Війна впливає і на вчителів: «Може, час створювати умови, за яких у цій професії хочеться залишатися?»

Обговорення в мережі викликав допис Ольги Мищик, учительки географії Ліцею №1 імені Лесі Українки, спеціаліста вищої кваліфікаційної категорії. У дописі відверто йдеться про наболіле: як нерідко почуваються нині педагоги, котрі також живуть у війні, маючи при цьому неабияку відповідальність у суспільстві. 

Можливо, деякі думки посприяють усуненню проблем, що виникають в освіті, допоможуть краще зрозуміти освітян, покращать якість навчального процесу та зменшать психологічне навантаження на його учасників.

«Дістало. Просто дістало… Коли нарешті заговорять про вчителя не як про людину, яка всім щось винна, а як про людину, яка теж живе у війні?

Вчитель залежить від повітряних тривог. Він не просто перериває урок — він веде дітей в укриття, відповідає за їхню безпеку, заспокоює, підтримує. А потім повертається до роботи й намагається навчати так, ніби нічого не сталося.

То навчаємося по суботах, бо попереду канікули. То вже ні. То одні правила, то інші. І все це потрібно якось пояснити дітям, батькам, організувати й виконати.

Адміністрація часто сама є заручником обставин і змушена підтримувати те, що диктує управління освіти. А вчитель залишається між наказами, реальністю та нескінченними очікуваннями суспільства.

Батьки? У кожного — своє бачення освітнього процесу. Хтось розуміє, хтось вимагає, хтось телефонує цілодобово, пише повідомлення у вихідні, увечері, а іноді й тоді, коли людина давно мала б відпочивати.

МОН додає нові й нові обов’язки, значна частина яких у воєнний час виглядає щонайменше абсурдною. Табелі харчування, облік проїзних квитків, нескінченна звітність, папери, таблиці, документи…

1. Коли вчителю вже просто навчати?

А тепер додайте сюди олімпіади у вихідні. У такі буремні часи, коли кожен день може принести нову тривогу, новини про обстріли й черговий привід для хвилювання. Додайте підготовку учнів, супровід, організацію, відповідальність. Ніби вихідний учителя — це якась зайва розкіш, на яку він не має права.

«Учитель року», МАН, добрі практики, конкурси, презентації, звіти… Ще одна ініціатива, ще один захід, ще один дедлайн. Підготуй, організуй, напиши, презентуй, оформи, відзвітуй.

А для чого? Чи справді всі ці зусилля потрібні дітям і вчителям? Чи, може, часто все зводиться до красивої звітності, галочок у документах, рейтингів і показників, які комусь потрібно продемонструвати?

Де час на якісну підготовку до уроків? Де час на відновлення? Де право на вихідний без почуття провини за те, що ти не береш участі ще в одному заході?

Безоплатна додаткова робота, додаткові вимоги, постійна доступність, відповідальність за все й одразу. Де межа? Де повага до особистого часу? Де право вчителя просто бути людиною?

1. Окреме питання — методична підтримка.

Методичний центр мав би бути місцем, куди вчитель може звернутися за допомогою, порадою, фаховою підтримкою, де його почують і допоможуть знайти рішення. Але що робити, коли замість допомоги з’являються нові вимоги, завдання, дедлайни та очікування?

Від учителя вимагають активності, участі, результатів і звітності. Але де в цей час реальна допомога? Де підтримка в складних ситуаціях? Де розуміння обставин, у яких сьогодні працює педагог?

Методична установа має бути ресурсом для вчителя, а не ще однією ланкою, яка збільшує його навантаження.

Бо якщо структура не допомагає долати труднощі, не чує запитів і не пропонує практичних рішень, закономірно виникає запитання: у чому тоді її справжня цінність для педагога?

Можливо, настав час не лише вимагати від учителів, а й самим продемонструвати, яку реальну користь, підтримку та допомогу вони отримують від тих, чия робота саме в цьому й полягає.

Бо красиві звіти про методичну роботу — це ще не методична допомога. А кількість проведених заходів — не показник того, наскільки полегшилася праця вчителя.

1. І найболючіше — учителі виснажені.

Так, виснажені. Психологічно, емоційно, фізично. Бо війна впливає не лише на дітей, батьків, військових чи чиновників. Вона впливає і на вчителів. Ми теж чуємо вибухи, читаємо новини, хвилюємося за своїх рідних, живемо в тривозі й невизначеності. Ми теж маємо особисті проблеми, страхи та втому.

Але чомусь у суспільстві досі живе думка, що вчитель отримує зарплату ні за що. Що він нічого не робить, що йому постійно потрібно «відпрацьовувати», доводити, виправдовуватися, бути доступним і вдячним за те, що має роботу.

Серйозно?!

Невже вчитель бажає повітряних тривог? Невже він запускає «Шахеди»? Невже він вирішує, коли буде обстріл, коли закриють школу й коли діти зможуть спокійно навчатися?

То чому за обставини, яких він не створював, учитель має постійно виправдовуватися перед усіма?

Учитель — не робот. Не цілодобова служба підтримки. Не безкоштовний секретар, бухгалтер, диспетчер і виконавець усіх забаганок. І точно не людина, на якій можна безкінечно економити, перекладаючи на неї все нові обов’язки.

Учитель — це людина, яка навіть у час війни намагається дати дітям знання, стабільність і відчуття нормального життя.

Можливо, уже час перестати вимірювати роботу вчителя кількістю конкурсів, олімпіад, сертифікатів і заповнених таблиць? Бо справжня робота вчителя не завжди має красиву назву, не завжди потрапляє у звіт і не завжди приносить додаткові бали до рейтингу.

Іноді це — вчасно помічена дитяча тривога. Пояснена тема після безсонної ночі. Урок, проведений між повітряними тривогами. Підтримка учня, якому страшно. І щоденна спроба втримати нормальність там, де її давно намагаються зруйнувати.

Тож перш ніж сказати, що вчитель «нічого не робить», спробуйте хоча б один день прожити його робочий день.

Бо освіта тримається не на нескінченних наказах, табелях, рейтингах і галочках. Вона тримається на людях. А люди теж мають межу.

І якщо ми справді хочемо зберегти освіту, то час нарешті почати берегти тих, хто її забезпечує.

Учитель теж живий. Учитель теж у війні. Учитель теж має право на втому, вихідний і повагу.

І, можливо, найважливіше зараз — не вимагати від учителя ще більше, а нарешті запитати: «Як ти? Ти справляєшся?»

1. А які рішення?

Не чергова реформа на папері. Не ще одна комісія. Не новий звіт про те, як ми дбаємо про вчителя.

А конкретні кроки:

• Менше бюрократії. Прибрати дублювання звітів, таблиць і документів, які не впливають на якість навчання.

• Захист особистого часу. Чітко визначити межі робочого дня вчителя, право на вихідні та відпочинок. Не перетворювати месенджери на цілодобову службу підтримки.

• Жодних заходів заради галочки. Олімпіади, конкурси, МАН, «Учитель року» та інші ініціативи мають бути можливістю для професійного розвитку, а не нескінченним обов’язком.

• Оплата додаткової роботи. Супровід учнів, організація заходів у вихідні та інша робота поза встановленим графіком мають відбуватися з дотриманням трудового законодавства та належною компенсацією.

• Передбачувані рішення в освіті. Зміни в розкладі, навчанні у вихідні та організації освітнього процесу мають бути обгрунтованими, завчасними й узгодженими з реальними умовами воєнного часу.

• Психологічна підтримка педагогів. Не на словах, а через доступні програми допомоги, профілактику професійного вигорання та реальне право на відновлення.

• Реальна методична допомога. Менше формальних заходів і вимог — більше практичних рекомендацій, фахових консультацій, готових інструментів та підтримки, яка справді полегшує роботу вчителя.

• Повага до професії. Учитель не повинен постійно доводити, що він працює. Довіра, гідна оплата праці та належні умови — це не привілей, а основа нормальної освіти.

Дати вчителям реальний голос у рішеннях, які стосуються їхньої роботи. Не ставити перед фактом, а чути. Не додавати обов’язки, не забравши зайвого. Не вимагати стійкості безкінечно, не створюючи умов для відновлення.

21 рік в освіті навчив мене багато чого. Але я не хочу звикати до того, що виснаження вчителя вважається нормою.

Бо якщо ми й далі вимагатимемо від учителя неможливого, одного дня може виявитися, що вимагати вже немає від кого.

1. І найважливіше…

Сьогодні ми маємо можливість працювати, навчати дітей, будувати плани й висловлювати своє невдоволення лише завдяки тим, хто боронить Україну.

Низький уклін і безмежна вдячність нашим Збройним Силам України за кожен день життя, за можливість бути вдома, обіймати рідних і продовжувати свою справу.

Вічна шана полеглим Захисникам і Захисницям. Честь, повага та підтримка тим, хто сьогодні на передовій. Дякуємо за кожен ранок, за кожну можливість жити, працювати, любити й мріяти.

На тлі їхньої боротьби особливо гостро розумієш ціну людського життя, часу й сил. Тому так хочеться, щоб у тилу було менше формалізму, зайвих вимог і гонитви за показниками — і більше людяності, відповідальності та реальної допомоги тим, хто працює для майбутнього України.

21 рік в освіті…

Я бачила різне, переживала зміни, реформи, нові вимоги й нескінченні нововведення.

Але те, що відбувається зараз, — це якийсь передоз.

Передоз бюрократією. Передоз безглуздими вимогами. Передоз звітністю. Передоз очікуваннями, що вчитель має витримати абсолютно все.

Я не хочу звикати до цього. Не хочу вважати нормою те, що давно потребує змін.

Учитель не просить особливого ставлення. Він просить справедливих умов праці, поваги до свого часу й можливості виконувати свою головну роботу — навчати дітей.

Може, досить говорити про престиж професії? Може, час почати створювати умови, за яких у цій професії хочеться залишатися?

Учитель теж живий. Учитель теж у війні. Учитель теж має межу.

І поки наші Захисники боронять Україну, ми маємо хоча б у тилу навчитися берегти одне одного.

Слава Україні! Слава ЗСУ!»

Підготувала Юлія КЛИМЧУК