«Cвоїх земляків не залишу. Я — командир»

«Чому люди йдуть у політику? Тривіальне запитання, на яке відповідь: люди прагнуть здобути владу, керуючись різними причинами та принципами — моральними й не зовсім… Чому в політику йде Петро Михайлович? Простої відповіді я не дам, висновок кожен із вас зробить сам, але свою думку, люди добрі, я розповім.
Він своїм прикладом навчив мене бути кращим. Так, саме кращим, бо Петро Литвин від природи наділений непересічним даром Божим — харизмою. У синтезі з життєвим досвідом і статусом вона є вибуховою сумішшю, що дозволяє мотивувати оточуючих.
У далекому 1998 році я познайомився з тоді ще підполковником Литвином. Було це в Національній Академії оборони України, яку ми обоє успішно закінчили в 2001 році. Продовжували спілкуватися потому як добрі друзі, а вже з 2007-го мені випало крокувати військовим шляхом пліч-о-пліч із уже генералом Литвином. До 2015 року, аж доки за станом здоров’я не довелося піти в запас, я мав честь служити в його команді.
Що зрозумів я за роки спільної військової служби? За 51 рік свого життя зустрічав лише двох людей, які настільки віддано, фанатично люблять рідний край. Це — світлої пам’яті Левко Лук’яненко та ваш земляк Петро Литвин.
Під час служби з ним мене нерідко дратувало: ніби, окрім Новограда-Волинського, в Україні більше міст не існує! А крім військових частин Новоград-Волинського гарнізону, немає в нас ще військових формувань? Для нього ніби не було. Він любить усе, що пов’язано з вашим містом, настільки щиро, що я завжди через це переймався повагою до нього.
Мало хто знає, яким болем було пронизане його життя у вогняні місяці 2014-2015 років. Тоді кожна трагічна звістка з військових частин славетного 8-го армійського корпусу прирівнювалася для нього до тортур фізичних.
Епізод, що трапився вранці 21 серпня 2014 року поблизу Старогнатівки на Донеччині, переконав мене остаточно в тому, що головне для генерала — життя і здоров’я його підлеглих, його земляків, котрі героїчно захищали Україну й продовжують боронити її.
Чув особисто тоді, як на пропозицію полетіти підготовленим вертольотом подалі від ймовірного місця масованого ворожого ракетного обстрілу наших військових позицій, він сказав: «Я своїх земляків не залишу! Я — командир. Летіть без мене».
Він залишився. Потрапив у ранкове пекло, прийнявши рішення вивести людей з-під обстрілів. Зробив це, врятувавши життя сотням підлеглим. Були серед нас і полеглі, і поранені…
Мені болить, скільки бруду досі виливають злі, нікчемні, брехливі люди на командира за продиктованими старими ворогами наклепами. У тих наклепах немає й піщинки правди! Щиро радий, що він вистояв, не зламався і не залишив рідний край. Бо це, розумієте, справді є зміст його життя.
На посаді надзвичайного і повноважного посла України у Вірменії Петро Литвин зробив усе, щоб на Південному Кавказі встановили вперше в історії пам’ятник Великому Кобзареві. А облаштовуючи філію Тернопільського національного економічного університету в Єревані, ані на мить не полишав у думках рідного Новограда-Волинського. Тому знову повернувся туди, де його рідна земля й небо над головою.
Радію за новоград-волинців, що ви маєте зараз неймовірний шанс — обрати для громади справжнього, дієвого лідера, відомого земляка. Чи вважати моє звернення до вас листом дружньої підтримки? Звісно. Якби ж то в Україні було більше таких Петрів Михайловичів… Повірте йому і його команді, як я йому повірив свого часу».