Портрети Лесі Українки в кабінетах чиновників — фарс?

«МЕРТВИХ ПОЕТІВ ШАНУЮТЬ, А ЖИВИМ НЕ ДАЮТЬ ПРАЦЮВАТИ»
Цікаво, що сказала б землячка Леся Українка, портретами якої завішані кабінети місцевих чиновників, якби дізналася про ситуацію свого земляка — члена Національної спілки письменників України Анатолія Клюска, автора семи віршованих збірок, якому влада, за його словами, не дозволяє торгувати книжками. Чи то карантинні обмеження, чи то впорядкування стихійної торгівлі на центральному ринку по вул.Шолом-Алейхема, а книги потрапили в «нещасливу» категорію промислової групи із забороною торгувати ними на вулиці. У мережі поет закликав містян відстояти його законне право на продаж книжок.
— Я займаюся цією діяльністю з 1994 року, — розповів редакції пан Анатолій. — Спочатку мав виїзну торгівлю, а з 2012-го відкрив книгарню «Обрій» по вулиці Соборності. Завдячуючи цьому заробітку, я видав свої книги і годую свою сім’ю. У нас було місце до пандемії на ринку в центрі міста. Чомусь так вийшло, що після карантину тут дозволили торгівлю овочами, а мого сина і дружину з книжною яткою вигнали. Нам було відмовлено в законному праві торгувати, хоча єдиний податок нами сплачений за перше півріччя. Пояснення — вулична торгівля заборонена. Якщо вона не заборонена овочам, то чому заборонена для книжкової продукції? Люди вирощують овочі, а я вирощую серце своїх книг!
Торговці ринку «Тандем» на центральній вулиці Шолом-Алейхема донедавна перешкоджали рухові автівок. На це нарікали як екстрені служби допомоги, так і мешканці міста. Влада відреагувала —торгові намети перенесли на тротуар, звільнивши проїзд. Після того місце на ринку знайшлося не для усіх. Спостерігаємо подвійні стандарти: на вулицях нашого міста можна продавати морозиво, каву, а книги — зась?
— Це абсурдно — не давати письменнику торгувати книгами! Для чого тоді ми проводимо «Лесині джерела»? Невже портрети геніальної поетеси Лесі Українки в кабінетах чиновників — це фарс? Адже живому письменнику не дають писати! — обурюється Анатолій Клюско, який готує до друку нову, восьму збірку «Смолка». — Уявіть собі, хочу видати нову книгу, а влада не дає мені можливості її профінансувати. Своєю книгарнею мені ці витрати не посилити, бо на видання потрібна солідна сума.
У знак протесту Анатолій Клюско вийшов із топонімічної комісії (у цей час саме готувалися до відкриття в місті дошки пам’яті поета Олега Ольжича) зі словами: «Відкрийте краще пам’ятну дошку моїй творчості».
Літературних митців поет називає елітою нації. Про свої збірки і книжки розповідає, як про найдорожче в житті. Ось і його казка «Городня пригода або Вовин сон», у якій є промовисті слова з політичним підтекстом «в зеленіючій державі вже медведка завелась», все ж має оптимістичне закінчення. На таке ж закінчення розраховує Анатолій Клюско в ситуації, що склалася.
— На книжках багато не заробиш. Якби я здав в оренду свій павільйон, то заробив би набагато більше, проте я не можу без книг! З мене сміються, коли називаю свою виручку, але письменник має торгувати книгами. Уже півтора місяця мій син у відчаї, бо йому не дають вийти на базар. Це морально вбиває.
Анатолій Олексійович розповів, що домовився з директором магазину «Ювілейний», щоб його син продавав книги на розі будинку. За його словами, дуже швидко на це відреагувала комісія з благоустрою, пояснивши, що «на вулиці не можна». Отак би реагували, скажімо, на спалення листя порушниками, коли місто задихається від диму.
Анатолій Клюско згоден працювати в межах закону і сплачувати в бюджет кошти. Якщо ж йому надалі перешкоджатимуть пропагувати книги, то він збирається боротися: «Нехай мені це коштуватиме життя, але я не хочу такої влади в моєму місті, де письменників не поважають. Якщо мені дав Бог талант мого рівня, то мій обов’язок — його використати».
Коли ми готували статтю, з’ясувалося, що в день виходу «Звягеля» поет матиме зустріч із заступником міського голови з приводу порушеного питання. Дуже хочеться вірити, що в нашому місті все ж не утискатимуть продаж книг.

КРАЇНА ЗВЯГЕЛІЯ

Там, де державні творяться «дєла»,
Де в небеса поринула стріла,
Де ностальгує братія червона,
Зронивши за вождем сльозу солону,
Де прудконогі бігають дівки,
Догоджуючи панству залюбки,
Де монумент над житлищем халепи
Вже мріє незабаром стати склепом,
Тріпочеться культури голубок,
Підвішений зайчиськом на гвіздок.
Там видають потроєний аванс,
Щоб стачило на джипо-диліжанс,
Тиради гомо-зомбикові чути,
Що туляться до свіжої валюти.
Це там ікру, смакуючи під хмелик,
Розсівся віце-канцлер коротелик,
А поруч — геть усі його «фиркзі»:
Полощуки, остапи та гедзі.
І десь, уже не мріючи про зле,
Над сервітутом молиться поет.
Там роздають субсидій папірці,
Що вижлуктили воду у ріці,
Там хтось залізо мучить навмання
Й ніколи вже не витворить коня.
У саунах там різні «коріші»
Влаштовують частенько шабаші
Й наповнюють, немов долину сель,
Брудним баблом, не що-небудь — Хамсель».
А поруч — люди в пошуках снують,
Жебрачать тихо і поклони б’ють…