Муза Героя: «Мали спільну мету — вижити, заново навчитися їсти, ходити і бути сім’єю»

Люблю писати про людей, котрі живуть у нашому місті та вирізняються показовими, непростими життєвими історіями. У нинішній складний час такі земляки — на вагу золота, вони надихають боротися з труднощами, переживши різні негаразди. Цього разу моєю співрозмовницею стала приємна, красива і творча Валентина Лук’янець. Я назвала б її Музою Героя.
Уперше побачила їх у сюжеті ТСН шість років тому, де йшлося про хлопця-розвідника з нашого гарнізону, який потрапив на Сході в засідку й отримав важке поранення. В Україні йому не давали шансів на життя, тож довелося їхати на операції в Ізраїль. Ізраїльські хірурги мали досвід порятунку військових, якого на початку війни ще не мали українські лікарі.
Повернення додому стало дивом для Ігоря, його сім’ї, коханої та всіх, хто чекав, допомагав. Дивовижну, магічну силу мала любов, що не спасувала перед труднощами. Ігор та Валентина Лук’янці залишаються прикладом для багатьох пар, а 31 жовтня відсвяткували перший сімейний ювілей — 5 років, дерев’яне весілля. З цієї нагоди ми вирішили поговорити про їх життя. Муза, до речі, не лише надихає коханого, а й працює викладачкою в Школі мистецтв.
— Валентино, наскільки складно нині працювати в галузі культури? Йдеться не лише про умови карантину, а й загалом про ситуацію в галузі.
— Ніколи не було просто — через тривале недофінансування. Давно на часі нові, креативні зміни. Галузь потребує свіжого повітря, без «совка». На жаль, найближчим часом мало надії, що прийдуть зміни. У світі вирує пандемія, що стала викликом номер один, в Україні інші галузі потребують підтримки, від якої залежить життя і здоров’я наших громадян.
— Ви є викладачем музики, вас поважають колеги та люблять учні. А чому саме фортепіано обрали для професії?
— Я з семи років граю на фортепіано. Із дитинства це була моя мрія, хоча в нашій сім’ї ніхто не мав пристрасті до музичних інструментів. Окрім прабабусі, котра дуже гарно співала та грала на мандоліні (струнний щипковий інструмент). Маленькою я часто уявляла себе вчителем: саджала іграшки та вчила їх нотній грамоті (сміється — авт.).
Потім моє захоплення перейшло в реальність і стало моєю професією. Надихнула мене моя викладачка Г.П.Якубовська. Дякую їй за це!
Закінчила ЖМУ ім.В.С.Косенка, із 18 років почала працювати в школі мистецтв Коростеня, паралельно на заочному відділенні здобувала вищу освіту в РДГУ. А потім мені запропонували працювати в Новоград-Волинській школі мистецтв. Я одразу погодилася, адже хотіла бути ближче до свого коханого. Саме тоді він отримав поранення, то був жахливий, 2014-й рік. І до рідного міста, до близьких мене тягнуло.
— Чим є для вас музика? Чи має вона вплив на життєві ситуації, ваше ставлення до них?
— Музика — це моє життя. Радію та дякую Богу, що подарував мені музичний талант. Щоб не трапилося в житті — сум чи радість, — у моєму домі завжди лунають звуки фортепіано. А тепер планую опанувати ще й гітару, яку друзі подарували на день народження.
— Ваші учениці є переможницями багатьох мистецьких конкурсів. Ви часто в мережі розповідаєте, що пишаєтеся здобутками своїх піаністок. А наскільки важко відірвати сьогодні дітей від гаджетів, щоб привести їх до музичних перемог?
— Дійсно, не уявляєте, скільки часу та сил потрібно віддати, щоб заохотити учнів, прищепити їм любов до інструменту. Зацікавити музикою, навчити, щоб вони не боялися вийти на сцену. Це все — тривала робота. Відчуваю колосальну підтримку батьків, дякую їм за це. Адже потім ми разом радіємо, коли бачимо маленькі оченята, що світяться від щастя, бо їхній кропіткий труд недаремний.
— Валентино, ви — дружина Героя, котрий відзначений почесними державними нагородами. Зокрема, орденом «За мужність» III ступеня. Про Вашу романтичну історію багато хто знає: дивилися й читали в новинах, переживали разом із вами... Нагадайте ті події.
— У 2014-му, 14 липня, на Луганщині Ігор з побратимом вирушили в розвідку позицій терористів. Були серед бойовиків увесь день, змогли передати дані про ворожі вогневі точки, кількість зброї й чисельність противника. Коли поверталися назад, то бойовики зрозуміли, що хлопці не з їхнього оточення й відкрили вогонь. Ігор зазнав наскрізного поранення живота, внутрішніх органів, кісток таза, втратив багато крові. Товариш дотягнув його до частини, потім військовим вертольотом він був доставлений у Харків, звідти перевезли до Києва. Лікарі боролися за його життя в реанімації Київського військового шпиталю. Лише там він переніс 14 операцій, але стан залишався вельми важкий — посттравматичне гнійне запалення черевної порожнини, у кишківнику — велика кількість осколків, перитоніт. Лікарі говорили, що вперше зіштовхнулися з такими важкими ураженнями. Небайдужі люди з усієї України допомагали збирати кошти на лікування в Ізраїлі, куди Ігор поїхав 13 серпня, де його крок за кроком повертали до життя.
— Коли вперше побачили його після поранення, то що ви тоді відчули?
— Перший телефонний дзвінок (пам’ятаю, як сьогодні, був понеділок) — від сестри Ігоря, що він поранений і знаходиться в шпиталі Харкова. Не роздумуючи, поїхала на залізничний вокзал за квитками, і на другий день із мамою Ігоря були в Харкові. Перша зустріч… Я не могла вимовити ані слова, просто тримала його за руку, сльози текли рікою. На той час ми ще не знали, наскільки все серйозно.
Його мама завжди говорила: «Валю, усе буде добре, усе буде добре». А Ігор завжди казав: «Прорвемося!» Знаєте, наскільки сильною була ця віра в мене? Не допускала іншої думки. Коли говорили, що Ігор не виживе, я в це ані секунди не вірила.
— Коханий вижив, але отримав серйозні проблеми зі здоров’ям та інвалідність. Чи важко далося рішення про одруження після такого повороту подій?
— Ані на мить не задумувалася змінити своє рішення про одруження. Ми мали спільну мету — вижити, заново навчитися їсти, ходити й бути сім’єю. Дякую Богу за те, що дав мені сили кохати й чекати. Також дякую людям, котрі нам допомагали й підтримують досі. Наше життя непросте, але разом ми здолаємо всі труднощі.
— Ваша сім’я відчула підтримку держави, людей після АТО?
— Держави — ні. Людей — так! Досі дзвонять і в слухавці чуємо: «Скажіть, будь ласка, а як там Ігор? Як він зараз почувається?» Незнайомі українці пам’ятають нашу історію та переживають.
— У це важко повірити, але в чому саме проявилася відсутність підтримки для учасника АТО, інваліда війни з боку держави?
— Квартиру два роки добивалися з підтримкою громадських активістів. За пенсійне забезпечення по групі інвалідності вимушені були судитися. З приводу санаторного лікування — за 5 років лише один раз запропонували…
— Нещодавно ви підтримували свого чоловіка в рішенні балотуватися на посаду міського голови. Як розцінювали його шанси та як оцінили результат на виборах?
— Його рішення підтримувала, бо знала, що Ігор — відповідальна, порядна людина. Якщо він береться за справу, то обов’язково доводить її до кінця. Результат для початку вважаємо непоганим. Чесно кажучи, у мене після цих виборів більше розчарування через те, що в країні сьомий рік триває війна, а люди голосують за проросійські партії... Вибачте, це занадто.
— Сьогодні багато хто вчергове зневірився в патріотизмі: війна досі не змінила ані свідомість політиків, ані вектор в управлінні державою. Ваш чоловік ледве не віддав життя за це… Як ставитеся до того, що нічого не змінюється в житті українців?
— Дійсно, у житті українців на краще нічого не змінюється. Звісно, це засмучує, змушує зневірюватися. На мою думку, війна засвідчила головне: українці, які безпосередньо стикнулися з цією війною, — захисники, волонтери, їх сім’ї — це люди, котрі доводять, що доля нашої держави їм не байдужа. Щастя, що вони є.
— Українська жінка, як бачимо на вашому прикладі, не лише розумна й красива, а й сильна. Звідки ви зараз черпаєте силу, надії, мотивацію?
— Черпаю силу з любові. Моєю найкращою мотивацією є Ігор, завжди ставлю його силу духу собі за приклад. Зрозуміла, що любов — це коли ти приймаєш людину з усіма недоліками, поглядами на життя і світоглядом. Заради коханої людини готовий на все, щоб бути завжди поруч, підтримуючи в скрутну хвилину. Допомагати в складних ситуаціях і назавжди залишатися вірними — вірю, що прагнемо цього обоє. Нещодавно святкували п’ять років нашого весілля, у день мого народження. Мабуть, це таки доля.
— Щаслива доля, зауважу. Нехай так буде й надалі, довго-довго!
— Дякую!