом чує голос чарівний:

«Це ж тобі, сестронько, на весілля».

 А ось так авторка бесідує вже з іншим забутим словом:

— Осоння ... Яке ж гарне, сонячне слово! Чи ж не з дитинства вперше почула його. Либонь від свого діда Карпа. Бува, сідав десь на осонні та й міркував  про щось. А осоння — це незатінене  місце, що освітлюється та обігрівається сонцем.

І спало мені на думку:

На осонні,

На яснім осонні — 

Так славно мені.

 Усміхається сонях, 

Промениться спросоння — 

Так любо мені...

По зелен-стежині

Походжає лелека —

Так гоже мені...

Лелеко, лелеко,

Відлетиш ти далеко — 

Так сумно мені...

Відлітом — прилітом,

Прилітом — відлітом

Лічиш роки мої.

Їх все менше попереду,

А все більше в минулім —

Так тривожно мені...

Візьми ж ти, лелеко, 

На бистрі крилечка

Душу мою.

Вражають короткі гостро-сюжетні оповідання — насичені народними традиційними елементами, приказками, глибинною філософією і водночас органічною простотою: «Віднайдена тиша», «Татарське зілля», «Подарунок», «Хата моя, біла хата»,  «Забутий глечик», «До сина», «Страждальна мати під хрестом стояла», «Лист удалечінь», «Ой бігла вночі лісом зимовим», «Романс при вечірній зорі».

До речі, Галина Кругляк — відома журналістка, яка багато років працювала власним кореспондентом обласної газети «Житомирщина», у редакції міської газети «Звягель». Вона — талановита авторка книг: «Не залиш душі подорожньої», «З глибин пам’яті і серця», «Операція Крос», «Надія» та інших. Поетично-влучно охарактеризувала старшу сестру наймолодша Валентина:

Ти — ніби мавка у портупеї, 

Біла лелітка, озброєна словом,

Неньчина ніжність

І батьковий кремінь,

Загадка вічна у світі земному.

/З вірша «Ювілейне»/

До сказаного варто додати, що три сестри — авторки чудової книги, окрім письменницького хисту, наділені рідкісною скромністю. Вони ніколи не подавалися на жодні з літературних конкурсів, не претендували на жодні нагороди. Ці три славні Українки невтомно працювали, ростили дітей, дарували казки онукам та своїм цілющим словом оживлювали, настроювали світляні струни для наснажуючих мелодій українських Горлиць. Можливо, у цьому покликанні Валентина, Людмила та Галина знайшли істину, про яку говорив Григорій Сковорода: «Пізнаєш  істину —ввійде в твою кров сонце».

Ніна ТАЛЬКО-ПЕТРУК, 3 березня, 2026 р.