«З ПОЛУМ’ЯНИМ ПРИВІТОМ!»

Ірина розлучилася з чоловіком, коли сину Андрію не було ще й року.
З першим чоловіком не пощастило. Пив, прикладав руку, часто не приходив додому.
На майбутнє втратила будь-яку надію.
Та незабаром познайомилася з Леонідом. Він виявився тим чоловіком, котрий їй на той час був потрібний. Згодом одружилися.
Вітчим до Андрія ставився, як до свого рідного.
Через деякий час Леонід за кредит купив будинок.
Розлад у сім’ї настав тоді, коли Андрію виповнилося сімнадцять. До цього часу не лише Ірина почала заглядати до чарки, а і її розбещений син.
Потім господарка втратила роботу. А одного дня Андрій привів додому молоду жінку, з якою став співмешкати.
З усіх працював лише Леонід. Щоб прогодувати утриманців, він хапався за будь-яку роботу. Тому, коли до нього прийшов сусід і попрохав допомогти за певну плату порізати дрова, той одразу погодився.
— Пішли зі мною, — сказав Леонід пасинку. — Хоч на хліб заробиш.
Андрій неохоче погодився.
Дрова різали близько трьох годин. Андрій, не звикший до такої роботи, махнув рукою:
— Не можу я вже. Руки болять. Піду я.
Він знав, що вдома передбачається п’янка.
Пиячили у тому ж складі: він, мати і співмешканка. Пригощав сусід, котрий приїхав із заробітків з Росії.
Після добрячої випивки всі троє завалилися спати.
Леонід втомлений повернувся додому. Коли він побачив пожильців, котрі хропіли в різних кімнатах, його охопила образа і злість.
Спробував підняти Ірину, але та і язиком не могла повернути.
— Підводься, — затермосив Леонід пасинка. — Хоч ти по господарству допоможи.
— Та пішов ти!.. — вилаявся Андрій. — Не чіпай, коли я сплю!
— Як ви мені набридли! — закричав Леонід. — Ніхто працювати не хоче! Тільки жерете і горілку хлебчете!
— Ти чого, татуньо, баскалишся?! Остинь! — пасинок скочив з ліжка. Схопив вітчима за груди.
Леонід відштовхнув Андрія.
— Та який ти мені син? — кипів він — Спалю! Все спалю до бісової матері! Нічого вам не лишиться!
Від шуму прокинулися мати із співмешканкою. Але у сварку не втручалися.
— Я сам усе спалю! І тебе також! — рявкнув пасинок і вибіг у веранду.
Повернувся він з п’ятилітровою каністрою бензину.
— Ти що робиш? — вирячився Леонід. — Постав каністру.
— Пізно, татуню!
— Дай каністру! — вітчим спробував забрати бензин.
— На тобі! — Андрій ударив Леоніда в пах.
Коли вітчим упав, пасинок полив його голову і тулуб бензином. Відтак чиркнув запальничкою.
Леонід спалахнув, мов факел.
— Що ти наробив, сину??! — заверещала Ірина…
…Спочатку мешканці вулиці побачили, як з вікна будинку їхніх сусідів запалахкотів вогонь. Потім у двір вискочив чоловік, охоплений полум’ям. Волаючи од болю, він почав качатися по траві. Коли йому вдалося збити полум’я, схопився і кинувся кудись бігти.
Будинок за його спиною запалахкотів з новою силою.
Хтось із сусідів викликав «швидку». Обгорілого, але ще живого, Леоніда завезли до реанімації. Проте прожив він трохи більше доби. Його ж будинок згорів дощенту.
Ось так пасинок віддячив своєму вітчиму, котрий його зростив і котрий, по суті, замінив йому батька. В народі кажуть, що не ті батьки, які тебе родили, а ті, які виховали. Та, на жаль, для окремих «відморозків» різниці не існує. З однаковою жорстокістю вони розправляються і з тими, і з тими.