Медсестра-скульптор: «Хочу, щоб люди заходили у нашу сільську школу і казали: «Ну, ні фіга собі!»

Неважливо, де ти, а важливо — хто ти. Це — влучно про медсестру сільської школи у Покровській Багачці на Полтавщині. Оксана Танська (по чоловіку — Деркач) — випускниця Новоград-Волинської ЗОШ №7, і коли доля прописала для неї сільський сценарій, вийшовши заміж за тутешнього парубка, вона не змогла плисти за течією. Душа з дитинства тягнулася до малювання і творчості, тож, коли медичні знання були засвоєні, настав час повернутися до найпотаємнішого. Вона завжди була такою непосидючою і небанальною — їй подобалося додавати творчість у різні епізоди свого життя. А коли її руки, що раніше робили уколи, відчули глину, з цього дуету почали народжуватися неперевершені сюжети.
Зараз у школі, де працює Оксана Петрівна, керівництво залюбки проводить екскурсії, адже кабінети різних класів «говорять» до учнів, маючи на стінах не лише шпалери чи фарби. На них живуть відомі герої літературних творів: Карлсон, Маленький принц, Дюймовочка, Чеширський кіт та багато інших. У цьому, переконана медсестра-скульптор, новий подих її життя.
— Життя досить одноманітне. У мене тільки й радості, що щось ліпити нове, — ділиться думками медсестра Оксана. — Це — наче мандрівка кудись для мандрівника… Щоправда, у мене грошей вистачає, хіба що, на мішок сатенгіпсу.
— Оксано, що ж стало поштовхом до такої твоєї незвичайної творчості?
— Одного разу ми робили звичайний ремонт вдома, переклеювали шпалери. Захотілося щось таке «живе» на стіну… Подумала тоді: картина — це щось не живе, панно — теж не воно… Аж поки одного разу я побачила настінну ліпнину… Стіна виглядала настільки живою, ніби щось розповідала! І мене дуже зацікавив такий спосіб оздоблення.
— Як прийшла тобі думка робити щось подібне у сільській школі? Адже, зрозуміло, що це складно: й у міських школах часто всі працюють у рамках, не бажаючи виходити з них…
— Перша моя робота була у шкільному коридорі молодших школярів. Мені завжди хотілося трохи прикрасити стіни школи, де я працюю. Щоб замість правила «десять не можна» було щось добре, мультяшне…
«Давай, не бійся», — сказала мені одна вчителька. І почалася моя творча робота. Малюночки з дитячих журналів, книжок, підручників лягали простим олівцем, а тоді злегка витиналися над поверхнею за допомогою гіпсу і звичайного маленького шпателю та пальців... Згодом мені подруга подарувала спеціальні інструменти для художників і скульпторів. Проте, у мене не було б ніякого прогресу без порад професіоналів з Інтернету. Завжди дослухаюся до порад, критики. Адже спеціальної художньої освіти не маю. А ще мене дуже надихають незвичайні подорожі, музеї, екскурсії, дощ, музика, діти, люди.
— Ліпнина — елемент сучасного інтер’єру, за цю роботу люди отримують нормальні гроші. Не маєш бажання працювати у цьому напрямку?
— Я не беруся за замовлення. Є невпевненість, тому що не завжди отримую такий результат, як на картинці. Думаю, бракує знань і вмінь. А ще я не люблю, коли стоять над душею і обмежують у часі. У житті — так само.
— З якою метою твоя душа прагне оздобити стіни школи в оригінальні сюжети?
— Я хочу, щоб коли люди заходили у нашу школу, то казали: «Ну, ні фіга собі!».
— Вже є якась реакція на твої роботи?
— Так. Інколи до нас просяться сусідні школи, щоб подивитися на наші «фішечки».
— Чи плануєш здобути професійні знання і заробляти нормальні гроші за свою роботу?
— Звісно, в глибині душі таке бажання є. Але найбільше моя душа радіє, коли моїми роботами милуються. Особливо, коли радіють діти.
— А як реагують на твою творчість учні та колеги?
— Учні дуже тішаться і, до речі, бережно ставляться до моїх робіт. Коли хтось питає, що це за краса, то вони кажуть: «То нам наша Оксана Петрівна робила». Ми навіть із дітками якось разом ліпили фоторамку, вони були в захваті! Щоправда, у прибиральниці такого захвату не виникло, бо все навколо було біле від матеріалу….
— Попри це, ти все ж маєш однодумців у своїй школі, чи не так?
— О, у школі щоліта тільки й чекають на мої новинки! Я тоді ліплю, коли відпустка, або ж канікули. У класах поробила класні куточки: щоб і учнівські фото було куди приліпити, і потрібну інформацію для батьків.

— Часом твої мрії виходять назовні у вигляді Тауерського мосту в кабінеті англійської мови… Це якось не вписується у рамки сільської медицини?
— Я давно мріяла виліпити Тауерський міст. Це була велика практика для мене, адже там багато дрібних деталей. І знаєш що? Тепер мрію його побачити на власні очі!
А ще я поперероблювала стенди у фойє, бо мене дратував той СРСР, що там був…
— Які були прагнення, коли брала у руки шпатель, сатенгіпс і ліпила?
— Щоб наша сільська школа стала красивою і незвичайною. І це вдалося. Якщо до нас у школу привозять гостей на екскурсії, то, мабуть, комусь таки це подобається. Те, що незвичне, і що виринає з-поміж буднів, торкає… А ще учні молодших класів взимку, коли грають у кольорового кеча, мають змогу торкатися різних кольорів на моїх роботах в коридорах (сміється — авт.). Разом ми не лише прикрашаємо школу, а й ліпимо роботи на патріотичні конкурси.
— Знаєш, у цьому відчутний більший патріотизм, ніж у промовах деяких політиків.
— Я дуже цьому радію. Насправді, кожен із нас може робити багато. Я знайшла такий спосіб у своїй роботі. Сподіваюся, це приносить користь закладу, де я працюю, і людям, які поруч.
— Нових тобі емоцій, вражень та ідей!
— Дякую!