«ПОЛІССЮ» — 50!

Того вечора відбувалася репетиція до святкового концерту — 50-річчя ансамблю «Полісся». Звісно, за півсторіччя неодноразово змінювався склад колективу, але і досі є в його рядах люди, які прийшли сюди ще в перші роки створення ансамблю. Крізь всі ці роки пронесли свою любов до народної пісні і творчості. Саме з такими «ветеранами» і відбулася наша наступна розмова з нагоди ювілею «Полісся»:
Микола МАРТИНЮК: — Я прийшов у «Полісся» у 1970 році балетмейстером, пропрацював я тут двадцять п’ять років.
То були дуже цікаві часи, бо в країні відбувався розквіт художньої самодіяльності. Важливу роль відіграло і те, що до цього докладалося всіх зусиль владою як на місцях, так і на республіканському та союзному рівнях. Варто зазначити, що «Полісся» — це єдиний із самодіяльних ансамблів, що виступав на кремлівській сцені. А коли ми поїхали на фестиваль самодіяльних колективів до Чехії, то показали настільки високий рівень, що ніхто просто не повірив у те, що це виступили не професіонали, і нас навіть хотіли зняти через те з конкурсу. Тоді прийшли учасники колективу і поклали на стіл свої долоні — робочі, в мозолях, з мазутом під нігтями… Повірте, це був надзвичайно переконливий доказ.
Той час був насичений концертами, фестивалями, приуроченими до різних подій, починаючи від міського та районного і до союзного рівня. Так, у 72-му році ми стали переможцями республіканського фестивалю художньої самодіяльності в жанрі «Пісні і танцю».
То ще було також прекрасне, естетичне, духовне та патріотичне виховання. Жоден учасник ансамблю ніколи не був причетний ні до яких правопорушень. Молодь зростала в цьому дусі.
А нині, коли шоу-бізнес затьмарив не лише телеекрани, а й розум, перевернувши з ніг на голову такі поняття, як культура і творчість, варто пригадати мудрий вислів про те, що «Народ, який втрачає свою культуру, приречений на самознищення». І серйозно над цим задуматися.
На жаль, нині «Полісся» переживає не найкращі свої часи, попри все, залишаючись ансамблем високого професійного рівня, який, проте, не має можливості показати себе хоча б на рівні України. Тому, якщо ми хочемо відродити його колишню славу, то потрібно приділити цьому ансамблю більше уваги, зокрема — з боку міської влади в плані матеріального забезпечення. Тут також хочу пригадати, що «в стійлі хорошого коня не виховаєш». Бо якщо не буде концертів, то й не буде колективу. Саме на сцені відбувається основне становлення, коли всі мобілізуються і відчувають себе єдиним колективом у єдиному творчому злеті. Тож головна проблема в тому, що наші колективи, маючи високий професійний рівень, не мають можливості брати участь у різноманітних фестивалях і конкурсах.
До ювілею ансамблю ми також вирішили підготувати цікавий танцювальний номер «Верховино, світку ти наш», у виконанні «ветеранів» ансамблю. Зокрема у ньому візьмуть участь Ядвіга Коржевська, Валентина Синейко, Рима Смірнова, Валентин Цалковський, Анатолій Жилінський, Анатолій Бодовський, Олег Мізернюк, Анатолій Шевчук та багато інших. Деякі з цих людей настільки віддані своєму ансамблю і тим рокам, які пропрацювали в ньому, що навіть змінюють графік власних відпусток, аби приїхати саме в ці дні до нас за тисячі кілометрів. Варто зазначити, що танцюватимуть на сцені люди досить солідного віку, у деяких з них уже внуки дорослі. Але вони і досі зберегли в своїх серцях молодий ентузіазм, завзяття та трепетну любов до танцю, до творчості.
Маючи нагоду, хочу щиро привітати всіх із золотим ювілеєм нашого «Полісся» і побажати ансамблю нових творчих злетів та успіхів!
Лев МАЙСТЕР: — В ансамбль я прийшов, будучи дев’ятикласником — у 1965 році. Власне тоді я хотів записатися до вокального гуртка при міському Будинку культури, бо з юних літ любив співати. Прослухавши мене, керівник гуртка відразу порадила піти на прослуховування в ансамбль «Полісся».
І коли Михайло Іванович Артемюк, хормейстер ансамблю, прослухав мене, то відразу взяв до свого колективу. Сказав: «Будеш співати в хорі у басах». На той час я був такий юний, а «Полісся» ж було легендарне, знамените на всю Україну. Тому я водночас був дуже гордий і трохи збентежений від такої честі. Згодом, після навчання у вузі і служби в армії, я знову повернувся в рідний ансамбль і досі є його учасником.
Любов СВЄТІКОВА: — Я прийшла в «Полісся» у 1980 році, після закінчення училища культури. Через якийсь час до ансамблю прийшов і мій чоловік Іван Антонович, який також дуже любить музику, пісню, грає на гітарі та гармошці. Особливо нам запам’яталися поїздки в Київ, Чернівці. Запам’яталася сцена Палацу культури «Україна», де ми виступали на ювілеї Бориса Шарварка. А загалом, знаєте, яка б не була сцена і кількість глядачів у залі, але завжди ми віддаємося концертам всім серцем.
Ще запам’яталися виступи на Чорноморському узбережжі, куди ми протягом багатьох років їздили влітку. Там завжди були аншлаги.
За ці роки я так звикла до ансамблю, що просто не уявляю без нього свого життя. Не потрібно ні телевізора, ні інших розваг, а душевна потреба в «Поліссі» залишається і зростає з роками. Після кожної репетиції неначе набираєшся життєвої енергії і гарного настрою.
Раїса ОНІЩУК: — в «Полісся» я прийшла в 1973 році. Побачила афішу про набір в ансамбль, і разом з подругою ми наважились спробувати. Тоді нам було по 19 років. І відтоді мені доля подарувала ще одну велику дружну родину — і в горі, і в радості, ми завжди разом, завжди підтримуємо один одного. А Михайло Іванович Артемюк для нас — як рідний батько. Пам’ятаю, як народився у мене синочок, то наш колектив прийшов до мене на родини і заспівав «Ой новина в нас, новина, народила мати сина». Я настільки була розчулена, що від радості заплакала. І цей момент запам’ятався на все життя. Згодом до ансамблю почав ходити і мій чоловік. І ця любов до пісні стала у нас спільною.
Ми вже стільки років разом в одному колективі, і часто знайомі навіть не вірять, коли дізнаються, що за все це нам ніхто нічого не платить. Дивуються: «Як це — без грошей?» Але для мене платою є ота духовна наснага, яку я отримую в ансамблі. Це є стимулом всього мого життя.
Єва ВАЛІНКЕВИЧ: — З перших днів роботи в ансамблі мене вразила та щирість, безпосередність і доброзичливість, що панує в цьому колективі. Коли йдеш на репетицію, то всі негаразди залишаються позаду. І неначе крила виростають — додому приходиш радісна, окрилена, енергійна. Мій чоловік також любить співати і розуміє мене та схвалює це моє захоплення. Навіть колискові своїм онукам я дарую, виконуючи народні пісні — «Цвіте терен», «Ой на горі» та інші.
Як на мене, то нині пісня народна оживає. На концертах з’являється багато молоді. І вже свого життя без «Полісся» я навіть не уявляю. Так, нам тепер дуже важко матеріально, немає можливості їздити з концертами. Ми живемо і працюємо на одному творчому ентузіазмі. І через те нас багато хто називає диваками. Але без таких диваків і світ був би, мабуть, не такий цікавий.