Втрачаєш на війні здоров’я — починаєш боротися за права людини з інвалідністю

Ми часто говоримо про повагу до захисників, і донатимо, і вшановуємо хвилини пам’яті, але не всі, хто став на захист України, переконані у суспільній повазі до них. Більше того, захисники іноді на кожному кроці стикаються з неповагою і це завдає їм болю.

Мій співрозмовник цього разу — ветеран, інвалід війни 1-ї групи Іван Волянський, він разом із дружиною і чотирма дітьми мешкає у Дідовичах. Ми зустрілися на інтерв’ю, де він мав розповісти історію свого життя, про службу на війні і про те, що пише ікони. 

Сільську хату оздобив Петриківським розписом

Іван Волянський за освітою — художник-оформлювач, його дружина Олеся — майстер художньої вишивки. Вони познайомилися в училищі на Хмельниччині, після закінчення якого майже одразу одружилися і щасливо живуть ось уже 30 років. За освітою так і не влаштувалися, але творчість у їхньому житті присутня. Олеся вишиває, а Іван став іконописцем. 

Їхня доля непроста. Іван виховувався в інтернаті, з мамою жив дуже мало, а батька взагалі не знає. Довелося самостійно ставати на ноги, скитатися по різних оселях, власного житла довго не було. 

Рік тому придбали будинок у Дідовичах. Зробили косметичний ремонт, насаджали трояндові кущі (нарахували загалом 101 кущ), потроху обживаються. 

Іван оздобив хату Петриківським розписом, чим додав простенькому сільському житлу неабиякої ексклюзивності. Усі сусіди тепер заглядаються, захоплюючись яскравими квітками на фасаді. 

Діти у цій сім’ї мають оригінальні імена: Святослав, Іван, Іларіон та Роксолана. Навіть тваринки тут мають незвичні прізвиська! Пекінес — на ім’я Принцеса, а шиншилу назвали Ахілесом. Уміють у цій родини жити з гумором, більшість часу проводять разом. Утім, були в них і непрості часи.

На війні втратив ногу від розривної кулі

Особливо, коли на війну у 19 років пішов син Святослав, підписавши контракт на три роки. Нині він уже звільнився. Служив у 24 бригаді, зокрема, у Часовому Яру на Донеччині. Зараз місто майже повністю зруйноване через інтенсивні бойові дії. 

Слідом за сином на війну пішов і батько. Сказав дружині: «Мій син служить, як це я буду вдома?» Хоча в чоловіка була можливість не воювати, маючи доньку з інвалідністю. Але він пішов на фронт, у складі 3-ї штурмової бригади. Лишається лише уявити, що творилося тоді в душі матері Олесі, яка три роки не могла спати, переживаючи за обох хлопців на війні. 

На щастя, син Святослав повернувся додому цілим і неушкодженим, хоча війна продовжує про себе нагадувати. Нещодавно загинув побратим і друг, з яким вони разом ходили на бойові виходи…

Батько Іван отримав важке поранення через рік служби. Сталося це на Луганщині, у перший же день нового року. До них тоді прорвалася ворожа група, й у ногу Івана влучила підступна розривна куля, хоча застосування такої зброї заборонене в бойових діях. 

Треба було відбиватися і тримати позицію, бо здаватися у полон боєць не збирався.  Довелося накласти турнікет, без якого довелося би швидко стекти кров’ю, адже зачепило підколінну артерію. 

Потім на підпомогу прийшли побратими, ворог почав атакувати дронами і бій суттєво затягнувся. Близько 

30 годин на нозі Івана був турнікет… Звісно, коли вийшли, то врятувати ногу не вдалося. 

Першу операцію захиснику робили в Харкові, а потім було довге лікування та реабілітація.

Ікони розліталися, як «гарячі пиріжки»

Писати ікони Івану подобалося задовго до війни. Свого часу його роботи користувалися попитом і розліталися, як «гарячі пиріжки». Купували їх не лише українці, а й покупці сусідніх країн. Сини допомагали: готували дошки для розпису ікон.

Найдорожчу свою роботу Іван продав за сто тисяч гривень, інколи ікони дарував. Нерідко їх купували прихожани у храми, які вони далі прикрашають. 

Вдома у автора зберігається лише остання, найсвіжіша ікона, на якій зображено Архангела Михаїла.

— Я люблю писати в стилі українського бароко, — каже Іван. Це — унікальний період, коли суворі візантійські канони поєдналися з живим європейським мистецтвом, реалізмом і нашим національним козацьким духом. До війни я на-

писав 3700 ікон — усі вони тепер у колекціях різних людей. Серед покупців було чимало багатіїв, дехто купував мої ікони оптом, щоб потім продати і заробити на цьому. Тоді це було модно. 

Цікаво, що один із елементів на іконах автора — намальовані квіти. Якщо придивитися до них — можна розгледіти в цих візерунках цікаві біблійні сюжети і постаті. 

Талант батька трохи передався доньці Роксолані, яка багато малює. Дуже швидко списує олівці, фарби чи фломастери. Сини більше займаються технікою, люблять ремонтувати автівки, мотоцикли. 

Панічні атаки через неповагу до захисників

Коли нахлинають спогади, у Івана трапляються панічні атаки. Один із тригерів для нього — брак поваги до захисників у суспільстві. Каже, під час реабілітації у Львові він цього зовсім не відчував. У транспорті, наприклад, не потрібно було нікому доводити, що маєш право на безкоштовний проїзд. Удома — дратівливі ситуації чи не на кожному кроці.

— Дивлюся на людей, які у супермаркеті навіть чергою не поступляться військовому з ампутацією, і не раз думаю: а заради чого ми воюємо? Якщо й пропускають, то відчуваєш себе під прицілом неприємних поглядів. Мовляв, ходять тут, потребуючи допомоги і забираючи чийсь час… Не так має бути.

На парковках порушники займають місця для людей з інвалідністю

Це — одна з найбільш неприємних тем у місті. 

Уже не раз доводиться чути, що біля Звягельської лікарні місця на парковці для водіїв з інвалідністю постійно зайняті, і правоохоронці досі не вирішили цю проблему. За кордоном, наприклад, порушників легко можна визначити за відсутністю документу про інвалідність на лобовому склі. У нас — у машині нікого немає, тож «шукай вітра в полі». Тим, для кого місця на парковці облаштовані, але місць для них (!) немає, доводиться сваритися, виборюючи своє законне право на парковку. Що за ганебне ставлення таке? І чи винні в цьому правоохоронці, а не безвідповідальні водії?!

— Десять разів треба об’їхати територію, щоб запаркуватися хоча б десь, а потім на милицях, без ноги, здалеку шкандибати… То я ще можу дошкандибати, а що казати візочникам, яким треба місце поруч з автівкою на парковці, щоб поставити крісло колісне і пересісти на нього?! Я говорю не лише про захисників, а й про всіх людей з інвалідністю — має бути повага до них у громаді!

«Не пустили в туалет для людей з інвалідністю, бо я був не на візку»

— Ще була в мене прикра ситуація у громадському туалеті біля Палацу культури, — продовжує розповідати Іван, — коли працівниця не впустила мене в туалет для людей з фізичними обмеженнями. Каже: «Ви не візочник, тому йдіть у звичайний туалет». 

Але ж спеціально облаштовані туалети не лише для візочників, а для людей з інвалідністю! Чому працівникам цього не пояснили? Чому ми маємо через чиюсь необізнаність терпіти незручності? Мені, наприклад, потрібно було зняти протез, як я можу це зробити у звичайному туалеті, без поручнів тощо?! Ще й двері не закриваються там…

Іван тоді почав знімати ситуацію на відео, але йому доводили, що якщо на дверях намальовано візок, то й пускати туди мають лише візочників… Крім того, кабінки для людей з інвалідністю в обох громадських туалетах постійно зачинені, а коли просять їх відчинити, то, на думку Івана, доводиться зустрічати невдоволення працівників. 

Можливо, є для цього підстави, адже в незачинених кабінках частіше доведеться прибирати за небросовісними відвідувачами, але чому невдоволення, коли скористатися послугою прагне людина, яка має право на неї?

У міській раді сказали, коли Іван з дружиною прийшли писати скаргу, що вперше таке чують і пообіцяли розібратися. Оце і є безбар’єрність — доступність усіх послуг: як фізична, так і моральна. Починається вона з кожного з нас, а не лише з міської ради чи правоохоронців, яких ми так любимо критикувати.

Декларують підтримку, але не завжди вона є 

— Ще були ситуації неприємні, — ділиться далі Іван. — Наприклад, зробили захід для ветеранів у Центрі зайнятості, розповідали про необхідність залучення захисників у життя в тилу, про можливість працевлаштування. А коли я запитав, де є вакансії для інвалідів війни 1 групи, як у мене, то сказали, що їх немає….

На іншому заході, де виступав міський голова, я хотів підійти і поспілкуватися з ним, дати поради щодо ветеранів. І знаєте що? Поки я дошкандибав на милицях, то він уже поїхав. Якщо це заходи не для «галочки», то потрібно знати ситуацію справжню, а не «для картинки», — переконаний ветеран. — Ось і коли приходить зима зі снігом, ветерани з ампутаціями часто залишаються без змоги вийти на вулицю і пересуватися, бо дороги нечищені особливо у селах. Бувало, зверталися, кажуть: «Нема трактора». Про це треба думати заздалегідь, якщо декларують повагу до захисників.

Разом із тим Іван подякував Ветеранському простору, який у Звягелі допомагає вирішувати різні питання. «Зокрема, хочу подякувати усій їхній команді — ці люди на своєму місці, побільше би таких, і ми би всі справилися».

Юлія КЛИМЧУК