«В МОЄМУ СЕРЦІ ЙОГО СТРУНИ...»

У липні 2009 року минає 140 років від дня народження Михайла Косача, талановитого вченого — фізика, математика, метеоролога, винахідника, якого Україна ще неодмінно має пошанувати, видавши зібрання його наукових праць.
Водночас ми відкриваємо для себе й художню творчість Михайла Обачного (літературний псевдонім Михайла Косача), розшукуючи тексти його творів передовсім серед неопублікованих рукописів і документів з родинного архіву, де до воєнних років дбайливо зберігалася його спадщина.
З численних листів та спогадів, написаних Косачами, досить чітко вимальовується його постать — сина і брата, друга і громадянина, котрий жертовно працював і творив в ім’я розбудови рідної науки й культури у найглухіші часи безправ’я української духовності.
«Тілько маючи відомости про якнайбільше число дрібних і зовсім дрібних діячів, ми зможемо сягнути оком у глубінь народного організму, в ті найдрібніші пружини й мотори народного відродження, зможемо відповідно оцінити праці й заходи видніших діячів»,— писав Іван Франко у рецензії на видання «Прикарпатська Русь у XIX в. в біографіях і портретах її діятелей...». Ці слова безпосередньо стосуються Михайла Обачного, тим паче, що разом з ним зростала і формувалась геніальна індивідуальність Лесі Українки.
Брат Михайло і сестра Леся в дворянській родині Косачів під дбайливим оком матері-письменниці дуже рано взялися за перо. Михайлові було 16 літ, а його сестрі Лесі Українці — лише тринадцять, коли у Львові вийшла у світ книжка їхніх перекладів українською мовою творів М.Гоголя.
«Обоє знають нові мови (французьку, німецьку, а також латинь і грецьку). Пишуть много, а надруковано ще небагато,— сповіщала Олена Пчілка в 1892 році професорові Львівського університету О.Огоновському біографічні дані про «пишучих дітей», — із цілого ряду «снів» тільки два надруковано сею весною в «Буковині». Переклади Михайла (з Брет-Гарта, Сенкевича, Короленка) теж лежать...».
З перекладів М.Обачного, крім «Вечорниць» М.Гоголя, де він переклав «Зачароване місце», на жаль, поки що відомий друкований текст лише одного його перекладу українською мовою — оповідання В.Короленка «У великодню ніч». Переклади у творчому доробку Михайла Косача посідають досить вагоме місце. Про це свідчать й уцілілі уривки його чорнового автографа, що зберігся в архіві матері. Це аркуші копіткої, фундаментальної праці Михайла Обачного над перекладом зі старогрецької мови «Євангелія» (до нас дійшли чернетки перекладу IX, X, XI глав «Євангелія від Св.Матвія»). «Я більш дома сиджу та Євангеліє перекладаю,— читаємо в неопублікованому листі Михайла Косача до матері від 4 серпня 1890 р. з Колодяжного. — Оце 6 голов з Матвія перейшов щонайдовших (...). Як шкода, що Куліш не перекладав з грецького, така мова багата, що чудо, а переклад лихий. (...). Мій переклад буде ультраволинський, але се нічого, бо мені здається, що тілько волинський діалект може передати усі одтінки грецької думки».
Поїхавши на навчання в університет, М.Косач не залишив роботу над перекладом. 28 жовтня 1890 р. у листі з Києва до сестри Лесі він повідомляє: «Найбільш сиджу біля Євангелія та математики».
Недавно розпізнано великий уривок власного перекладу М.Обачного російською мовою «Блакитної троянди» Лесі Українки в її рукописі. Саме з дослідженням автографів М.П.Косача, варто зазначити, почали відкриватися у фонді Лесі Українки рукописи невстановлених осіб. Цілі сторінки Лесиних текстів, як виявилося, списані рукою М.Обачного (приміром, йому належать списки найранішніх віршів Лесі Українки «Сафо», «Надія», «Вечірня розмова»; до того ж списки двох останніх поезій становлять особливу цінність, бо, крім них, не дійшов жоден автограф цих віршів).
Доречно тут обмовитись і щодо твердження дослідників про те, що Михайло Косач «пробував свої сили і в поезії» під псевдонімом Михайло Козак. Помилково (починаючи з даних Б.Комарова) письменникові приписано псевдонім Михайла Сергійовича Грушевського, а за цим і вірші, які останній публікував у журналі «Зоря» (1892), в антології «Акорди» (1903), в альманасі «Розвага» (1905) і т.д. Виявити автора віршів «Не журись», «Засвіт встали козаченьки», приписувані М.Обачному, допоміг автограф поезії М.Грушевського «І знов мене самотність огорнула...», що зберігся серед інших рукописів». Разом з поезією «Не журись» цей вірш М.Грушевського надруковано в «Акордах» під тим же псевдонімом «Михайло Козак».
Очевидно, поетичної сторінки в творчості М.Обачного не існувало. Поетичні спроби сина, безперечно, читала б передовсім мати. Олена Пчілка була справжньою натхненницею літературних спроб своїх дітей. 25 лютого 1892 року, повідомляючи О.Огоновського про творчий шлях сина, вона пише: «Михайло поетичним таланом зовсім не посідає — пише тілько прозою». Зауважимо, що саме в кінці цього, 1892 року, «Зоря» опублікувала «Пісні» Михайла Козака. Якби вони належали синові, мати-письменниця не обминула б його вірші своєю увагою.
Між іншим, у «Словнику українських псевдонімів» О.І.Дея Михайлові Обачному (М.П.Косачу) приписано ще й дитячий псевдонім Миколи Косача: «Колодяжинський Микось». Вивчення публікації під цим псевдонімом у журналі «Дзвінок» (1891, ч.1) легко спростовує і цю неточність.
Отож, сутність і душа письменника Михайла Обачного в його прозі. З 1881 року М.Косач, крім перекладів, почав писати оповідання й нариси. Знаючи з дитинства його математичну вдачу, Леся Українка не сподівалася знайти в його коротеньких творах стільки поетичності, тому й називає їх, «стихотворениями в прозе».
У львівській «Зорі» виходить його перший оригінальний твір «Різдво під Хрестом полудневим» — юнацьке освідчення в довічній любові до рідної землі — України з її «тихими водами і ясними зорями».
Наступне оповідання «На огнище прогресу» М.Обачний написав на традиційному «хатньому конкурсі», що відбувся в родині на початку 1889 року на задане слово: кушетка. Цей конкурс послужив написанню трьох оповідань: Лесі Українки — її першого великого прозового твору під назвою «Жаль», Михайла Обачного — «Кушетка» (пізніше назва — «На огнище прогресу»), Олени Пчілки — «Кушетка» (уривок рукопису твору зберігається серед автографів Олени Пчілки у відділі рукописів інституту літератури ім.Тараса Шевченка НАН України). У конкурсі на долю оповідання М.Обачного випав найбільший успіх. Десь навесні 1889 року перед від’їздом у Київ Михайло Косач читав на зібранні свою «Кушетку». Незабаром, у квітні 1889 р., горда й щаслива мати пише йому: «Так, четвер 23-го навіки зостанеться в моїй пам’яті, — се удача, втіха така, що більшої не можна жадати! Дуже, дуже цілую тебе, моя милая надіє, Мачино золотая!».
Молодий автор з глибоким співчуттям малює в оповіданні «На огнище прогресу» жертву «ходіння в народ», «чесну і святу душу» курсистки-фельдшерки, яка помирає серед нужденних сільських людей. Головне спрямування твору, який, на думку Лесі Українки, проймав «навіть серце, ревізмом пойняте», — саркастичне змалювання відступників від своїх ідей, ідеалів та шукання шляхів боротьби з соціальним злом. Ця тема стане лейтмотивом майже усіх творів, що вийдуть з-під пера Михайла Обачного пізніше.
На початку лютого 1890 р. літературний гурток «Плеяда» зібрався у студентському помешканні Михайла Косача на Тарасівській вулиці в Києві. Читали твори двоє: Леся Українка — переклади з Гейне, Михайло Обачний — короткі оповідання під загальною назвою «Сни». З восьми «готових оригінальних фантазій» М.Косача, про які писала Олена Пчілка О.Огоновському, вдалося розшукати лише три: «Гість», «Що?» (датовано 1890 р.) і «Корабель». З листів письменника дізнаємося й про інші новели з такими заголовками: «Погибель світу», «Владарі світу», а також про ранні оповідання, написані в 1889-1890 рр., — «Метелики», «Вовкулаки» і, ймовірно, «Нечімнеє».
Михайло, Леся й Ольга (Ліля) Косачі ніколи не забували ті три дні і три ночі, проведені з матір’ю в урочищі Нечімнеє біля чарівного лісового озера, в хатинці дядька Лева Скулинського.
Початок 90-х років — найбільш плідний період у творчості Михайла Обачного. Він пише цілий ряд психологічних новел, де постають вражаючі картини соціального лиха: горе топиться в горілці — так заглушується «гризота злиднів»; поля, спустошені війною, вкриті трупом і хижими зграями птаства; на кораблі серед розлютованого моря чується стогін мордованих людей і брязкіт кайданів. Автор шукає порятунку і не залишає читача без відповіді. Вона — у майстерно виписаній сцені братання — молитви: «Більшої сеї любові ніхто не має, як щоб хто душу свою положив за другів своїх»; вона — у першому слові розгорнутої книжки: «Правда»; у благословенних обіймах двох поранених бійців з ворожих таборів; вона — у мужніх постатях невеликого гурту «керманичів корабля», котрі за ясною зорею ведуть його «у вічне царство світла, сяйва і тепла».
З роками наука забирала у М.П.Косача все більше й більше часу. Однак зібрані нами його пізніші літературні твори свідчать про те, що свого письменницького пера він не випускав до останнього трагічного 1903 року. З дерптського періоду (1891-1900) у журналі «Житє і слово» було опубліковано дві новели
М.Обачного: «Хмара» і «Нікуди». Ці твори переконали Івана Франка, що в особі Михайла Обачного українська література має справжнього стиліста. Про новелу «Хмара» він писав до В.Щурата 10 квітня 1894 року: «...стилістично дуже інтересна... І мова прекрасна. Ми, галичани, не швидко до такої дійдем». Ліричні мініатюри Михайла Обачного показують глибинність людських думок, переживань і настроїв, а експресивність і викладу цих безсюжетних алегоричних творів відбиває болісні пошуки автора, сина поневоленої України. Мова його оповідань позначена, як і в поезії, упорядкованим синтаксисом, особливою мелодикою і ритмом.
Новелу «Нікуди» вважали останнім із друкованих творів М. Обачного. Як виявилося, в «Зорі» було опубліковане ще одне його оповідання під назвою «Отрок (Дума в прозі)». Це про нього згадала Олена Пчілка, переказуючи в 1929 році Т.Черкаському свою біографію: «Написав був (Михайло Косач) оповідання на тему з літопису під назвою «Євшан-зілля». Текст цього оповідання зберігся в мене, зіставшись у паперах покійного Івана Стешенка». Старенька мати, певне, забула (хіба ж раніше не знала?!), що ще в 1897 р. ця новела з «Посвятою моїй любій матері» була вже надрукована. На нашу думку, це один з найдосконаліших творів М.Обачного. Знову, як і в першому оповіданні, тут зазвучала тема рідної землі; тільки там бриніла героєві дорога з дитинства волинська колядка, а тут рокотала розлогим урочистим речитативом українська дума на фоні безмежних обріїв прадавньої історії народу.
Випадок з новелою «Отрок» засвідчив, що не марними можуть бути пошуки в архівах досі невідомих текстів письменника, наприклад, оповідань про переселенців до Сибіру (збирався послати їх до друку в журнал «Море і суша») чи «виставочних уліт» — нарисів, написаних під враженням участі у всеросійській виставці в Нижньому Новгороді (про це йдеться в листі М.Косача до матері від 7 червня 1896 р.), чи оповідання, писаного до збірника, присвяченого пам’яті Івана Котляревського (1899); нарешті, можуть бути виявлені сліди і того великого твору М.Обачного про Кармелюка, до якого його палко заохочували мати і сестра Леся.
А знахідки, справді, бувають щедрі. «Пізній вечір ляборанта» — так назвала в своїй біографії Олена Пчілка недруковане оповідання Михайла Обачного, що писалося незадовго до його смерті. Вона продиктувала Т.Черкаському такий епіграф цього твору: «Умноживый розум свой, умножит скорбь свою». Ні в одному з родинних архівів Косачів чи Судовщикових не виявилося оповідання під такою назвою. А от в архіві журналу «Рідний край», редакторкою якого була Олена Пчілка, зберігся рукопис твору під назвою «Сон пана Асистента» (неважко помітити певну спорідненість цього заголовка з тим, який продиктувала Олена Пчілка в 1929 році). Вісімнадцять сторінок оповідання списані поки що не встановленою рукою, останні ж три — автограф самої Олени Пчілки з таким свідченням: «Кінець рукопису Михайла Косача». Отже, мати переписувала прикінцеві сторінки синового рукопису, який, на жаль, до нас не дійшов. Саме її рука вивела ті слова, що за рік до смерті вона продиктувала як епіграф непублікованого оповідання Михайла Косача. У виявленому рукописі цим висловом починається останній монолог героя.
Старенька Олена Пчілка з пам’яті далеко не точно відтворила заголовок оповідання; однак тепер немає сумнівів, що останній твір Михайла Обачного не загубився і майже через століття приходить до читача.
«Сон пана Асистента» нагадує ранні новели М.Обачного, названі «снами». Там фантазія молодого письменника малювала темну постать «гостя», обличчя якого світилось чудовим сяйвом; за його плечима «тремтіли великі дужі крила»: юнак летів за «гостем», щоб пізнати жорстокий світ. В оповіданні «Сон пана Асистента» юнак став людиною великої освіти і досвіду. Результати наукових досліджень цілих поколінь здаються вченому-мислителю мізерними; шукаючи істину, він схиляється тепер тільки перед скепсисом. Незалежний розум Асистента приголомшує своїх вчителів — вчених усіх часів тим, що не визнає ніяких авторитетів. Чи варто взагалі шукати істину, коли знання виявляються такими нікчемними?.. Та й для кого її шукати у вічному горінні?.. Для людини, у серці якої побачив самолюбство, злість і заздрість?!
Муки вченого подесятеряє така свідомість, та над ним, як і над усім людством, владарює могутній геній пізнання і в розкраяному скепсисом серці довіку не вгасити всесильної жадоби до знань.
Мова твору насичена науковою термінологією, проте вона зовсім не обтяжує його прозорого філософського змісту. Михайло Обачний залишився вірний собі: алегоричність думки, одухотвореність світу досягаються експресивністю манери викладу, строго вибудуваною фразою, багатющою лексикою.