Життя догори ногами: звягельчанин підкорює британців трюками на руках

Інколи його порівнюють з відомим українським еквілібристом, гімнастом Анатолієм Залевським. В обох здається тіло, наче пластилін — ліпити з нього можна різні фігури. У дитинстві наш земляк Олександр Войтович танцював в ансамблі «Грація», в старших класах наполегливо займався футболом. І те, й інше довелося поєднати, коли хлопець вступив у столичне училище культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Фізично підковані та артистичні студенти могли розраховувати на стипендію, тож Сашко поставив собі мету і легко потрапив у число успішних. Таким чином танці стали професією для колишнього футболіста.
Сьогодні звягельчанин мешкає і працює в Лондоні, виконання трюків на руках (еквілібристика) стали його професією. Про це — наше наступне інтерв’ю.
— Під час навчання в училищі тренування займали по 6-10 годин щодня. Ось тоді для мене це стало чимось невід’ємним. За період навчання довелося бути і танцівником, і артистом, і хореографом, і старостою групи та хореографічного відділу, відповідати за репетиції, концерти.
— А про роботу за кордоном ти мріяв?
— І мріяти не мріяв, але завжди йшов до чогось особливого. Тим паче, що за кордоном перспектива та реалізація в моїй сфері суперова. Зараз облаштовую своє життя. Не можу сказати, як буде далі, і де хотів би прожити своє життя… Єдине, що знаю точно: навіки люблю Україну. Побував у декількох країнах світу, але мене завжди тягне додому. Як каже мій тато, і з ним на сто відсотків погоджуюся, що навіть птиця летить у вирій, але повертається додому.
В Україні я працював на двох роботах: як вчитель, і як виконавець. Без вихідних, хоча був вільний час для особистих тренувань, грошей вистачало, і я міг трішки відкласти. Але мені потрібно було поїхати за досвідом, і я мріяв опанувати англійську мову.
— Чому саме ти обрав Лондон? Як саме хотів би тут самореалізуватися?
— Я не вибирав Лондон, він сам мене обрав. Мені запропонували роботу за контрактом у цирку. Тут все для людей, інша атмосфера — позитивна. Людина може працювати, не виснажуючи себе для того, щоб заробити на життя.
Коли мені довелося обирати, чи їхати працювати за кордон, мене підтримали усі. Навіть ректор Київської циркової академії, до якого я прийшов за порадою. До речі, я також закінчив циркову академію, після коледжу вступивши на третій курс. У Лондоні реалізуватися хотів би, як артист. Здобути необхідний досвід, щоб дати людям щось особливе.
— У Великій Британії ти живеш два роки. Наскільки мені відомо, тобі довелося працювати артистом цирку?
— Так, я працював цирковим артистом, виконував трюки на руках. Ми переїздили кожного тижня в нове місто, таким чином відвідав більше тридцяти англійських міст. Англія чудова своєю спокійною та красивою атмосферою. Тоді ж я відвідував церкву та познайомився з багатьма англійськими друзями.
У цирку я мав багато вільного часу. Вільний час використовував на саморозвиток, вивчав англійську, читав книги, Біблію, дивився проповіді, які мене зміцнили духовно. Постійно тренувався, щоб рівень моєї професії зростав, адже розумів, що здатний на щось більше. Я й зараз у цьому переконаний — якесь вогнище всередині не дає спокою і змушує працювати над собою все більше.
— І результат — все ж таки вагомий, чи не так? Чим зараз займаєшся?
— Працюю в одному з кращих кабаре Лондона — «The London cabaret club», що знаходиться в самому центрі столиці. Кабаре — місце, куди люди приходять повечеряти та подивитися шоу.
Моя робота — виконавець стійок на руках. Тобто, я не лише танцівник, а й трюкач. У нас є всі умови для роботи з підготовки шоу та для відпочинку.
Наш бос танцював багато років у найвідомішому кабаре світу «Мулін Руж» у Франції, тож рівень шоу-програм у нас дуже високий, багато професійних танцівників. У минулому шоу працювали, до речі, два танцівники з України. Я продовжую наші традиції в Британії, виконуючи українські народні танці, які дуже подобаються босу та відвідувачам кабаре.
— Українські танці подобаються в Лондоні? Вау! А що саме цікавить іноземців?
— Трюки, виконані в козацькій манері. Наприклад, «повзунець», «розніжка» та інші. Сама подача гопака полягає, у першу чергу, не в красивих рухах чи виконанні трюку, а в силі українського духу, відкритій та щирій посмішці, яка несе радість. Іноземці часто плутають наші танці з російськими. Намагаюся довести своїми виступами, що українським танцям притаманна особлива для нашого народу манера.
— Олександре, а ти зміг би реалізувати свій талант в Україні?
— В Україні можна себе реалізувати, якщо не думати про фінанси і не порівнювати, скільки твої знання та уміння коштуватимуть за кордоном. Коли знаєш, що десь там краще, то туди й летиш. Великобританія для мне вже, як частинка мене, а я — частинка її. Я не проти тут прожити своє життя, але поки що це — тільки бажання. Я довіряю Богу і вірю, що буду в правильному місці.
— Ти надзвичайно багато тренуєшся. У твоєму Інстаграмі є безліч цікавого відео, де постійно виконуєш силові трюки на руках. Мрієш стати зіркою?
— Так, хочеться бути зіркою, але, дозвольте, поясню. Зазвичай люди сприймають це слово негативно, а в моєму розумінні це, як коли ти дивишся на небо і насолоджуєшся тим, наскільки красиво мерехтять зірки, надихаєшся цим, набираєшся сил, переосмислюєш та приймаєш рішення, на які раніше не був здатним. Це надає тобі сміливості, наділяє вірою та надією. Думаю, я хотів би в першу чергу бути такою людиною — надихати і наповнювати інших. Світити, наче зірка.
— Чи слідкуєш ти за подіями в Україні? Що знають британці про нашу країну?
— Звісно, слідкую, дивлюся новини. Покладаю надію, що нарешті Президентом стала людина, яка принесла моїм землякам віру в краще майбутнє. Україну в Великобританії знають, на жаль, здебільшого з новин про війну з Росією.
— Як часто буваєш вдома і наскільки різкі контрасти відчуваєш, порівнюючи з закордоном?
— Буваю двічі-тричі на рік. Контрасти відчуваю у відношенні людей. Якщо тут доброзичливість — це автоматична риса кожного, то в Україні можуть і «послати»… Але я не жаліюся, бо завжди є вибір не відповідати взаємністю. Навпаки, поділитися доброзичливістю, якої я навчився за кордоном. Пробачити та вибачитися, навіть, якщо ти правий. Тут це саме так працює. Саме тому не буду говорити, що хотів би змінити в своїй країні. Я краще почну з себе і стану гарним прикладом. Вірю, що від цього буде більше користі.
— Навряд чи в чужій країні усе давалося тобі легко. Це був складний шлях?
— Я пройшов різні непрості періоди: травми, розчарування, депресії, душевну порожнечу, але точно можу сказати, що любов до професії ніколи не зникала і веде далі. Якщо ти щось любиш так сильно, то все вийде.
— Як проводиш свій вільний час?
— Дуже люблю вчити людей стояти на руках, тож у вільний від роботи час я навчаю цьому інших і сам тренуюся. Це одночасно є моєю другою роботою в Лондоні. Не уявляю життя без цього, тому проводжу заняття навіть безкоштовно, аби це тільки приносило користь людям. Особливо тим учням, у яких є велике бажання навчитися. Іноді після виснажливих тренувань доводиться ввечері виступати в кабаре. Після чого, їдучи додому, думаю тільки про те, хто б за мене помив мене (сміється — авт.).
— Складається враження, що в перевернутому догори ногами положенні ти проводиш більше часу, ніж будь-хто. Це ж які сильні руки потрібно мати?
— Напевно (сміється — авт.). Але з дитинства я займався спортом, тому хочу віддати належне татові, який змалку вчив мене підтягуватися на турніку, віджиматися, бігати. Ми з братом у школі завжди показували найкращі результати, на спортивних секціях були в лідерах. Також належне хочу віддати заняттям танцями та футболом, де я розвивав харизму та силу волі до тяжких фізичних навантажень.
— Що ж, у випробуваннях — наша сила. Підкорення тобі нових вершин!
— Дякую!