Цікаве життя ветерана

Дехто з тих, хто досягнув поважного віку, відсторонюються від ще недавно цікавого, насиченого й змістовного життя. Занурившись у «тихе плавання», вони, на жаль, надають перевагу осінньо-задумливим будням, забувши про радість кожному дню, події, зустрічі, незабутнім миттєвостям минулих років.
Анатолій Миколайович Козак — мій сьогоднішній співрозмовник — не з тих.
Незважаючи на поважний вік, його очі виблискують промінчиками справжньої радості й наснаги, завжди гарного настрою...
— Знаю, що 1 листопада у Вас із пані Зіною гарна дата — 55-річчя подружнього життя, отже, вітаю вас із двома п’ятірками!
— Щиро дякую, це справді велике свято не лише для нас «молодят», а й для всієї нашої родини — доньок Людмили, Олени, зятів, онуків...
— Знаю, що вас уже привітали не лише рідні люди.
— Так, вітали друзі-афганці, з якими ділив горе і радість на далеких гірських дорогах Афгану, куди нас направило тодішнє керівництво СРСР. А зовсім нещодавно отримали сертифікат-вітання від голови правління громадської організації «Федерація жінок за мир у всьому світі» Тетяни Коцеби.
Вона щиро дякує ювілярам Зінаїді Миколаївні та Анатолію Миколайовичу Козакам за подружню вірність, справжні й глибокі почуття, виховання на кращих патріотичних началах нашого народу всієї родини, адже зяті та онуки, як і А.М.Коваль, з честю відслужили в українському війську і завжди готові до захисту рідної землі.
— Пане Анатолію, знаю, що після афганської війни Ви не залишили службу.
— Так, незважаючи на страх і щоденний ризик в Афганістані, я залишився на понадстрокову. Далі продовжував службу в групі радянських військ у Німеччині, туди ж приїхала і моя молода дружина, дипломований працівник торгівлі.
— Отже, тема армії і війни для Вас — не порожні слова?
— Це так. Щодо армії, то вона повинна бути міцною й надійно захищати державу, народ. Це — поза сумнівом. А от про війну — розмова окрема. Бо вона, війна, надто дорого коштує для простого народу. Дуже сподіваюся, що конфлікт на Донбасі скоро завершиться і запанує мир. Цього, певен, хочуть усі.
— На пенсії не сумуєте?
— Сумувати немає коли. Завше у вирі громадської роботи. Багато років поспіль був членом ревізійної комісії міської організації ветеранів афганської війни. А скільки радості, оптимізму від зустрічей із бойовими побратимами! Вони завжди вітають нас зі святами, збираємось за чашкою кави і згадуємо-згадуємо пережите...
— У вашому, так би мовити, послужному списку є також служба в Чехословаччині, нагородження орденом Червоної зірки.
— Було й таке. Що поробиш — ми були прості воїни і мусили виконувати наказ вищого політичного керівництва. Та тема, повірте, дуже болюча для мене, хоча минуло стільки років.
— Як живе ветеран А.М.Козак нині?
— Напевне, як усі. 3 дружиною мешкаємо в скромній квартирі в мікрорайоні «Олімпійський». З ранньої весни і до заморозків залюбки доглядаю за нашим садочком, де родять дуже смачні яблука та груші. А ще люблю поратися біля старенького «Жигуля», який вірою і правдою служить нам багато літ. Незважаючи на здоров’я (воно, на жаль, підводить, нещодавно переніс чергову операцію), стараюся, щоб машина була завше доглянута і на ходу. А найбільша радість — від спілкування з родиною, яку дуже люблю...
— Щастя Вам і добра, ветеране.
— Дякую.