ВІНЕЦЬ ТВОРІННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Цього року вже традиційно свято «Лесині джерела» започаткувала вистава «Лісова пісня». Щоразу ми маємо можливість бачити її в постановці різних театрів і постійно, в кожній постановці відкриваємо для себе щось нове — нові грані твору, нове бачення, новий настрій. І це надзвичайно цікаво і захоплююче — пізнавати «Лісову пісню» через гру акторів, через нове її режисерське осмислення.
22 серпня на сцені міського Палацу культури імені Лесі Українки виступив Полтавський обласний музично-драматичний театр. Переповнений зал неначе на одному подиху сприйняв кількагодинну виставу, і глядачі після її перегляду виходили із залу з якимось особливо піднесеним настроєм, з просвітленими обличчями і подекуди можна було почути: «Нині я побачив нові грані цього твору, по-новому осмислив «Лісову пісню». В чому секрет того нового бачення — чи у грі акторів, чи у своєрідній режисерській роботі, музичному супроводі, вдалих декораціях — визначитись непросто, але, без сумніву, це була одна з найкращих вистав, які були поставлені на звягельській сцені.
А за коментарями ми вирішили звернутись до фахівця, завідуючою відділом культури міськвиконкому Л.П.ГАММИ:
— Людмило Петрівно, неодноразово говорилося про те, що цього року «Лісова пісня» була особливою і нікого не залишила байдужою. В чому ж, на ваш погляд, її особливість?
— Дуже цікавою була режисерська робота, відчувався постійний пошук. До речі, молодий, 28-річний режисер сам взяв участь у виставі — зіграв роль Лукаша. Шкода лише, що його не представили перед глядачами ще й як режисера. Цікавою і своєрідною була гра акторів, привернули до себе увагу і прекрасні декорації, які не лише підкреслювали режисерську думку, а й орієнтували глядача у тому, що відбувається на сцені.
Як на мене, то, можливо, трішки забагато було музики, звучали гуцульські мотиви, хоча сама вистава «зростала» на нашому, поліському матеріалі, фольклорі, піснях, переказах і легендах.
— Чому саме Полтавський театр?
— Ми зверталися в декілька театрів — Чернігівський, Харківський, Івано-Франківський, Мукачевський, Полтавський. Останній обрали тому, що в цьому році виповнилося 160 років з дня народження Олени Пчілки, яка сама є корінною полтавчанкою.
Після вистави ми взяли коротке інтерв’ю у режисера Полтавського театру Владислава Шевченка:
— Владиславе, чому саме «Лісова пісня», чим вона вас пройняла?
— «Лісова пісня» — це неначе діамантовий вінець творів Лесі Українки і особисто для мене в цьому творі — вся Леся, вся її автобіографія — як вона любила життя, вірила людям, сподівалася на ніжні почуття, однак не все так складалося, як мріялося.
Мені особисто теж близький до душі цей твір, хоча, на щастя, в реальному житті мене ніхто не зраджував, і я маю щасливе взаємне кохання. Проте оці почуття людяності, щирості, душевної краси, якими наділила Леся Українка своїх гололовних героїв, — вони як ніколи актуальні у всі часи.
— Владиславе, ви внесли у класику власне сучасне бачення. Мабуть, пішовши цим на деякий ризик, адже значно простіше працювати за усталеними шаблонами. Принаймні, мабуть, ризикували тим, що нове і оригінальне — зрозуміле не всім. Як це сприйняв ваш колектив — чи були заперечення, дискусії під час репетицій?
— Знаєте, чесно кажучи, ні. Ми працювали всі як на одному подиху, у всьому розуміли один одного, підтримували, доповнювали. Можна сказати, що ми всі перейнялися єдиною ідеєю.
— Чи того дня ви вперше побували на малій батьківщині Лесі Українці і які отримали враження від зустрічі з Новоградом-Волинським, де, власне, і почула маленька Леся про дивовижний і казковий світ природи, закохалася змалку у народні перекази і легенди?
— Так, нам вперше випало побувати у вашому місті, і ми отримали дуже гарні враження. Це дивовижної краси містечко, де природа справді надихає на творчість. За півгодини до виходу на сцену, ми, вже в костюмах, вийшли на берег Случі, аби вдихнути цього повітря, ще раз поглянути на чудові краєвиди і перейнятися духом твору, його енергетикою.
— До речі, особливої енергетики виставі надав і музичний супровід, участь балету, хореографічні постановки...
— Так, але це вже згодом я звернув увагу на те, що музику у виставі ми використали переважно іноземних композиторів — японську, німецьку. Так уже склалося, ніхто собі того не ставив на меті. Лише подекуди були вкраплені народні мелодії Волині.
— Владиславе, кожен твір пронизує завжди якась одна думка, ідея. Чи можете ви виразити її єдиним словом чи реченням щодо вистави «Лісова пісня»?
— Цей твір можна виразити так «Не буде рук — обіймемось крильми», а це означає, що в якому б світі ми не перебували — фізичному, чи духовному, а справжні почуття — вони невмирущі, бо «Я в серці маю те, що не вмирає»...