Я — син свого поліського села!

1 квітня 2019 року святкує своє перше 77-ліття технічний працівник Орепівської школи I-III ступенів — Володимир ДАНИК — скромна, творча особистість, автор чотирьох збірок поезій. Його поетична палітра вирізняється широким творчим тематичним різнобарв’ям, козацьким сміхом сатири Степана Руданського і Павла Глазового про негаразди нашого повсякденного життя. Колектив газети «Звягель» бажає нашому земляку здоров’я, нових творчих злетів, а для читачів газети пропонує вірші з доробку Володимира Даника.

ПОСЛАННЯ-РУШНИКИ
Коли війна усе живе косила,
А сон-трава в окопах зацвіла,
Матуся навесні мене родила
В хатиночці поліського села.

Солдаткою все ниву колисала,
Тримаючи то плуга, то серпа…
Мене ж матуся в полі сповивала
На в’язочці із житнього снопа.

Три гілочки, рядниною накриті,
У крапельках живильної води,
Жива стерня, волошки сині в житі
Мене оберігали від біди.

В голодний час зростав я сиротою,
Шукав у праці щастя — джерело…
Моє дитинство, вкрадене війною,
До мене так ніколи й не прийшло…

За хліб святий, а не заради слави,
Дорогу з пекла в рай я торував,
Всі сорок літ на теренах держави
Садив сади і ниву засівав.

Тепер в село, до рідного порога
Мене стежина долі привела.
Тут жить мені, я — хлібороб від Бога,
Я — син свого поліського села.

Тут — всесвіт мій, мій корінь родоводу
За всі віки проріс у глибину,
Свята колиска рідного народу
І дух любистку, м’яти, полину!
Живуть в моїх Орепах люди милі,
Плекають ниву-матінку з руки…
Тут — хрест святий на маминій могилі
Від всіх прийме «послання — рушники»!!!

МОЄ КРЕДО
Шаную Бога і родину,
Бо вірю в святість цих ідей.
Я слово щире, як хлібину,
Несу в дарунок до людей.

Спішу добро усім робити,
За плугом йдучи до мети,
Бо хочу правді послужити
І людям — вповні перейти!!!

ГОРЕНЬКО МОЄ!
Теплий літній вечір
Срібло зорям носить.
В річковому плесі
Місяць воду п’є…
Під віконцем хати
Козак юнку просить:
— Вийди у садочок, серденько моє!
За два довгі роки
Скучив за тобою,
Бо в Європі, зоре, наймитом служив,
Підемо, голубко, у гай під горою,
Де тебе, кохана, вперше я зустрів.
Тільки замість тебе
Вітер стоголосить,
Від причілка хати
Пустка звоном б’є:
— Твоя Катерина сіє, жне і косить,
Наймитує в світі серденько твоє!
В бур’янах левада сумно квітувала,
Братик-хміль калину, як сестру, обплів…
Чому ж Україна мачухою стала
Для рідні святої, доньок і синів?!
Теплий літній вечір
Срібло зорям носить,
Повний вірний Місяць
В Случі воду п’є…
А козак у шинку
Все шинкарку просить:
— Утопи в горілці… горенько моє!!!