Життя після війни: «Або живеш без руки, або помираєш із двома»

Так сталося, що шість років тому воювати за Україну довелося не лише кадровим військовим, а й мобілізованим. Коли ворог уперше посягнув на кордони нашої незалежної держави, захисники з мирного життя опинилися під нищівними залпами «Градів» на Сході. Після тих подій багато пережито, давалися різні, часом несправедливі оцінки, а в житті багатьох з’явився вислів: «Найважчий шлях — це пройдений у берцях». Для багатьох цей шлях триває досі не лише на війні, а й у тилу.
Наш земляк Сергій Гордійчук був мобілізований, воював, а згодом отримав важке поранення на Сході в 2014-му. Лікарям довелося робити ампутацію молодому бійцю. Він не лише вижив, а й став прикладом мужності. На жаль, таких хлопців від початку війни на наших вулицях побільшало. «Ви якийсь надзвичайний. Здорові бугаї з руками і ногами ниють, а ви як з іншої планети», — часто чує ці слова інвалід війни другої групи. Наша розмова відбулася напередодні 3 грудня — Міжнародного дня людей з інвалідністю. Як позначилися війна та інвалідність на житті 41-річного земляка — далі.
— Моє життя до війни було звичайним. Працював на будівництві вахтовим методом. За час моєї відсутності вдома накопичувалося багато роботи по господарству, тому завжди поспішав назад, бо ми всі скучали одне за одним — я, дружина, донька і син. Вахти тривали доти, поки нам на роботі не почали крутити кіно про Майдан у Києві та розповідати про державний переворот. Усе знали не з чуток: багато друзів, знайомих були на Майдані. Потім бригадир подав нас на розрахунок, і через два тижні ми повернулися додому. На той час «зелені чоловічки» вже окупували Крим.
За кілька днів мені прийшла повістка з військкомату, я був у першій черзі резерву в 30-й ОМБр. А 11 березня вже обіймав посаду навідника БМП-2 у складі військової частини. Тоді комплектувалися батальйони, я потрапив у 3-й батальйон.
— Уже тоді війна почала вас випробовувати, чи не так?
— Після першого ж тижня незвичного харчування в мене відкрилися виразки, а ще через тиждень лопнула одна з них — на дванадцятипалій кишці. На чергуванні тоді був лікар Олег Данилишин. Завдяки його професіоналізму був оперативно поставлений діагноз, що врятував мені життя. Якби мене тоді повезли в Житомирський військовий шпиталь, то могли б не довезти.
У Новограді в хірургії зробили операцію, після реабілітації я наздогнав нашу бригаду в Чаплинці. Дізнався, що мене перекинули на посаду кулеметника в 1-й батальйон, із яким вирушили в АТО для виконання поставлених бойових завдань.
— Пам’ятаєте день, який розділив ваше життя на до і після?
— Поранення отримав 4 серпня під селом Маринівкою Донецької області під час реактивно-артилерійського обстрілу з території Росії. Знаходилися ми від кордону на відстані 5-6 кілометрів.
Як відірвало руку, — пам’ятаю чітко, ніби це було вчора. Гострий, пекучий біль і рука, вивернута в інший бік. Практично всю дорогу до Дніпра я був при свідомості, яку час від часу втрачав від великої втрати крові.

У Дніпрі я пробув недовго, перевели в головний військовий клінічний шпиталь у Києві. Там ампутували руку, бо відмерли сполучні тканини. Питання стояло по-військовому: «Або живеш без руки, або помираєш із двома»! Часу на роздуми не було. Я добре усвідомлював, що є заради кого жити. Перші дні після ампутації було важко щось зрозуміти. Обнадіювало, що можна встановити протез, усім світом збирали на нього кошти. Потім придбали за кордоном комплектуючі та виготовили протез у Києві.
— Як проходила адаптація до життя з протезом?
— Користувався протезом недовго. Нервовий пучок у плечовому суглобі почав відмирати через сильну контузію і не зміг відновитися. З 2016-го року я живу без протеза, бо йде відторгнення. Одягаю лише, коли треба «вийти в люди».
Після АТО досить швидко повернувся до звичайного життя. Дякую Богу, що лишився живим і можу бути корисним для сім’ї. Адаптація проходила за активної підтримки родини, друзів. Час від часу донині продовжую їздити на вахти в Київ.
— Без руки продовжуєте працювати на будівництві?
— Так, працюю зварювальником, бетонярем. Будувати доводиться все: від парканів до багатоповерхівок. Немає будівельної професії, яку б не опанував однією рукою. Розумієте, неможливого для людини немає — усе залежить від нашого бажання. Жодних планів я спочатку не складав, усе було якимось невизначеним. Потроху життя зайшло в потрібне русло.
У мене була головна мета: навчитися однією рукою робити все, що раніше робив обома. Завдяки дружині і дітям це вдалося. Усе, що можу, — роблю самостійно. Дружина Катерина працює вихователем у дитсадочку, донька Валентина навчається в Житомирі на третьому курсі Поліського національного університету, син Олександр — учень сьомого класу. Родина мене підтримує в усьому.
— Найважчим виявилося, наскільки мені відомо, не моральне звикання, а добитися узаконення інвалідності?
— Найважче було в 2015-му подолати тотальну бюрократію. Слід було доводити, що ти — адекватна людина, а не «олень». Морально гнобили так, що жити не хотілося. Генерали отримали нові посади, звання, нагороди, а солдати — каліцтва, домовини й тюремні строки. Контрактників ще якось пам’ятають, дають нагороди, а мобілізованих згадують, як страшний сон, аби лише за КПП випхати… Завдяки деяким офіцерам усіх згребли під одну гребінку і назвали «аватарами» чи «дезертирами».
Коли вийшов закон про впровадження в деяких частинах посад для інвалідів війни, мені зателефонували з військкомату і запитали, чи не бажаю продовжити службу в ЗСУ? Я без роздумів погодився. Коли почули, що я солдат, мобілізований, відповідь мене вбила: «Вибачте, посади для вас немає». Чого тоді дзвонили? Адже інформація про мене міститься в моїй особовій справі! Виходить, якби був офіцер чи контрактник, то отримав би роботу, а «нема розуму» — іди шукай роботу без руки. Дякуючи волонтерам, знайшли мені роботу. Люди з інвалідністю державі не потрібні — зайвий тягар. Навіть ті, кого вважав друзями, відвернулися. Залишилися лише справжні!
Дуже вдячний за підтримку Степану Антоновичу Нусбауму — усі роки підтримує. Від інших депутатів, посадовців — лише обіцянки, бо «не їх компетенція».
— У таких реаліях багато хто розчарувався, адже підстави — очевидні. А ви?
— Розчаровуватися я не бачу сенсу. Занадто велику ціну ми платимо на цій війні. У пам’ять про загиблих на Майдані, на Донбасі потрібно боротися до кінця. У рідких випадках я звертаюся по допомогу. Зрозумів, що поки не приб’єш підкови до своїх ніг і не працюватимеш, як кінь, то ті підкови щастя не принесуть.
— Ви часто згадуєте війну?
— Війна ніколи не забудеться, усе одно приходить до тебе вночі й нагадує про себе. У моєму випадку нагадує фантомними болями та безсонням. Засинаю під ранок, довго до цього не міг звикнути.
— Свого часу ви побували в реабілітаційному таборі для бійців АТО. Чи допомагає держава нині?
— Спортивно-оздоровча, психологічна реабілітація — заслуга лише волонтерів. Простому смертному на такі реабілітації в Україні дорога зачинена. Уся наша реабілітація — у шпиталі в Бердичеві. Цьогоріч потрапити туди не можна через вірус.
— Люди дивуються, як ви вправно рубаєте однією рукою дрова, косите, кермуєте на тракторі, — загалом працюєте по господарству в селі.
— Доводиться. Після смерті матері з сім’єю переїхали жити в Колодянку. Батько залишився сам на господарстві, треба допомагати. У місто він перебиратися не хоче.
— Вам подобається бачити, як захоплюються силою вашого духу?
— Юлю, повірте, людям до цього немає жодного діла. Лише близькі й друзі щиро підтримують мене в моїх досягненнях.
— Розкажіть, які потреби на сьогодні є у вас?
— У мене є все. Хіба що в Бога просити здоров’я!
— На що живе інвалід війни другої групи і чим допомогла вам держава?
— Отримую пенсію, зарплатню, дружина працює. Тримаємо корову, свиней і курей. Обробляю 5 гектарів землі. Зараз більше вдома працюю, ніж на будівництві в Києві, через травму. Отримав медаль «Учасник АТО» і трикімнатну квартиру.
Добивався житла дуже важко, із важким боєм. Допомагали юристи з усієї України. Як відомо багатьом, на цих квартирах місцеві «ділки» наварили чималі кошти. На жаль, не збереглися в мене фото квартири, у якому стані я її отримав. Із медаллю — теж прикра історія. Таку медаль можна придбати в Інтернеті за сто гривень. Експеримент я проводив особисто.
— У країні, де триває війна, за безцінь продають медалі «Учасник АТО»?
— Прикро, але факт. Конкретно ця медаль не має номера й не вписується у військовий квиток, у 2014-му їх роздавали направо-наліво. Державних нагород я не маю. «Недостатньо проявлено мужності і героїзму», — так сказали в частині.
— Шкодуєте про те, що втратили повноцінне життя через війну, на якій одні страждають, а інші наживаються?
— Ані краплі не шкодую. Якщо буде потрібно, то повернуся до війська, хоч воїн із мене тепер нікудишній. Але якщо знайдеться місце, то залюбки буду корисним державі! Задля змін, на які всі чекають.
— Дякуємо вам за патріотичну позицію, на яку не вплинули жорстокі реалії. І дозвольте не погодитися: такі люди, як ви, — гідний приклад мужності. Так тримати!